Чорнобильська катастрофа – чергова зона болю в історії України, яку не оминеш, не забудеш, хоч календар з того часу вже перегорнули тридцять разів. Але в театрі ця тема – не часта гостя. За ці роки у Харкові було створено виставу «Чорнобиль ТМ»: спільний проект театру «Бюро подорожі» (Познань/Польща), театру «Арабески» (Харків/Україна) та EcodomArt (Мінськ/ Білорусь). Вистава будувалась на синтезі художніх текстів, документальних фактів та фрагментів з усної народної творчості. Ще один проект було запущено у Німеччині. Режисери Марина Шубарт та Наталія Бондар разом із театром «Ost-Arbeiter» створили виставу «І звалася та зірка – Чорнобиль». Вона базується на книжці білоруської письменниці Світлани Алексієвич «Чорнобиль: хроніка майбутнього», і є повністю документальною. Письменниця літературно опрацювала десятки інтерв’ю з ліквідаторами, лікарями та мешканцями тепер закритої зони відчуження.
Натомість львівський драматург Павло Ар’є у своїй п’єсі «Баба Пріся» зробив головний акцент не на саму Чорнобильську катастрофу, а на людей, які попри всі заборони залишились жити в тридцятикілометровій зоні відчуження. Тут, у забутому людьми селі неподалік Прип'яті, живуть Баба Пріся зі своєю донькою Славою та дивакуватим внуком Володею. Тут, в чорнобильських хащах Полісся, забутих Богом і цивілізацією, творяться дива – в очеретах пустують русалки, трави лікують від смертельних хворіб, а чудні гриби викликають такі ж самі чудні видіння... Тут навіть час іде іншим чином, ніж у великих містах. Бо ж тут нема куди поспішати, все рухається суголосно по колу. Тільки тут, у зоні відчуження, без жодних соціально-комунальних «благ», сім’я відлюдників почуває себе в безпеці, адже, здавалось би, в безлюдному лісі їм нічого не загрожує. Єдине, що об’єднує їх із зовнішнім світом – це радіо-брехунець та дільничний, який час від часу навідується вмовляти виїхати. Але цивілізація таки вривається у хату баби Прісі під звуки пострілів і руйнує «ідеальний світ» її родини.
Баба Пріся» вперше була представлена на сценічних читаннях IV Міжнародного фестивалю сучасної драматургії «Драма.UA», а незабаром відбулось її сценічне читання п’єси в Львівському академічному театрі імені Леся Курбаса. У жовтні 2014 року режисер Роман Віктюк презентував вже повноцінний дебют вистави за п’єсою «Баба Пріся» на сцені Театрі імені Мосради (Москва). Щоправда, у нього вона отримала іншу назву – «На початку та наприкінці часів». До речі, коли Роман Віктюк приїздив до Львова, йому було запропоновано поставити «Бабу Прісю» саме тут, з Олегом Стефаном у головній ролі. Тоді він сказав, що подумає, але наразі зупинився на Москві. Проте, у московської публіки вистава викликала негативну реакцію, а Романа Віктюка було звинувачено у демонстрації антиросійських настроїв.
У Львові «Баба Пріся» з'явилася у режисурі Олексія Кравчука на сцені Львівського драматичного театру імені Лесі Українки, під назвою «Баба». Варто згадати, що діяльність Кравчука має широку географію. Він був директором і актором Львівського академічного театру ім. Леся Курбаса, працював у театрах Харкова і Донецька, був режисером Першого українського театру для дітей та юнацтва у Львові, а з 2012 року очолив Луганський академічний театр ляльок. Лейтмотивом всіх постановок Кравчука-режисера є спроба пошуку відповідей на запити сучасності в собі. В своїх постановках він намагається візуалізувати філософський шар творів, і в такий спосіб допомогти глядачу побачити ситуацію в іншому ракурсі. Зокрема, це стосується вистав «Чекаючи на Годо» (за Семюелем Беккетом) на сцені Львівського академічного театру імені Леся Курбаса, «Оскар…» (за твором Еріка-Емануеля Шмітта) та «Повернення» (за мотивами «Маленького Принца» Антуана де Сент-Екзюпері) на сцені Першого академічного українського театру для дітей та юнацтва. Всі вони орієнтовані на людину, її пошук сенсу життя та спроби віднайти шляхи пізнання себе.
