У новій Європі влив Росії є помітний і давній
Минулого місяця спікер російського парламенту урочисто доручив своїй комісії у закордонних справах розпочати історичне дослідження: чи була «анексія» Східної Німеччини Західною насправді законною? Чи не належить її засудити? Чи не треба її скасувати, повернути процес у зворотному напрямку? Минулого тижня, виступаючи на конференції з безпеки в Мюнхені, міністр закордонних справ Росії натякнув, що він може мати подібні сумніви. Він загрозливо заявив, що «об'єднання Німеччини відбулось без жодного референдуму».
При тому зазвичай поважна і стримана аудиторія вибухнула сміхом. Німців, які були в кімнаті, російські заяви розвеселили найбільше. Анулювати об'єднання Німеччини? Так це ж вимагатиме демонтажу всього постхолодновоєнного устрою!
Що є направду потішним, це те, що ви не розумієте: того, про що говорять спікер російського парламенту, міністр закордонних справ Росії, і, головно, президент Росії, людина, яка свого часу назвала розпад Радянського Союзу «найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття», вони направду намагаються досягти.
Я визнаю, що цей план справді звучить абсурдно. Після падіння Берлінського муру минуло двадцять п'ять років, стара радянська імперія — це вже історія. Більшість країн зі старого Варшавського Пакту приєдналися до Європейського Союзу і вступили в НАТО. Усім відомо, що перехід країн Центральної Європи від комунізму до демократії є справді величезним успіхом, його вивчають і масово копіюють по всьому світу. Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина, навіть Румунія і Болгарія, є дедалі відкритішими і загалом успішнішими, ніж будь-коли у минулому. Німеччина є тріумфально об'єднаною, а Європа — єдиною і вільною.
Володимир Путін справді може все це розвалити? Що ж, поки більшість з нас не пильнували за цим, він справді пробував. Минуле десятиліття ми витратили на суперечки про Ірак, Іран, Афганістан — майже про все, тільки не про Росію. Тим часом Росія провадить ґрандіозну стратегічну гру, мета якої — делеґітимізація НАТО, підрив ЄС, розкол західного альянсу і, найголовніше, повернення назад, усунення тих змін, які відбулися в 1990-х.
Здебільшого вони заходять у відкриті двері. Кремль не вигадує антиєвропейські ідеї чи ідеї проти істеблішменту, він просто підтримує їх у всіх наявних формах, змінюючи тактику так, щоб вона пасувала до кожної країни. Вони будуть підтримувати крайніх лівих або крайніх правих, у Греції вони підтримують і тих, і тих. Незважаючи на чималі економічні труднощі, першим актом нового грецького уряду був не протест проти економічної політики ЄС, а протест проти антиросійських санкцій. Щойно потому цей уряд повідомив своїм європейським кредиторам, що, можливо, він не поверне їхні гроші.
Якщо треба, Росія буде задобрювати окремих представників політичного, а також фінансового істеблішменту. У Великій Британії Росія має друзів у Сіті, фінансовому центрі, але і спонсорує RT, пропаґандистський канал, який показує Джорджа Галловея та інших титанів з середовища ультраліваків. У Франції Росія тримає тісні зв'язки з промисловцями, але російсько-чеський банк позичив Національному фронту Марі Ле Пен 9 мільйонів євро, і, кажуть, ще 30 мільйони вже на підході.
Велика Британія і Франція все ж є усталеними демократіями, кожна має порівняно сильний політичний клас і порівняно платоспроможні газети, а Греція є давнім членом ЄС. Набагато легше і набагато більшого Кремль може домогтися в тих невеликих країнах, де політичний клас є бідним, медія є абсолютними банкрутами, а Європа як ідея й досі є чимось новим. Нещодавно, під час відвідин Праги, я був здивований, як багато російської мови чути на вулицях, і сказав про це товаришу. Він закотив очі: «Для бідняків Прага стала Лондоном». Росіяни, які не можуть собі дозволити лондонську Мейфеєр, купують квартири в бароковому центрі Праги. І вже бувши там, виявили, що ціна маніпулювання чеськими політиками разючо низька.
Знову ж таки, не вони винаходили несприйняття чехами змін. За останні 25 років не кожен отримав те, що хотів; невдоволена молодь не пам'ятає старих поганих часів. Війна в Іраку призвела до розчарування в трансатлантичному альянсі, а фінансова криза 2009 року породила скепсис щодо «західноєвропейської моделі», якою чехи захоплювались. Від 2013 року, коли уряд Чехії через корупційний скандал пішов у відставку, чеський інтернет переповнений гнівними випадами та образами на «наш корумпований політичний клас» і за «два змарновані десятиліття». У цій атмосфері, в країні, де більшість газет збиткові, певні медія довший час фінансуються Росією. Один колишній міністр сказав мені, що ті самі чеські інтернет-портали, які цькували його (він вважає, помилково) звинуваченнями у корупції, тепер атакують Україну і підтримують анексію Криму Росією.
