Не люблю я наші сучасні базари. Вони скрізь однакові й достатньо сумні – китайський ширужиток, європейський секонд-генд, турецькі помідори, еквадорські банани і вітчизняні «кравчучки». Видовище досить стандартне й сіре. Від тих, старих ярмарків, так соковито описаних Гоголем, залишилися лише спогади.
«Великий базар», що традиційно проводиться в нашому містечку по суботах, – не виключення. Але одного разу в звичному сірому натовпі я побачив яскраву рубінову пляму. Це були півники! Ті самі, на паличці…
І наринуло…
Ранкові походи на суботній "великий базар" – напевно, найяскравіший спогад дитинства. Тоді, на межі 1960-х і 1970-х, це дійство мало чим поступалося гоголівським описам. Коні, вози, корови, верескливі поросята, піраміди з макітер, горняток, розписних мисок… Майже всі селяни з навколишніх сіл приїздили на гужовому. Автомобілі були ще рідкістю. На возах – гори яблук, величезних помаранчевих гарбузів і смугастих кавунів. Про привозні херсонські ніхто й не чув. Були свої чималі місцеві баштани, де вирощували величезні кавуни. Потім баштани пропали, а місцеві сорти – зникли.
Особливо вражали встановлені на возах величезні діжки з квасними яблуками, помідорами, огірками та капустою. Останню купували відрами. Діжки, дійсно, були величезними, а не я маленьким. Ці посудини займали всю ширину фіри. Пізніше таких діжкових "левіафанів" я зустрічав лише на масандрівських винзаводах.
Звичайні ж діжки не вражали. На них ми могли доста надивитись і у дворі. У наших багатоквартирних будинках були цілі "катакомби" підвалів – у кожної сім'ї своя комірчина, де зберігалася картопля-морква-цибуля і всяко-різна домашня консервація. Капусту й огірки солили виключно у діжках. На літо порожні діжки виносили надвір і встановлювали біля водозабірної колонки, а щоби не розсохлися – заливали водою. Так вони стояли до самої осені. Воду в них за той час міняли щонайчастіше один-два рази. У цих імпровізованих "акваріумах" у межичасі заводилася розмаїта живність. Першою чергою – личинки комарів. Вони були такі кумедні! Личинки зазвичай "роїлися" вздовж стін. Зазирнеш у бочку, а відтак кулаком по її шорсткому боці – бумц! І увесь "рій" юрбою кидається на дно.
А ще у бочках плавали незрозумілі істоти – щось таке схоже на напівпрозору драглисту квасолину з довгим тонким хвостиком. На відміну від метушливих комариних дитинчат, ці плавали статечно і на нас уваги не звертали.
Особливо радісно було, якщо в якійсь діжці заводився жук-плавунець (як вони туди потрапляли, для мене і зараз загадка). Біля діжки з жуком регулярно збиралася купа дітлашні, заворожено спостерігаючи за його еволюціями в зеленкуватій смердючій воді. Де там тому "Діскавері"! Нинішнім діткам з їхніми комп'ютерними іграшками та десятками телеканалів у "ящику" того не зрозуміти.
Але вернімося до базару. Ні, це не був банальний "шопінг". Це був "вихід у світ". У найкраще, щоправда, ніхто не вбирався, але з'явитися на ярмарку в затрапезному вигляді вважалося моветоном. До того ж, це була ціла церемонія. Особливо для нас, дітей. В обов'язкову програму входила купівля півника. Ага, того, на паличці. Півники продавалися тільки на Великому Базарі, відразу біля входу. "Півник" був не ласощами, а… Навіть не знаю, чим. Цукерок у нас і без того не бракувало. Мої батьки могли собі дозволити навіть шоколадні, і не лише на свята. Але, то були ЗВИЧАЙНІ солодощі з магазину. Чого в них такого? А ось "півник" – це було круто. Його не треба було лизати. З ним треба було ходити. Напоказ. Злизували пташку зазвичай щойно під вечір. "Вищим пілотажем" вважалося влизати цукерку до мінімуму, повністю зберігши її первісну форму.
Пунктом №2 програми була купівля глиняного свищика. Гончар-забавкар сидів на пеньку просто біля воріт базару. Перед ним було розстелено рядно з горами виблискуючих усіма барвами веселки свищиків. А також мініатюрних (іграшкових) горщиків, кухликів та іншої посудкової дівчачої радості. Проминуло вже чотири десятиліття. Я вже і не пам'ятаю, що пропонували тоді у «справжньому» іграшковому магазині, а ось дід зі своїми свищиками залишився в пам'яті, наче яскравий і виразний кольоровий слайд.
Свищики купували всім дітям в обов'язковому порядку. Це була невід'ємна складова базарного церемоніалу. Радощів позбавляли хіба що непослухів, які вже занадто проштрафилися. Але до такого немислимого звірства батьки доходили рідко.
Щосуботи дітям купували нового свищика і не такого, як раніше. У діда була добра фантазія, тому можна було вибрати свищика на будь-який смак і колір. У нього були свистячі півники й курочки, індики, коники, козлики, баранчики, дудочки. Були навіть "ракети" – всі тоді хотіли бути космонавтами...
Чотириногі звірюки відрізнялися один від одного лише відсутністю або наявністю рогів (і їх формою). В іншому, що конячка, що цап були на одну морду. Тільки козел мав роги. Найкрутішим свищиком був коник з вершником. Він коштував цілих 15 копійок (замість звичайних десяти), тому його купували рідко.