«Баба» – теж про пошук себе. Якщо у сценічному читанні п’єса мала більш містичний і моторошний характер, то у виставі Олексію Кравчуку вдалось зробити акцент на українську культуру, щоби підкреслити головну проблему п’єси – проблему самоідентифікації, де Чорнобильська зона перетворюється на зону протесту проти урбанізації. Режисер демонструє «радіоактивну силу» цивілізації, «рентгенівські промені» технічного прогресу, що винищують родинне дерево людини; підступність «непомітного трунку», котрий деструктивно впливає на нашу культуру та етнос; «ядерну» енергетику міст, котра руйнує здоровий людський ген. У моменти, де Баба Пріся розповідає про чудасії слов’янської міфології та про пейзажі вимираючих сіл, над сценою «пливуть» малюнки видатної української художниці-примітивістки Марії Приймаченко. Вибір дуже влучний, адже рідне село мисткині, Болотня, розташоване практично поряд тридцятикілометрової зони відселення. У 1986 року Марія Приймаченко створила цикл робіт, присвячений Чорнобилю. Тож біографія художниці, яка залишається за лаштунками сюжету, теж працює на головну ідею вистави.
Окрім малюнків Приймаченко, у відео-супроводі вистави художник Олексій Хорошко знайшов дуже виразний «перший кадр»: проекцію телевізійної тестової таблиці, яка візуалізується під психоделічні звуки радіаційного детектора. Ще одне відео було використане у сцені з радіо-новинами «целофанових» журналісток. Відео сірого натовпу з розмитими обличчями натякало на те, що все частіше ЗМІ сприймають свою аудиторію як аморфне людське стадо. Влучним образним відеорядом стала також проекція на сцену дитячих малюнків. Це був наче рисунковий монолог персонажа Вовчика, котрий так прагнув життя у соціумі на рівних з іншими. Щодо інших елементів сценографії «Баби», то вони ненав’язливо символічні, більшість слугує лише для позначення місця дії. Як розповів сценограф Олексій Хорошко, декорації до вистави зробили з того, що було в театрі. Головна деталь – громіздкий багатофункційний стіл, що спершу об’єднує родину на співочою вечерею, а потім стає місцем для проведення символічного обряду «вбивства риби».
Музична частина «Баби» – мікст народних побутових співів і голосінь, сучасних англійських пісень і навіть майже оперних номерів. Режисер влучно використав принцип різких контрастів, коли пронизливий психоделічний звук радіоактивного детектора, шум вертольоту та інші техно-звуки різко обриваються і настає глибока тиша. Періодично на сцені з’являє вагітна жінка, котра виконує надривні ліричні пісні. Дешифрувати її символіку можна по-різному. Це може бути і внутрішній монолог Баби Прісі, яка змушена приховувати свою вразливість та емоційність за зовнішньою суворістю, бо ж вона – голова родини. Або ж крик душі її доньки Слави, яка не змогла знайти омріяного жіночого щастя, і з часом все більше і більше втрачає надію. А ще цей образ жінки схожий на плач виснаженої та покаліченої Природи, котра все частіше і частіше залишається покинутою на узбіччі цивілізації.
