У лютому 2014 року, у розпал Революції гідності, Росія готувала операцію з анексії територій України. Один із відповідних сценаріїв, що ліг на стіл господарів Кремля, оприлюднило російське опозиційне видання «Новая газєта».
Чому «один із»? Очевидно, що політику Москви визначало і визначає декілька середовищ. Їхні напрацювання могли збігатися, могли суперечити одне одному, а могли і взаємодоповнюватися. Драматургія ж убачалася однаковою: спровокувати масові заворушення на сході України, леґітимізувати сепаратизм через референдуми або псевдовибори, надати політичну та збройну підтримку.
Плани готувалися давно. У вересні 2013 року Сергій Глазьєв проговорився: Росія трактуватиме підписання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС як вихід з договору про дружбу та стратегічне партнерство, а також буде змушена захищати мешканців проросійських реґіонів, якщо вони про таке попросять.
Реконструкція Переяслава
Сценарій кремлівських радників, оприлюднений на першу річницю завершення Революції гідності, вочевидь, був одним із найвдаліших проектів, поданих в адміністрацію Путіна. Адже ключові його пункти насправді втілилися у кривавих подіях 2014 року, а головні ролі дісталися самим «сценаристам».
Як випливає із опублікованих матеріалів, адміністрація президента Росії отримала текст між 4 і 12 лютого 2014 року. Згідно з даними «Нової газети», «план переділу України» розроблявся у середовищах російського «православного олігарха» Костянтина Малофеєва. Близькими соратниками Малофеєва є командир штурмовиків Слов'янська Ігор Гіркін та перший ватажок руху «ДНР» Олександр Бородай.
Отже, головною ознакою автентичності документа є його відповідність реальній хроніці протистояння в Україні: збігаються події, збігаються дати. Додаткові підтвердження дає і сам Гіркін, котрий у 2014 році активно ділився враженнями на інтернет-форумі.
Тодішні нотатки реконструктора-«феесбіста» перегукуються з текстом сценарію, а подекуди використовують ті самі гасла. Наприклад, у «плані переділу» читаємо про намір організувати «Переяславську раду 2.0», а в Ігоря Гіркіна є нотатка, в якій він пише: «Ждемо Переяславську раду-2».
Варто звернути увагу: «переяславський» допис Гіркіна датований 19 лютого. Це наступна доба після початку штурму Майдану, «ніч гніву» на заході України. Ніщо не віщує, що за лічені години вулицю Інститутську залиє кров'ю, але сам Майдан вистоїть, а Янукович утече. Втім, Гіркін уже пророкує наступний етап.
«Зачистити майдан до ранку не вдалося, – констатує «Стрєлков». – Та проблема вже не в Києві (навіть якщо його зачистять): у Львові та Івано-Франківську захоплено всі об'єкти влади і силових структур. "Нєзалежной" як єдиній державі, схоже, приходить кінець».
Того ж таки дня, 19 лютого, Віктор Янукович почав пакувати власні речі в Межигір'ї, готуючись до втечі. І йдучи альтернативним сценарієм.
«Вимоги Путіна» – старі
«План переділу України», оприлюднений «Новою газетою», передбачав спалах «антимайданівських» акцій на сході, пропаґування сепаратистських процесів, ухвалення нової Конституції з федералізацією, розгортання транскордонної співпраці між сусідніми областями двох країн, переведення референдумів і приєднання низки областей до складу Росії.
Ключовими реґіонами для апробації плану мали стати Крим і Харківщина.
«Кількість загиблих під час безладів у столиці України прямо свідчить про невідворотність громадянської війни і неможливість консенсусу зі збереженням за Януковичем поста президента, – йдеться в аналітичній записці. – У цих умовах видається правильним зіграти на відцентрових прагненнях різних реґіонів країни з метою в той чи інший спосіб ініціювати приєднання східних областей до Росії».
Загони «Беркуту» за якись час перед втечею з Майдану
Згідно з планом, масові акції мали початися на сході з досить «невинними» гаслами. Для початку, протести мали відбуватися як відповідь на аґресивний Майдан, аби надати сепаратистським процесам «політичну леґітимність та моральне виправдання». Метою акцій було ухвалення конституційних змін, які дозволили б «проголосити власний суверенітет східним реґіонам, з подальшою переорієнтацією на РФ». Однак для початку демонстрантам радили артикулювати не прагматичні ідеї (типу політичної реформи), а емоції: «небажання бути заручниками Майдану», протест «проти громадянської війни» тощо.
