Бруклин який не назвеш хлібом
дивився на мене бухтою овечої голови
я тримався за мову і за свою ліру
я пас цю воду з її сапфіром
і плащ мій підбитий вітром – шитий з трави
я запитував берег який проковтнув числа
«якщо хліб розмочити у водах бухти –
якщо йти по ній в черевиках чистих
по ліхтарях із золотого намиста
що трапиться і що може бути?»
але дощ шмагав тіло і ліхтарі гасли
я писав вірші – і я писав псалм
Бруклин казав що ці вірші невчасні
бухта пахла машинним маслом
і я читав вітрові й одиноким псам
я дивився на Коні Айленд – потяг
залишав мене серед вітрів і зимних бухт
я йшов по піску – я знав що потім
буду вертатись з трояндою в роті
з саксофоном горла – я знав що був
я знав що писав без пошти і без адреси
я навіть не мав на дешеву марку
і все що згадають повії і поетеси:
переходив хтось бухту – біг за ним песик
і хмарки зимової чисту марлю
