Через століття після двох революцій 1917 р. – демократичної Керенського і тоталітарної Леніна – забутий Керенський знову стає актуальним. Європейську Унію підстьобують ті самі антагоністичні сили, які свого часу покінчили з Керенським: сліпота еліт, які чіпляються за свої привілеї, – з одного боку, і розлючені маси, зваблені популізмом, добре приправленим ненавистю і словоблуддям, – з іншого.
У роки Республіки Алєксандр Керенський читав лекцію в Мадриді. Лорка пішов його послухати разом зі своїм другом, чилійським консулом Карлосом Морлою Лінчем, який оповів цю історію в одному зі своїх чудових щоденників. Вийшовши з лекції, Лорка сумно похитав головою. «Бідолаха в чорному сурдуті», – прорік він. Проте двадцять років перед тим, в Росії, Алєксандр Керенський не був бідолахою в чорному сурдуті, він був молодим інтелектуалом (мав 36 років), який розпалював маси своєю революційною риторикою. А понад те Керенський був людиною, яка керувала Лютневою революцією 1917 р., що скинула царя Миколу ІІ і вперше – і майже востаннє в ХХ ст. – запровадила парламентську демократію в Росії. У 1917 р. молода поетка Марина Цвєтаєва, що була у захваті від Керенського, присвятила йому вірша, в якому порівнювала його з Наполеоном. Селяни також обожнювали Керенського, тому що, зайнявши пост прем’єр-міністра Тимчасового уряду, він пообіцяв їм провести амбіційну аграрну реформу, яка мала розподілити землю поміж найбіднішими. Інтелектуали також були зачаровані Керенським, якого вважали «серцем Росії» і «славним, мудрим, вірним і улюбленим лідером народу», – таким був напис на медалях з його портретом, які ходили Росією.
Утім, коли прийшов листопад 1917 р. і відбувся більшовицький державний переворот, відомий нам тепер як Жовтнева революція (яка насправді відбулася в листопаді за нашим григоріанським календарем), Керенський був ніким іншим, як збанкрутілим політиком, від якого відвернувся увесь світ. Після Лютневої революції минуло лише дев’ять місяців, та Керенський – демократичний соціаліст – заробив люту ненависть як правих лібералів, так і більшовицьких революціонерів. Єдиною особою, яка виказувала йому лояльність до кінця, був його ад’ютант, 19-літній офіцер, що звався Вінер. І Керенський, ідол, що впав у немилість, змушений був утікати із Санкт-Петербурга, перебравшись у жінку, на краденому авто, як говорили злі язики в Петрограді (так тоді називали Санкт-Петербург). Про жіноче вбрання – це неправда, але таки правдою є те, що Керенському довелося втікати в машині американського посольства, тому що червоногвардійці його б лінчували, якби схопили.
Після листопада 1917 р. політична зірка Керенського закотилася з такою ж запаморочливою швидкістю, з якою зійшла. Той, хто міг стати російським Бонапартом, змушений був змиритися з тим, що є «бідолахою в чорному сурдуті». Його звинувачували всі – як праві, так і ліві – в тому, що він є призвідцею більшовицької революції. І Керенському довелося животіти в Парижі, потім у Сполучених Штатах, пишучи статті для невеликого кола «білих» росіян, які втратили будь-яку надію повернутися колись на свою батьківщину. В останні роки життя він змушений був жити в приймах у вдови нью-йоркського мільйонера, яка дозволила йому мешкати на п’ятому поверсі свого особняка у Верхньому Іст-Сайді. «Поглянь, це Керенський», – казали нечисленні сусіди, які знали, хто цей старий з пронизливими синіми очима, який тримався дуже прямо, простуючи до ставка в Центральному парку.
