«Коли не існує розподілу владних повноважень в американському стилі, до чого французи не призвичаєні, Макронові варто надихнутися давнішою історією Франції і призначити придворного блазня; той йому нагадає, що він – лише президент, що його більшість є випадковою, і він, своєю чергою, може стати жертвою dégagisme’у»
Добре відомо, що французи непередбачувані. Коли менш ніж рік тому почалася кампанія із виборів президента республіки, здавалося безсумнівним, що на зміну посередньому соціалістові Франсуа Олланду прийде справжній державний муж із ліберальної правиці, якого поважають усі, – Ален Жюппе. На жаль, праві виборці вирішили по-іншому і на внутрішніх первинних виборах партії обрали когось відносно невідомого – Франсуа Фійона. Тоді стало очевидним, що Фійон, людина строгих правил, католик і неявний прихильник тетчеризму, стане майбутнім президентом. Єдиною явною загрозою була Марін Ле Пен, елегантна, як торговка рибою, і фанфаронська, як шарлатан, єдиною програмою якої є ненависть до іноземців. Та стався несподіваний поворот: Фійон упав зі свого п’єдесталу через викриття такої сатиричної і добре поінформованої газети, як «Le Canard Enchaîné». За строгістю Фійона насправді ховалися фінансові афери, зловживання державними і приватними фондами; вони були не надто вражаючими, але гидкими. Тоді з’явився білий лицар, Макрон несподіваний, про якого нічого невідомо, окрім того, що йому 39 років, а його дружині – 64, але виглядає вона на 25; і що він не з правих і не з лівих, а звідкись іще.
У гаслі «Вперед!» підсумовано його тактику: спочатку йдемо вперед, а пізніше буде видно, до якої мети. Невелика більшість, 34%, проголосувала за нього в першому турі – радше через відбракування решти, аніж через симпатію до нього, тому що знають його дуже мало. Але своїм обранням Макрон змусив усі партії – як праві, так і ліві – виглядати старомодними, втіливши в своїй особі прагнення до тотального оновлення політичних акторів та дискурсів, хоча правдою є те, що останні муміфікувалися і відчували брак фантазії ще від відходу де Ґолля в 1969-му. Цю хвилю оновлення, нових замість старих, дії замість програми, рішучості замість ідей, називають dégagisme. Цей термін важко перекласти, він походить від виразу dégage, що на французькому арґо означає «забирайся геть, і щоб я тебе більше не бачив». Саме dégagisme переміг на парламентських виборах. Майже всі депутати старого парламенту зазнали поразки, і на зміну їм прийшли новаки в політиці, яких підрядила партія Макрона – «Вперед, республіко!» – в залежності від їхніх curriculum vitae, котрі поспіхом перевіряла комісія, яка знається на маркетингу.
Через виняткову складність французьких виборчих законів ця партія «Вперед, республіко!» взяла 80% депутатських місць за допомоги 15% виборців, оскільки половина французів утрималася від голосування. Але демократію цінують не тому, що її закони справедливі, – її цінують за те, що держава, якими б абсурдними не були її правила, приймає їх результат і законність. Тому ніхто не бере під сумнів, що Макрон і його партія впродовж п’яти років матимуть усю повноту влади, бо іще однією французькою особливістю є концентрація владних повноважень, а не їх розділення. Попри те, що Монтеск’є був французом і в XVIII ст. встановив принцип розподілу владних повноважень, аби уникнути деспотизму, застосували його американці. Їхня конституція 1789 р., яка залишається чинною, пояснює, що Дональд Трамп не зможе реалізувати свої примхи, бо йому завадять судді та сенат. Але французи не відчувають палкої любові до демократії, вони завжди віддавали перевагу культові Рятівника і просвіченому деспотизмові – від Наполеона до де Ґолля і, можливо, Макрона. Ми це можемо зрозуміти, та водночас це непокоїть. Наполеон покінчив з насильством революції, перш ніж сам перетворився на войовничого маніяка; проблемою просвічених деспотів є те, що при відсутності антивладних рухів вони швидко робляться менш просвіченими. Так само де Ґолль поклав край конфліктам деколонізації – та, з іншого боку, втратив контакт із суспільною реальністю, що призвело до заворушень у травні 1968 р. Макрон через електоральне везіння опинився в ситуації деспота, який, сподіваємося, буде просвіченим, але насправді ніхто цього ніхто не знає; тому половина французів воліла утриматися від голосування. Макронові належить витягнути французьке суспільство з його паралічу, а конкретніше – трохи лібералізувати трудовий ринок: це, мабуть, обов’язкова умова для того, аби сподіватися, що безробіття зменшиться, як нещодавно було доведено в Німеччині і що підтверджують зараз в Іспанії. Та чи справді можна змусити прийняти такі сильні суспільні перетворення при допомозі деспотичної волі? Макрон ризикує повторити долю всіх «обраних монархів», які йому передували: ніколи немає консенсусу щодо реформ, які не обговорюються широко в парламенті. Будучи легітимно прийняті, вони не є леґітимізованими. Деспотизм – як просвічений, так і ні – завжди спонукає до революції з того моменту, коли легальні канали дискусії і розходжень перекриті. Тож коли не існує розподілу владних повноважень в американському стилі, до чого французи не призвичаєні, я раджу Макронові надихнутися давнішою історією Франції і призначити придворного блазня; той йому нагадає, що він – лише президент, що його більшість є випадковою і він, своєю чергою, може стати жертвою dégagisme’у.
Guy Sorman
Una novela francesa
ABC, 19.06.2017
Зреферувала Галина Грабовська
27.06.2017