Дрібні гроші теж мають велике значення, і в чеській політиці також. У 2013 році виборчу кампанію нинішнього президента Мілоша Земана відкрито фінансував Лукойл, російська енергетична компанія. Відтоді президент Земан, який, на щастя, не контролює уряд, активно виступає проти антиросійських санкцій, російське вторгнення в Україну зневажливо порівняв з «нападом грипу» і запросив російських олігархів, проти яких Захід запровадив персональні санкції, у Прагу. І він не один такий. У Празі мене запросили на дебати з соратником Вацлава Клауса, попередника Земана, який досить довго розводився про згубний вплив Німеччини і ЄС. На питання, чи німецькі компанії платили коли-небудь за президентську кампанію чеських президентів, як це робить Лукойл, він не міг відповісти.
ЄС не використовує анонімних тролів для того, щоб маніпулювати медіями, як це робить Росія у всій Центральній Європі. Він не фінансує жодні ультраправі політичні партій, як це робить Росія в Будапешті, а також у Парижі. Утім правоцентристський прем'єр-міністр Угорщини Віктор Орбан також зайняв російську антиреформаторську позицію. Минулого року він отримав для будівництва нової атомної електростанції російський кредит, деталі якого засекречено. Через декілька місяців він сказав етнічним угорцям в Румунії, що час відмовитися від таких «західних догм і ідеологій», як ліберальна демократія, що свого часу було головною метою реформ в Угорщини. Тоді Орбан ганебно пояснив, що він віддає перевагу «неліберальній демократії» Туреччини, Китаю і, звичайно ж, Росії. Цього тижня Будапешт відвідав Путін.
Як і в Празі, тут пізнати зв'язок між російськими грошима на проекти Орбана і проросійськими неліберальними поглядами Орбана. Але може бути задіяна не тільки меркантильність. Орбан відомий своєю ностальгію за «Великою Угорщиною», якої нема, відколи закінчилася Перша світова війна. Сьогодні невеликий шматок цієї міфічної втраченої територіє є частиною України, про що також, як не дивно, в Мюнхені згадав міністр закордонних справ Росії. Можливо, це було натяком: якщо Росія успішно розчленує Україну, Будапешт, ймовірно, також, отримає якусь частку.
Навіть якщо Угорщина зрештою не піддасться чарам неліберальної демократії, можуть піддатися інші. У Сербії, яка поки що не є членом ЄС (і Росія хотіла б, щоб так було й надалі), російські фірми контролюють найважливіші нафтові й газові компанії, а Путіна нещодавно вітали найбільшим за 30 років військовим парадом. Словаччина має прем'єр-міністра, який заграє з ультранаціоналізмом, каже, що його країна була створена «не для меншин, а для словаків», і він також має сумніви щодо санкції проти Росії.
Навіть у Польщі, чи не найуспішнішій країні Центральної Європи і найбільш надійно пронатівській, інтернет-тролі просторікують про «катастрофічні» 25 років, і на піку аґітаційної кампанії можна було почути, як основні опозиційні політики зневажливо говорили про «Третю республіку» Польщі від 1989 й дотепер як про катастрофу. Тих, хто вважає себе «лузерами» польських реформ, є меншість, але вони існують. У Польщі ніхто не захоплюється Росією, але річ не в тому: Росія не потребує, щоб Польщею, Угорщиною чи Словацькою Республікою керували проросійські уряди. Їй досить мати антинімецькі уряди в Центральній Європі, чи антизахідні, чи просто некомпетентні, які можуть переконати іншу частину НАТО підняти руки вгору і сказати: «Ми не будемо воювати за цих людей».
Уряд Чехії або Румунії, що приєднається до греків у їх опозиції до антиросійських санкцій, також буде корисним. А ще кращим — угорський або болгарський уряд, який готовий торпедувати будь-яку спільну європейську політику щодо Росії, зокрема щодо нафти й газу.
Якщо до влади в Центральній Європі прийде багато неврівноважених політиків, не важко уявити, що частина Центральної Європи може відірватись від Європейського Союзу. Щобільше, не важко уявити, як кавалки того, що ми звикли називати Західною Європою, також можуть відірватися від Європейського Союзу. Греція вже наполовину там. Політичну карту хотіли б перекроїти і президент Ле Пен у Франції, і ультралівий уряд Подемос в Іспанії. І якщо внаслідок цього економічна і політична криза завдасть Німеччині дуже сильного удару, може статись так, що німці також вирішать самостійно видобуватися з неї, відмовившись і від своїх європейських партнерів, і від трансатлантичного альянсу.
Якби ви були Володимиром Путіним — чи ви принаймні не спробували б цього? В східних землях Німеччини є ще досить колишніх інформаторів Штазі і багато колишніх російських аґентів. Ніхто не помітить, якщо декілька спритних компаній переведуть певну кількість конвертованих рублів на рахунки антиєвропейських партій Німеччини. Завдяки справі Сноудена й евентуальному прослуховуванню телефонних розмов канцлера Анґели Меркель німці вже непомалу злі на американців. Англійців вони вже давно перестали вважати серйозними геополітичними гравцями. Не треба аж так багато грошей чи аж так багато тролів для того, щоб підтримувати барабанний гул антизахідної, антиамериканської, антиунійної риторики протягом декількох — скільки треба — років.
Ми дізнаємось, що це вдалося, коли наступний міністр закордонних справ Росії заявить, що постхолодновоєнний устрій Європи є нечинним — і ніхто не сміятиметься.
Anne Applebaum
How Vladimir Putin is waging war on the West – and winning
Spectator, 21.02.2015
Зреферував Михайло МИШКАЛО