Сими днями приїхав до Відня один з наших інтелїґентів, якому по ріжних пригодах удало ся втечи з царства кнута і який підчас своєї довшої мандрівки по Поділю і Прикарпатю та по тижневім побутї у Львові помітив богато річий, які — думаємо — загал наших читачів будуть цїкавити.
— Може дехто думає — говорив інформатор — що в Галичинї упала
українська національна сьвідомість широких селянських верств
з хвилею, коли в Східній Галичинї часовими господарями стали росийські наїздники. Може припускав дехто, що Москалї з'уміють приєднати для себе селянина своїм поступованєм і що практичний "хлопський розум" скоро приноровить ся до нових обставин. Чогось подібного анї слїду! Противно! Українська сьвідомість не тільки устояла ся не то в повітах і громадах національно осьвідомлених, але поширила ся — і то відрухово, стихійно — і в тих повітах та громадах, в яких доси москвофіли мали сяке таке значінє і вплив. Росийський наїзд на Східну Галичину і безпосередна стріча з московськими наїздниками, які нїби то прийшли ратувати "Подяремную Прикарпатскую Русь" з австрийського ярма, розкрила всїм очи і показала нашим селянам наглядно сю велику пропасть, яка дїлить наш нарід від Московщини. Туман "єдинства русскаго народа" розвіяв ся наче мрака від сонця, коли наші селяни почули розмову корінних росийських салдатів з-під Тули або Перми. Як контраст до сего почули наші селяни свою рідну українську мову з уст салдатів Українців, які в росийській армії творять около одну третину всеї оружної росийської сили; чули нерідко, як салдати Українці з жаром деклямували твори Шевченка, як з запалом і вірою говорили про Україну, питаючи ся у наших селян всюди за українськими книжками та ховаючи їх на памятку як найцїннїйший скарб. Наші прості селяни довідали ся від салдатів Українців, як далекою і широкою є наша українська земля, як всюди підіймаєть ся думка і росте віра в красшу будучність нашого народу.
Богато потерпіла східна Галичина — з окрема наше селянство — від росийської інвазиї і
з економічного боку.
Одно Поділє, з виїмком шляху від Підволочиск по Золочів, деяких громад Теребовельщини, Бережанщини і Підгаєччини, вийшло розмірно незруйноване; селяни на Поділю а також і на Покутю зібрали збіже, бараболї і о скільки могли, поробили зимові засїви. Богато за те потерпіли околиці Зборівщини, Перемишлянщини, Бобреччини, Львівщини, Рудеччини, Равщини і Яворівщини, які були тереном більших битв. Цїлковито знищені є повіти перемиський і мостиський, полуднева частина повіту ярославського та північна частина повітів добромильського і старосамбірського: ся частина краю представляєть ся нинї наче пустиня; села і цїлі лїси зникли з лиця землї і як далеко око догляне, чорнїєть ся тільки чорна землиця поорана окопами і шанцями. Зруйноване материяльно і Прикарпатє і гори.
Росийська окупация — звісно — не дбає зовсїм про наших селян. В богатьох повітах
страшний голод.
Росийське військо заволїкло холєру, яка пожерла між нашими селянами тисячі і тисячі жертв; широко ґрасували також червінка (дезинтерия) і тиф. Смертність — особливо між дїтьми і старцями, страшна; помочи лїкарської нїзвідки. Хорих не можна годувати молоком, бо в цїлім рядї повітів середущої Галичини нема вже зовсїм рогатої худоби. Наш нарід в Галичинї переживає знов татарське лихолїтє.
Росийська адмінїстрация
вже на добре хоче загнїздити ся в Східній Галичинї. [видалила цензура. — Ред.]
По повітах урядують "начальнїки уєзда", [видалила цензура. — Ред.]
Науки шкільної нема нїде. По більших містах — як у Львові, Станиславові, Тернополи, уряджують для учителїв і учительок курси росийської мови, бо всї школи, навіть народні по селах, мали би бути тільки росийські.
Не хочуть наїздники узнати і греко-католицької реліґії і де можуть, насаджують православє, та наші селяни з дуже малими виїмками в москвофільських селах як пр. в Жовтанцях (пов. Жовква), в Підлїсках (пов. Львів) на православє не переходять. По краю снують ся московські батюшки, а навіть приїхав до Львова архиепископ з Волини Евлогій — звісний полїтичний аґітатор і наш ворог — і звідси їздив на паради до кількох москвофільських сїл (пр. до Жовтанець). Українського духовенства остало в краю дуже мало, а і з тих, хто остав, Москалї вже вивезли кільканайцять на Сибір. Митрополит Шептицький інтернований в Курску під дуже строгим доглядом. Епископ Чехович остав в окруженім Москалями Перемишли; епископ Хомишин пробуває... у Відни. Церкви по селах по найбільшій части позамикані і наш нарід під сю тяжку хвилю не має навіть релїґійної відради. Польське духовенство зістало на місци і з ними росийські власти обходять ся добре, а нищать тільки українських сьвящеників.