Далі вимоги протестів мали кристалізуватися у три пункти: федералізація як запобіжник «від втручання прозахідних і націоналістичних сил»; окремішній вступ південно-східних областей до Митного союзу; суверенізація та приєднання до РФ.
Як бачимо, більшість цих пунктів у 2014 році намагалися розіграти. Масові акції на півдні та сході розгорталися за однаковісіньким сценарієм, а їхній радикалізм мав виправдання: «Те, що можна Майдану, можна і нам».
Найкоротший шлях до анексії було пройдено у Криму. Москва також домоглася, щоб у «мінських домовленостях» закріпити пункт про можливість для Донецької та Луганської областей транскордонної співпраці з Росією.
Росія досі вимагає від України «інклюзивної» конституційної реформи з автономізацією реґіонів та можливістю впливу нечисленної меншості на зовнішньополітичний вибір всієї країни.
Російський аґент на Майдані
Наприкінці січня 2014 року Ігор Гіркін спеціально приїхав до Києва, аби на власні очі подивитися на Майдан і спробувати зрозуміти українську революцію. «Стрєлков» пробув у Києві цілий тиждень. Повернувшись, він писав на форумі, що Віктор Янукович – «боягуз і п…рас», тож той навряд чи піде на рішучі заходи. До слова, образливі характеристики на адресу тодішнього президента теж перегукуються з аналітичною запискою, в якій Януковича називають «людиною невисоких морально-вольових якостей», боягузом і «банкрутом».
Листування Гіркіна з товаришами відбувалося 2-3 лютого. Натомість «план переділу України» народився між 4 і 12 лютого. Можливо, Гіркін саме тому і їздив в Україну у січні, бо він мусив підготувати «польову частину» доповіді. Про Януковича-боягуза зокрема.
Ігор Гіркін у Криму в 2014 році, задовго до Слов'янська. А ще раніше був на Майдані
Хоч це й дивно на перший погляд, та Гіркін без смутку поставився до можливої перемоги революціонерів і поразки Януковича. «Особисто мені видається, що саме такий сценарій на цей час – найбільш перспективний, адже його наслідком стане неминучий розпад "історичного непорозуміння" під назвою "Нєзалежная Украіна" і возз'єднання більшої частини областей з Росією», – писав 3 лютого «Стрєлков».
День перед тим, відповідаючи на питання приятелів з форуму, він висловив упевненість, що проросійські сили неминуче наважаться на сепаратистські акції: «Підуть. Навіть без вираженої (а може, і взагалі жодної) підтримки Москви… Та тільки якщо "крайні укри" реально візьмуть владу силовим шляхом».
Наголосимо: ще за півмісяця до штурму Майдану кремлівські лайдаки передбачали відхід Януковича з посади, але готувалися обіграти ситуацію на свою користь – «якщо [майданівці] візьмуть владу силовим шляхом».
Ключем до початку сепаратистських акцій мало стати брутальне, за задумом Росії, захоплення влади революціонерами.
Збройні захоплення Путіна
Володимир Путін досі називає перемогу Майдану «вооружонним захватом власті». У своїх заявах президент Росії плутає причинно-наслідкові зв'язки і помиляється в хронології. Можливо, що з боку президента Росії це тривіальна ретрансляція пропаґандистських страшилок. Але, можливо, Путін мимовільно проговорюється про той планований сценарій, який насправді мав скластися в останні дні Революції гідності?
Згідно з риторикою Путіна, найгарячіші події відбувалися в Києві 22 лютого, після підписання угоди між опозицією та Віктором Януковичем. «Ну а наступного дня [після переговорів], незважаючи на всі ґарантії, надані західними партнерами, відбувся державний переворот, захопили адміністрацію президента і будівлю уряду», – розповів Путін у нещодавньому інтерв'ю німецькому телеканалу ARD.
Звісно, ніяких захоплень 22 лютого не відбувалося (втім, і раніше теж).
Найбільш кривавим днем Майдану було 20 лютого, день розстрілу Небесної сотні на вулиці Інститутській. Після шокуючих убивств ситуація цілковито перейшла з русла вуличного протистояння у леґітимне поле.
Переломним моментом стало засідання Верховної Ради 20 лютого, на якому депутати ухвалили постанову про відкликання «силовиків» з Києва до місць постійної дислокації.
