«Mars One» – приватна місія нідерландського дослідника, що 2025 року має відправити перших людей на Марс. Шансу на повернення назад у них немає. 24 членів команди виберуть з-поміж 200 тисяч охочих. 16 лютого 2015 року кандидатів залишилося 100. «Spektrum.de» поговорив з одним із двох німців, які залишилися в проекті. Роберт П. Шрьодер (Robert P. Schröder), йому 27 і він вивчає електротехніку в Дармштадті.
Роберт П. Шрьодер.
Пане Шрьодере, Ви подали заявку на політ на Марс у межах проекту «Mars One». Як Вам ця ідея спала на думку?
Р. Ш.: Я побачив рекламний ролик проекту по телевізору, це було на початку 2013 року. Дитиною я був великим фанатом наукової фантастики. З моїм батьком дивився «Зоряні війни». Вже тоді я хотів полетіти в космос. Але шанс в НАСА чи ЕСА мають тільки ті, хто захистив багато докторських ступенів чи є досвідченим льотчиком-винищувачем. Так, в юності довелося відмовитися від цієї ідеї. Та потім я почув про «Mars One». Для мене – це шанс!
Як Ви оцінюєте можливість середньо- та довгострокового життя на Марсі?
Р. Ш.: Вважаю, що шанси, направду, великі. «Mars One» будує ракети й модулі для екіпажу не самотужки, він співпрацює з досвідченими фірмами, зокрема SpaceX. До 2025 року, коли дійде до пілотованої місії, вони мають здійснити багато польотів з модулями для житла й для виробництва енергії на Марсі. Доти, доки місія не буде достатньо надійною, «Mars One» не стартуватиме.
Вам 27. Чому Ви хочете полетіти на Марс й там продовжити своє життя?
Р. Ш.: Я – винахідник. Мені подобається бути незалежним, випробовувати нові речі й їх створювати. В 17 я поїхав з дому, щоб у Юліхському дослідницькому центрі отримати освіту лаборанта з фізики. Вже тоді це було проблемою для моїх батьків. Але якщо я вже щось задумаю, доводжу це до кінця. Найбільше я б хотів полетіти з першою місією, першим зі всіх ступити на Марс. Так я зможу брати участь у створенні всього з нуля, всього, що потрібно для того, аби вижити. Я б із задоволенням досліджував марсіанські печери й намагався придумати різні способи проводити вільний час. Я хочу дати волю творчості.
Вам з нами не подобається?
Р. Ш.: Я не почуваюся на Землі нещасним, в мене є батьки, які мене люблять і яких люблю я, є сестра й брат, вони важливі для мене. Звичайно, буде тяжко прощатися з батьками. Я граю в бадмінтон з командою аматорів, крім того залучений до федеральної служби технічної оборони (Bundesanstalt Technisches Hilfswerk (THW)). Очевидно, цього на Марсі я робити не зможу. Мені бракуватиме моїх друзів. Але думаю, що ми повинні починати звільнятися від Землі. Зрештою, тут також незабаром може стати незатишно. Ядерною зброєю ми можемо знищити у 1000 разів більше нас. З огляду на це, мікроколонії, як тільки виникнуть, мусять ставати самостійними, щоб могти існувати незалежно від Землі.
Чи можна вважати місію свого роду героїчною втечею?
Р. Ш.: Звичайно, серед кандидатів є такі, яких життя добряче помучило й яких тут більше нічого не тримає. Я можу зрозуміти таку мотивацію, але вважаю, що це дуже сумно. В мене – інакше. Мене виростили з любов’ю. Я не хочу забратися звідси за будь-яку ціну. Якщо ризик буде завеликим, я не полечу. Я не з тих, хто відправиться з місією, яка, ймовірно, не приземлиться.
Що ваші батьки й друзі кажуть на ваші плани?
Р. Ш.: Мої друзі часто розпитують, на якому етапі підготовка, вони хочуть знати, як все просувається. Деяких захоплює те, що я задумав, інші, насправді, не розуміють. Є такі, які намагаються мене відговорити. З батьками все, певна річ, дуже емоційно. Вони не вважають рішення хорошим і весь час намагаються мене відмовити. Але вони знають мене й розуміють: коли я щось задумав, я непохитний, й неможливо мене переконати в протилежному. Моя сестра намагається мене підтримати, та їй це складно. Мій брат, натомість, цілком за мене.
Припустимо, вас обрали. Що може заставити Вас передумати?
Р. Ш.: Власне, нічого. Я не вважаю добрим, коли на Марс летять ті, хто мають дітей, вони їх просто залишають напризволяще. Але в мене дітей немає, немає на даний момент і стосунків. Я не уникаю цілеспрямовано кохання. Тим не менше, я б одразу сказав жінці, що вона мусить брати до уваги те, що одного дня я полечу на Марс. Звичайно, жодну жінку це не зробить щасливою. Але на Марсі я б залюбки завів сім’ю, пізніше. Кожні два роки прибуватиме нова команда, половина з них буде жінками. Там буде видно. Такі інтереси поділяють. Зрештою, решта команди теж свого роду сім’я.
За чим ви сумуватимете найбільше?
Р. Ш.: Напевно, найбільше бракуватиме мені тутешньої їжі. Вибір на Марсі не буде таким великим, принаймні спочатку. Й загалом буде менше різноманітності. У бадмінтон не можна буде грати так, як на Землі. Тоді з’являться інші ігри. До того, як вирушу в дорогу, мушу відвідати ще кілька місць у цьому світі. Хочу займатися пірнанням. Також піду на підготовку до стану невагомості. Це, напевно, неймовірні відчуття.
Зреферувала Соломія КРИВЕНКО
Джерело: http://www.spektrum.de.
23.02.2015