П'ята колона

Історія вчить нас, що до маній величі треба ставитися серйозно; вона також нас вчить, що уроки моралі та економічні санкції не переконують тих, хто схильний до імпульсивних та опортуністських військових рішень

​

Ймовірно, вираз «п'ята колона» вигадав франкістський генерал Еміліо Моля, маючи на думці власних союзників, які просочилися крізь ворожі кордони: то було в Мадриді у 1934 р., коли місто було оточене чотирма національними арміями. П'ята колона у цьому випадку була фіктивною – пропаґандистська стратагема, призначена дестабілізувати республіканців. Якщо взяти до уваги нещодавню хроніку в британському журналі, який вдається до цієї метафори, то Владімір Путін віднині матиме в своєму розпорядженні таку собі п'яту колону в лоні Європейської Унії. Вона буде не військовою, а ідеологічною, готовою захищати путінську Росію від намагань Європи та США, Європейської Унії та НАТО, демократизувати Росію і стримувати її аґресію, пряму чи непряму, супроти сусідніх держав. Згідно з цим джерелом, чверть європейських парламентарів, обраних на останніх виборах, протегують путінізму і налаштовані вороже щодо економічних санкцій супроти Росії і щодо будь-якої військової підтримки України.

Чверть проросійсько налаштованих видається мені певним перебільшенням: ця цифра досягається лише тоді, коли націоналістичні партії – «Національний фронт» у Франції, «Йоббік» в Угорщині і фінські, фламандські, австрійські та ломбардські партії етнічного типу – додати до антикапіталістичних та антиамериканських партій, як-от іспанська «Подемос» та грецька СІРІЗА. Чи перебуває Путін у центрі ідеологічної павутини, як його радянські попередники, на зміну яким свого часу прийшли національні комуністичні партії? Це порівняння не здається мені обґрунтованим. Комунізм був моделлю з універсальними прагненнями, яка вивищувалася над національними ідентичностями і місцевими особливостями. Путінізм є тільки ідеологією, яка базується на запереченні: тимчасові союзники нинішньої Росії Путіна поділяють його екзальтацію щодо національної ідентичності, явно міфічної, ворожість до капіталізму, який вони сприймають як «американський», ненависть до імміґрантів і любов до «цінностей», які вони вважають традиційними, як-от повага до авторитету керівника, батька, священика і чоловіка. Діатриби Путіна супроти гомосексуалістів подобаються його європейським прихильникам, зокрема ультраправим, але його ботоксний чоловічий шовінізм з оголеним торсом не є, незважаючи ні на що, еквівалентом пролетарської революції. Є один елемент, про який часом згадують, який є спільним для Росії, якою вона була нещодавно і якою вона є нині, який варто було б задокументувати ретельніше: Путін фінансує своїх союзників так само, як перед ним радянський Центральний Комітет фінансував місцеві комуністичні партії. Фактично російський банк нещодавно позичив десять мільйонів євро французькому «Національному фронту». Точно так само є можливим, що деякі екологічні рухи Західної  Європи отримують допомогу від Росії для формування спільного фронту супроти атомної енергії та видобутку сланцевого газу: і перше, і друге ослаблює «Газпром», з прибутків якого живе російська держава. Згадаймо, що протягом 1970-х і 1980-х Радянський Союз фінансував німецьких пацифістів, аби вони виступали проти розміщення американських ракет. А якщо ми перенесемося ще далі у минуле, в епоху царів, то Алєксандр ІІІ платив французьким журналістам, щоб вони підбивали своїх читачів підтримувати франко-російський союз. Росіяни віддавна знають, що в Європі купується все чи майже все, починаючи від совісті.

На зорі путінізму заведено було з усмішкою дивитися на манію величі цього тирана зубожілої і зруйнованої Росії; однак після розгрому чеченців і часткової анексії Грузії та України варто занепокоїтися. Пріоритетом Путіна не є щастя російського народу, як не було це пріоритетом Брєжнєва: СРСР свого часу також був «бідною наддержавою». Можна пересвідчитися, що російський військовий бюджет зріз утричі проти 2007 року і що ресурс першого ядерного удару й далі фіґурує в російському підручнику зі стратегії. З плином часу путінський проект стає дедалі очевиднішим: він полягає не в тому, аби точно реконструювати СРСР, як це часто думають, а в тому, щоб оточити Росію групою ослаблених і роздроблених країн, яка би простягалася від центральної Азії до балтійських країн. Чи стануть країни Балтики останнім випробуванням, на яке наразиться путінізм? По-перше, аґресія проти них розв'язала би автоматичну військову репресалію від НАТО. Та чи міг би Путін посіяти безлад всередині балтійських країн, опираючись на проросійські п'яті колони в Естонії та Литві? Чи зреагувало б на це НАТО? Неясно, і це не було би щось автоматичне.  

Через це Путін є дуже небезпечний: Європі загрожує не так його ідеологія, ота мачистська нісенітниця, як російська воєнна аґресія, від якої на наших очах тисячами вмирають українці. Реакція Заходу наразі була напрочуд мало енергійною, неначе європейці та американці не дійшли висновку, що Путін є путіністом. Утім історія вчить нас, що до маній величі треба ставитися серйозно; вона також нас вчить, що уроки моралі та економічні санкції не переконують тих, хто схильний до імпульсивних та опортуністських військових рішень. Росія Путіна фактично вступила у війну проти Європи; європейці відмовляються визнавати, що це війна, і скоряються духові Мюнхена. Дійшовши до певної точки, все буде вирішуватись у Вашинґтоні. НАТО під цей момент паралізоване нерішучістю Барака Обами. Та хай би хто був його наступником, він урухомить НАТО, щоб зупинити російський наступ; республіканці і демократи дійдуть згоди щодо цієї нагальної вимоги. Відповідно Путіну лишається трохи менше двох років для того, щоб захопити максимально можливу територію: на сході Європи ці два найближчі роки будуть небезпечними.          

Guy Sorman
La Quinta Columna
ABC, 23/02/2015 
Зреферувала Галина Грабовська