Майбутній в.о. президента на засіданні ВР 20 лютого в очікуванні парламентського кворуму
Позачергове засідання народних депутатів відбулися при мізерному кворумі, а членів фракції «реґіонів» доводилося вмовляти прийти на сесію. Опозиція побоювалася, що розлючені активісти, не дочекавшись результату, кинуться на штурм Верховної Ради.
Виглядає на те, що перспектива штурму Верховної Ради, єдиного повноважного тоді органу вищої державної влади, цілком влаштувала би сценаристів з Кремля. По-перше, внаслідок захоплення парламенту з'явилася б обґрунтована апеляція про «силовий переворот», по-друге, орган влади, який зіграв одну з вирішальних ролей у подіях 2014 року, втратив би можливість виконати свою історичну місію.
Мусимо також нагадати, що один з головних рупорів російської пропаґанди, «Комсомольська правда», ще 20 лютого видав замітку про захоплення Верховної Ради як доконаний факт. Хлопці вочевидь поквапилися.
Урядовий квартал перебував під контролем «силовиків» до 21 лютого. На тлі перемовин Віктора Янукович з міжнародними посередниками правоохоронці почали масово виїжджати з урядового кварталу. Вони оголювали тили влади, а отже, створювали спокусу взяти «ще гарячі» урядові будівлі. Замість штурму активісти вишикували під Верховною Радою та Кабінетом Міністрів загони самооборони, нівелюючи загрозу захоплень.
Адміністрація Президента після втечі Віктора Януковича залишалася недоторканною, допоки туди не зайшов виконувач обов'язків голови держави Олександр Турчинов.
День, який Путін називає «переворотом», видався щонайспокійнішим: 22 лютого Верховна Рада конституційною більшістю усунула Віктора Януковича від влади. Партія реґіонів зреклася свого лідера, звинувативши його в грабунку країни та численних смертях. Україна починала нове життя, Росія – нову війну.
Москва чекала падіння Януковича
Ще раз звернемо увагу: оприлюднений у «Новій газеті» план жодним словом не передбачав перспективу перемоги Віктора Януковича над Майданом. Сценарій будувався на тому, що президент втратить владу у ближчій чи дальшій перспективі – про це писалося в доконаній формі: якщо дослівно, то налітики-«реконструктори» передбачали, що місцеві еліти намагатимуться протистояти «масованим зачисткам», до яких вдаватиметься центральна влада «незалежно від того, які політичні сили ввійдуть у склад нового київського консенсусу після відходу (!) В. Януковича з поста президента України». А будь-які спроби «наступника (!) В. Януковича» влаштувати репресії проти бійців МВС та СБУ спричинять спротив силових структур.
Угода опозиції з Януковичем. Поруч – Фабіус, Штайнмаєр, Сікорський
Ще один промовистий фраґмент: «Поточні події в Києві переконливо показують, що час перебування Януковича при владі може завершитися будь-якої хвилини. Тож часу на адекватну реакцію Росії залишається щораз менше».
Отже, в якийсь момент Росія почала покладатися не на силовий варіант розгону Майдану, а на провокування в Україні громадянської війни. Всі дії Віктора Януковича у вирішальні дні Майдану, очевидно, контролювалися Москвою. І саме під цим ракурсом треба сприймати останню харківську «гастроль» горе-президента.
Як Добкін ледь не став Аксьоновим
Янукович почав пакувати валізи 19 лютого, задовго до того, як, власне, втекти із Києва. Це ще один вагомий арґумент, який доводить існування заздалегідь спланованого плану виїзду з Межигір'я.
Увечері 21 лютого, після підписання угоди з опозицією, Віктор Янукович вилетів зі своїм почтом до Харкова. В обласному центрі мав відбутися з'їзд депутатів усіх рівнів від Партії реґіонів – щось на кшталт «Сіверськодонецька-2». Ми наразі так і не знаємо, які події мали розгортатися в Харкові. Не виключено, готувалися проголошення референдуму, розпуск Верховної Ради, встановлення «нової столиці», офіційне звернення до Росії про введення війська.
Врешті-решт, Віктор Янукович так і не з'явився на з'їзді «реґіоналів». Намісник Харківщини Михайло Добкін та міський голова Геннадій Кернес невдовзі після зборів утекли з палацу й екстрено виїхали до Москви.
Яловий з'їзд у Харкові. У президії – Царьов з Колєсніченком
«План переділу України», оприлюднений «Новою газетою» визначав Харкову ключову роль у сепаратистських акціях, на одному рівні з Кримом. Навіть Донбасу на їхньому тлі визначалися другорядні ролі.