До вистави залучені актори двох різних, не схожих за своєю специфікою та манерою, театрів (Львівського драматичного театру імені Лесі Українки та Львівського академічного театру імені Леся Курбаса), тому це теж, свого роду, експеримент. Ще одним експериментом було рішення взяти на роль Баби Прісі чоловіка. До того ж бородатого, тобто, акцентовано маскулінного. Роль баби-войовниці у виставі грає лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка Олег Стефан. Малюнок ролі дещо нагадує його Дядька Лева з «Лісової пісні» на сцені Львівського академічного театру імені Леся Курбаса, можливо через загальну подібність типажу. Щоправда, Баба Пріся більш мінлива у своїх настроях, і протягом вистави актор із задоволенням бавиться із нюансами свого персонажу. Це помітно і в манері подачі тексту, і в пластиці. В сценах, де Баба Пріся розповідає про землю і її чудасії, ми бачимо її щасливою та до певної міри казковою, її рухи легкі та майже граційні. Натомість у сцені обряду пластика актора повністю змінюється: рухи стають різкими, а постать нагадує постамент.
Комбінація різних акторських шкіл у одній виставі, на мою думку, на жаль, завадила створити злагоджений дует у сценах Баби Прісі (Олега Стефана) і Слави (Анна Єпатко), та баби і онука Вовчика (Сергій Литвиненко). Натомість монологи Прісі-Стефана та сцени, де вищезгадані актори Львівського драматичного театру імені Лесі Українки залишаються самі, виглядають більш природньо. Особливо сцена, де Слава на грані нервово зриву благає свого чоловіка (Сергій Литвиненко) поїхати геть із Києва, адже тут їх ніхто не сприймає за людей, на них стоїть тавро – чорнобильці. Міміка та жести героїні сповнені експресії, проте ця емоційність не виглядає занадто-патетичною. Сцена звучить особливо гостро ще й тому, що автоматично проектується на реалії сьогодення. Тридцять років тому чорнобильці, а сьогодні переселенці зі Сходу. Люди, у котрих не було іншого виходу, як зібрати валізи і покинути свої домівки. Для режисера Олексія Кравчука ця проблема є до певної міри особистою, адже минулого літа та осені, якраз в період початку окупації та військових дій на Сході він перебував на території Луганська і бачив цей бік війни на власні очі. Образна паралель із війною на Сході підсилена звукорядом актуальних новин в зоні АТО, які звучать перед початком вистави.
На мою думку, не виправдав себе знову ж таки експеримент обрання актора Сергія Литвиненка на роль внука. З контексту зрозуміло, що хлопчик має певні вади розвитку, проте у виконанні Литвиненка персонаж виглядає буквально «великою дитиною», а нюанс неповносправності залишається невідчитаним глядачем. Хоча актору вдалося створити переконливий образ наївного та щирого підлітка, але його природні фізичні дані перетворюють Вовчика радше на комічний, ніж на драматичний персонаж. Ще одним дещо штучним елементом вистави видається введення в неї міні-сюжету візиту радіо-журналісток (Марія Дзвонік та Оксана Цимбаліст), що демонструє інформаційну та емоційну пустопорожність сучасних ЗМІ, які надають перевагу розважальним сюжетам, а не обговоренню серйозних проблем суспільства. Ідея преси як суцільного легковажного шоу акцентується й зовнішнім виглядом героїнь, одягнутих в нижню білизну та прозорі пальто. Цей прийом нагадує почерк режисера Олексія Коломійцева у його нещодавніх постановках «Дівка» та «Вівісекція».
«Баба» заявлена яко містерія, але її жанр не витриманий впродовж цілої вистави. Якби не образ «потаємної гілки метро» (таке собі образне бачення життя після смерті), можна було б поставити під сумнів доречність обрання саме такої форми. Хоча наприкінці всі герої помирають, проте трагічної атмосфери не відчувається. Фінал залишається відкритим: головні персонажі потрапляють саме у ту загадкову гілку метро, про яку розповідала Баба Пріся, достеменно не розуміють, де вони, проте нарешті здаються щасливими та вільними, і зникають у білому тумані.... Режисер Олексій Кравчук наче запитує: «Можливо, їх життя після смерті є вартіснішим за земне життя?»
Матеріал створено в рамках спільного проекту Львівського Палацу Мистецтв, Zbruc.eu та A-Z аrt «Школа арт-критики»
Фото: сайт Львівського драматичного театру ім. Лесі Українки
05.03.2015