У свищик треба було свистіти.
БЕЗПЕРЕРВНО!
Що ми з величезним ентузіазмом і робили. Всю суботу і всю неділю наше містечко аж розпирало від свисту.
До понеділка рівень децибел значно спадав. На щастя для дорослих, свищики легко билися, а вуличне дитяче життя цьому дуже сприяло. В середу можна було почути хіба що самотнє попискування коників і півників, які дивом вижили. У четвер наставала тиша та благодать.
До суботи…
Наш улюблений дідусь зі своєю гучною продукцією був не єдиним гончарем на нашому базарі. Його "дорослі" побратими мали свою окрему базу – величезний, складений із дикого каменю барак під червоною дахівкою. У бараку кожен гончар мав окремий закут для зберігання горщиків (ну не возити ж щосуботи туди-сюди крихку продукцію). У базарний день усе це виносили на вулицю та складали у великі піраміди. Мене особливо вражали три-чотиривідерні макітри для замісу тіста.
Майстри приймали й індивідуальні замовлення. Наприклад, великі горщики під пальми й інші корисні та красіві фікуси. На бажання замовника посудини прикрашали ліпними квіточками та штудерними орнаментами. Такий замовний мега-горщик «у квіточки» коштував шалені гроші – цілий червінець! Враховуючи, що картопля тоді коштувала 8 коп. кілограм, це було чимало.
Окрім макітер, мені подобалося розглядати «димники» – такі навершя на димарі. Вони нагадували іграшкові хатинки. Захищали комин від дощу-снігу та були йому прикрасою. На відміну від стандартних глечиків-макітер, тут був простір для творчості, тому гончарі в кожен димник вкладали всю душу й усе вміння. Тим паче, що ці «накоминники» були чи не єдиною "архітектурною надмірністю" традиційної української хати. Особливо круті "димники" нагадували цілі замки з вежами та шпилями. У дев’яти випадках із десяти димника вінчав традиційний півник.
«Димник» – єдина «архітектурна надмірність» традиційної української хати.
Плодово-ягідний достаток продавали, як на вагу, так і "гірляндами" – вишні-черешні ниткою прив'язували за хвостики до гілочки і виходило гарне довге ґроно.
Вози (взимку сани) були найпоширенішим видом транспорту. Природно, були й ряди з "запчастинами" – хомутами, збруєю, сідлами тощо. Окрім звичайних возових коліс, продавалися "тюнинговані". Це коли дерев'яні спиці були не просто так, а з "прибамбасами", а по зовнішньому боці ободу йшло простеньке різьблення. Такі колеса купували винятково для номенклатурних тарантасів. Усе районне начальство каталося на возах, а біля райвиконкому стояла велика стайня. Одним-єдиним службовим "бобиком"-УАЗиком користувалася лише вища районна "еліта".
Поруч бондарі пропонували діжки. Вони нічим не різнилися від наших дворових, хіба що сяючою новизною. А ось джбани – оце так! Це вражало. Хто не в курсі: "джбан" – це такий величезний кухоль, літра на два-три. Як і бочки, їх "збирали" з окремих дощечок-клепок і стягували обручами.
Запам'яталися ряди тканин. У СРСР фабричний одяг традиційно був страшнуватим (і дорогим), тому "пристойне" вбрання шили самі. Відповідно, попит на мануфактуру був шалений… Рулони текстилю лежали на дощатих столах. Реклама була своєрідною – декілька метрів кожного зразка тканини перекидали через спеціальні жердини, укріплені над прилавками. Яскраві "язики" різнобарвних ситців-шовків майоріли на вітрі, як екзотичні прапори. А якщо де була черга і давка – там викидали дефіцитний і страшенно модній крємплєн (чи, може, «кремплін»?).
Зовсім не у справах, а винятково задля задоволення дитяти, кожного разу ми відвідували "звіриний майданчик" – місце, де торгували поросятами, телятами, козенятами, ягнятами, кіньми, кролями та різною птицею. Такий собі райцентрівський зоопарк. Діти з маленьких містечок дуже своєрідні. У Великому Місті вони бояться Трамвая, а на селі з побоюванням озираються на Корову і Козу. Ні се, ні те. Проміжна стадія між містом і селом. Рожеві поросята були кумедними, козенята – милими, гуси й індики – страшними. На курчат ми й не дивилися – декілька виводків щоліта бігали по нашому напівміському дворі (з одного його боку стояли «хрущовські» трьохповерхівки, з іншого – тягнувся "шанхай" нахалбудівських сарайчиків, де мешканці тримали всяку дрібну живність).
Одного разу звичну картину базарного всесвіту порушили кілька груп смаглявих золотозубих людей. У кожній – добрий десяток осіб різного віку та статі – від ледь живих бабусь до немовлят. Старший групи тримав розгорнутий папірець, а інші стояли з простягнутими вперед руками. Мама пояснила мені, що люди це не місцеві, а з Закарпаття. Там, мовляв, була сильна повінь, вода знищила все майно, і вони "просять милостиню".
Інформацію я взяв до відома.
Дорогою додому, проминаючи статую якогось мужика точно в такій самій позі (простерта вперед рука), я поцікавився: "А цей дядько чого просить?".
Батьки не знайшлися, що відповісти.
Р.S. Назву містечка не вказуємо. Подібну картину у ті часи можна було спостерігати чи не в кожному райцентрі України.
05.03.2015