«Домінантними реґіонами, – йдеться в аналітичній записці, – для докладання зусиль мають стати Крим і Харківська область, в яких існують достатньо сильні групи підтримки ідеї максимальної інтеґрації з РФ… Треба підготувати умови для проведення в Криму та Харківській області (а далі в інших реґіонах) референдумів, які б ставили питання про самовизначення та подальшу можливість приєднання до Російської Федерації».
Автори радили влаштувати у Москві зустріч із «керівниками або представниками східних реґіонів», на яку пропонувалося запросити Михайла Добкіна, Володимира Константінова та Сергія Аксьонова. Двоє з трьох діячів невдовзі брали щонайактивнішу участь у перепровадженні сепаратистського референдуму в Криму. Москва знала імена лідерів кримського сепаратизму ще за три тижні до того, як «зелені чоловічки» захоплять будівлю Верховної ради Криму.
Заанґажованість Константінова та Аксьонова у втілення російського плану дозволяє також припустити, що й третьому серед них – Добкіну – визначалася не менша роль у процесах дезінтеграції. Ясна річ, «реґіонал» Добкін спростовує такі сценарії.
21 лютого. Внутрішні війська тікають з-під будівлі парламенту
У чому був інтерес Кремля? Найперше, в Харкові міг відбутися демонтаж системи влади в Україні. Надалі мали існувати «два парламенти», «дві армії» тощо. Сепаратистські акції, котрі ми спостерігали весною 2014 року, могли відбуватися за леґітимного-таки президента зі всіма можливими ризиками (аж до клопотання про введення миротворців з Росії).
Майдан, який усе поламав
Віктор Янукович справді виявився для Росії невдахою. Москва могла працювати на два вигідні собі сценарії: або вчасний і повний розгін Майдану, або провокування громадянської війни з відколюванням частини країни. Обидва зазнали краху.
Утім, своїми діями Росія з Януковичем засвідчили, що вони кепсько розумілися на внутрішньоукраїнських процесах і перебільшили свій вплив на ситуацію.
Для втілення своїх планів вони мали покладатися щонайменше на повну лояльність силових структур та відданість політичних середовищ. На ділі виявилося, що тодішні правоохоронні відомства та збройні сили не були готовими битися за Януковича до кінця: взимку горе-президентові довелося поспіхом робити ротації в генеральному штабі, бо чинне керівництво противилося використанню збройних сил у розгоні Майдану; підрозділи «силовиків» стрімко кинулися тікати з центру Києва, щойно протистояння досягло апогею; а після Революції гідності люди з погонами підкорилися новому керівництву держави (за несуттєвими винятками), засвідчивши його леґітимність.
Подальша боротьба Януковича за владу, а Росії – за Україну, також була б немислима для них без лояльності українського парламенту. Однак Верховна Рада дуже швидко підкорилася Майданові, усунувши Віктора Януковича від влади й сформувавши новий уряд. Проміжок для втілення можливих апокаліптичних сценаріїв дуже швидко закрився. Януковича оголосили відстороненим від посади, коли він ще був у Харкові.
Та головне – втрату його леґітимності засвідчено навіть не постановою Верховної Ради, а загальним консенсусом. Коли Віктор Федорович записував своє недолуге звернення до співвітчизників з харківської резиденції, всі вже чудово розуміли: це його «лебедина пісня».
20 лютого. Евакуація
Майдан боровся не за урядові будівлі й не за квадратні метри у центрі столиці. Майдан відбувався у свідомості. Жертовність українців змушувала мінятися навіть безнадійних політиків, які у день розстрілу Небесної сотні таки спромоглися на вчинок. Кров, що лишилася на руках правоохоронців, змусила декого схаменутися. Режим Віктора Януковича впав саме у той момент, коли вулицею Інститутською несли вниз бездиханні тіла героїв. Янукович цього ще не відчув. Так само цього не відчували і в Росії. В уявленні Москви режим падає тоді, коли хтось захоплює будівлі й ставить нагорі переможний прапор. Яка ж нездоланна прірва проходить між тим і тим…
І саме тому, коли експерти озвучують питання «Чому втік Янукович?», «Чому міліція не дотиснула площу?», «Чому революція завершилася леґітимним становленням влади?», «Чому не відбулося Сіверськодонецька-2?», «Чому Партія реґіонів зреклася свого лідера?», справедливо буде відповісти: Майдан.
25.02.2015