Великий Мануель Чавес Ногалес, який поїхав зустрітися з Керенським у вигнанні в Парижі, і розповів про цю зустріч в книжці «Те, що залишилось від імперії царів» (1931 р.), охарактеризував його такими словами: «Керенський – це трагічний тип розумної людини, яка опинилася між шестерень жахливих подій, що перевершують будь-яке інтелектуальне передбачення». Цікаво те, що Чавес Ногалес був одним із небагатьох європейських інтелектуалів, який виказував своє захоплення Керенським, – в той час, коли праві зневажали його як зрадника і капітулянта, а прокомуністична лівиця вважала його маріонеткою, що служить буржуазії. Однак треба зважати на те, що Чавес Ногалес вважав себе «маленьким ліберальним буржуа». Це й пояснює, чому він помер у вигнанні в Англії і чому його вплив в Іспанії, починаючи з 1939 р., був таким самим незначним, як і вплив Керенського в радянській Росії. У своєму інтерв’ю Керенський розповів Чавесу Ногалесу, що міг наказати розстріляти Леніна і Троцького, тоді історія Росії була б цілком іншою. Та він відмовився це зробити, тому що не хотів плямувати революції кров’ю. «І я не каюсь», – додав він. Ми можемо бути певні, що він говорив серйозно.
Сумне в цій історії те, що Керенському не треба було розстрілювати Леніна і Троцького, щоб запобігти більшовицькому державному перевороту. Достатньо було прийняти два рішення, яких він так і не наважився прийняти. Перше: вивести Росію з Великої війни, бо вона спричиняла марну масову загибель молодих росіян, а також жахливу дорожнечу харчів і безконечні страждання населення. А другим мала бути амбіційна аграрна реформа, якої він так і не зміг повністю втілити через опозицію найбільш правих міністрів у Тимчасовому уряді. Можливо, йому було б достатньо прийняти одне з двох – чи то негайний вихід з війни, чи то аграрна реформа, – аби нейтралізувати шанси більшовиків. Однак Керенського накрила з головою хвиля патріотичної гордості, і він віддав наказ про провальний наступ у червні 1917 р., який закінчився черговою російською поразкою. Що ж до аграрної реформи, яку він обіцяв, то вона загрузла в балаканині і бюрократизмі, як і багато чого іншого. Тож Леніну і Троцькому потрібно було лише запустити свій державний переворот, апелюючи до цих двох цілей: виходу з війни і аграрної реформи – під гаслом «Всю владу радам». І раптом Керенський лишився сам: військовики вже не хотіли воювати, робітники із рад, які раніше перед ним благоговіли, вже не довіряли людині, яка не дала їм того, що обіцяла дати. Тож коли більшовики захопили Зимовий палац – штаб-квартиру Тимчасового уряду, – його захищав лише жіночий батальйон, окрім групи мертвих зі страху кадетів і двох козачих ескадронів, які не знали, кому мають коритися. Режим Керенського перестав існувати.
Через століття після двох революцій 1917 р. – демократичної Керенського і тоталітарної Леніна – забутий Керенський знову стає актуальним. Тому що Європейська Унія, яку підстьобують ті самі антагоністичні сили, які свого часу покінчили з Керенським – сліпота еліт, які чіпляються за свої привілеї, з одного боку, і розлючені маси, зваблені популізмом, добре приправленим ненавистю і словоблуддям, з іншого, – стоїть перед такою самою дилемою. І нові Керенські нашої епохи – я маю на думці Макрона, Ренці, Меркель, Дональда Туска – мусять вибирати між новою економічною політикою, яка покладе край привілеям тих, кого збагатила глобалізація, або ж їм доведеться протистояти розлюченим масам, які рано чи пізно візьмуть в облогу Зимовий палац. Не є безглуздям думати, що популізм правих і популізм лівих у більш-менш недалекому майбутньому об’єднають свої сили із тим самим протекціоністським і антиєвропейським посланням. І тоді, якщо цей день настане, політики-реформісти, як-от Керенський, зможуть розраховувати лише на батальйон відважних жінок і групу мертвих від страху кадетів. Більше ні на що.
Едуардо Хорда, письменник
Eduardo Jordá
1917
ABC, 14.05.2017
Зреферувала Галина Грабовська
