Апетит, що штовхає Путіна не зупинятися в Україні, може зіграти з ним злий жарт, як у випадку Мілошевича й Республіки Сербської. Або й ні, як у ситуації Пілсудського з Серединною Литвою. Tertium non datur.
Два достоту притчеві приклади, які влучно показують, що в геополітиці очі часом не бачать того, чим у цей момент зайняті руки. Коли після Першої світової Юзефу Пілсудському вдалося зібрати докупи майже всю Польщу, за бортом опинилося Вільно – один із стовпів польськосьті, місто, що символізувало спадок Речі Посполитої й будило особистий сентимент Чільного Вождя. Міжнародні організації й ключові світові потуги були проти включення цього міста й околиць до Польщі. У тій ситуації Пілсудський зімітував бунт проти себе – буцімто генерал Желіґовський висловив непокору й порушив субординацію, всупереч волі Головнокомандувача зібравши війська й захопивши Вільно. Спритний і «самостійний» генерал за кілька днів проголосив там республіку Середньої Литви, що формально не підкорялася Польщі й була незалежною. Та через півтора року, коли міжнародна увага й напруга послабилися, сейм цієї «держави» проголосував за приєднання до Польщі, в якій сам генерал Желіґовський потім був міністром оборони. Карколомна кар'єра, як на неслухняного офіцера. Прикметно, що Пілсудський живив надії на окупацію й цілої Литви, навіть організував там невдалий держпереворот. Та Серединна Литва на міжвоєнні роки таки стала польською.
Коли ж говоримо про кульгавість і штучність утворення, яким нині є Боснія і Герцеговина, треба пам'ятати, що перед Дейтонськими угодами світ пропонував Мілошевичу й кілька інших – більш вигідних для нього й сербів – розв'язань. Але справу зруйнував звірячий апетит, яким і подавилися сербські шовіністи. Якби вони погодилися на мир у 1993 чи навіть 1994 р., то сербська частина БіГ а) була б значно більшою; б) мала б шанси на міжнародне визнання як незалежна держава, з правом подальшої інкорпорації у Югославію (Сербії й Чорногорії). Але вони не погодилися, бо вважали, що мають сили і підстави завоювати й підкорити усю БіГ. Пропаґанда тоді чинила чудеса – наприклад, телевізор переконував сербів, що мусульмани й хорвати у Боснії – це насправді серби, яких протягом століть асимілювали Стамбул і Ватикан.
Мілошевич показував руки перед телекамерами, стверджуючи, що не має впливу на Республіку Сербську і Республіку Сербська Країна. Дійшло до абсурду: у серпні 1994 року Югославія (Сербії й Чорногорії) впровадила санкції проти Республіки Сербської у БіГ – аби лиш довести, що ця невизнана республіка самостійна. Дослідники сперечаються щодо того, скільки в цій акції було позерства, а скільки правди, адже конфлікт – передусім особистий, базований на амбіціях і політичних ревнощах – між Караджичем і Мілошевичем таки був. У певні моменти Младіч міг не виконувати наказів Караджича, а Караджич – розпоряджень Мілошевича. Випущені на волю темні сили частково вийшли з підпорядкування й почали вести власну гру, але все ж у рамках великої «сербської акції». Не давши ради своїм апетитам у 94-му, Сербія пізніше втратила значно більше, Республіка Сербська ввійшла в БіГ, а сам Мілошевич сконав у Гаазі.
Автор пропонує дивитися на нещодавно вдруге підписані Мінські домовленості саме крізь призму цих прикладів. Лідери терористичних ДНР і ЛНР ще під час перемовин висловлювали розбіжні з Росією позиції, що сиґналізує про спробу формування ілюзії самостійності цих «республік». Путін може публічно умити руки – аж до засудження дій терористів чи введення санкцій, – та це не означає, що обстріли й наступи припиняться, а війна закінчиться. Варто лише пам'ятати, що проґавивши слушний момент для припинення вогню, подальшими територіальними здобутками аґресор може просто подавитися.
17.02.2015