В Галичинї і на Буковинї не виходить тепер нї одна українська часопись. Наші товариства як читальнї Просьвіти, Сїчи, Соколи, Спілки, Москалї замкнули і позволили тільки на москвофільські товариства. Провідники москвофілів грають тепер ролю росийських полїциянтів і всюди доносять на визначнїйших Українців, з яких декого, пр. д-ра Андрія Коса, адвоката в Калиши, вивезли на Сибір.
В краю урядує вже полїцийна "охрана", яка слїдить за кождим кроком наших виднїйших людий. Приміром коло посла д-ра Курівця в Калушн стоїть на вартї день і ніч трех московських поліцаїв, а коли він як лїкар іде або їде до хорого — то все в товаристві полїциянта. По повітових містах є малі віддїли росийських ополченців (ляндштурмістів) і козаків, які висилають патрулї по селах.
Дороги понищені. Зелїзничі шляхи Москалї вже вспіли направити і нинї майже всюди курсують зелїзничі поїзди, навіть льокальки. Почти є тільки по більших містах. Всюди, на зелїзницї і почтї урядниками є майже виключно Москалї, спроваджені тут з глубокої Росиї.
Промислу в східній Галичинї нїякого. Торговля є і на дальше в жидівських руках (жиди з Москалями виходять доволї добре), але до більших міст з'їзджають вже і московські купцї. Написи на склепах всюди росийські. Деякі конечні річи як сіль, нафта, сїрники, вуголь, дерево, дуже дорогі і не можна їх дістати. Довіз поживи до сїл дуже тяжкий і нарід — як сказано — вже нинї пухне з голоду. Всюди по селах нужда і сум. Та наші
селяни вірять твердо, що вдасть ся прогнати московського наїздника
і нетерпеливо вижидають сеї хвилї.
Значно менше як села потерпіли східно-галицькі міста. Більші міста як Тернопіль, Станиславів, Коломия, Стрий, Дрогобич, Самбір, Сянік, Броди, Золочів, Бережани — майже цїлком не нарушені. Знищені натомість: Гусятин, Монастирска, Теребовля, Бурштин, Немирів, Рава, Янів, Мостиска, Болехів, Турка. Столиця краю рівно ж цїла.
Характеристичний образ представляє
Львів.
На склепах і трамваях росийські написи. На зелїзничих двірцях і по улицях росийська полїция. Міську горожанську полїцию розвязано. По кавярнях і реставрациях більшість публики творять росийські офіцири, які поводять ся дуже бутно. Публики на улицях дуже мало. Лиця пригноблені. Завмерло навіть звісне вечірне корсо на улици Кароля Людвика. По девятій годинї вечером на улицях Львова нї живої цивільної душі. Росийська охрана розгостила ся вже на добре у Львові і слїдить за рухом кождого визначнїйшого горожанина.
У Львові як і зрештою в цїлій східній Галичинї дорожнеча. Передовсїм даєть ся відчувати брак палива і більша половина мешканцїв сидить в неопалених комнатах, хоч у Львові з кінцем падолиста і з початком грудня м. р. було нераз 20 степенів морозу. Бідує робітнича верства, позбавлена майже всяких зарібків, а так само около 10.000 австрийських урядників і слуг державних та учителїв, які остали у Львові лишені всяких поборів і примирають з голоду. Нерідко стрічаеть ся на улици жінку з інтелїґентної родини, яка змушена крайною конечностю витягає руку по милостиню.
Публичне громадянське житє завмерло. Раду громадську у Львові розвязано, оставлено в урядованю тільки тих членів президиї, які лишили ся у Львові (д-р Рутовський і д-р Шталь). Властивим паном мїста є ґрадоначальнїк Скалон, котрий що хвиля видає нові зарядженя, оголошувані афішовими обвіщенями в росийській і польській мові, бо — як сказано — наїздники не узнають нашого народу і його мови. В намісництві засїв ґубернатор ґраф Бобріньский, [видалила цензура. — Ред.] докладає всїх сил, щоби як найскорше зробити зі Східної Галичини корінно московський край.
Безпосередно по окупациї Львова приїхали туди москвофільські провідники д-р В. Дудикевич, д-р М. Глушкевич, ред. "Прикарпатської Руси" С. Лабенский, звісний росийський аґітатор С. Бендасюк, д-р Сьокало (всї вони в липни м. р. виїхали до Росиї з найновійшими інформациями для росийських офіцияльних кругів), учитель одної з київських ґімназий д-р Юлїян Яворський і співробітник "Нового Времени" д-р Д. Вергун і стали полїтичними інформаторами ґрафа Бобринського, Скалона і росийських військових властий та взяли ся сейчас до нищеня українства.
Росийські власти на основі інформаций одержаних від москвофільських провідників (инші провідники москвофільські, які в серпни м. р. були у Львові і яких австрийські власти не заарештували) зробили візиту українським інституциям, позамикали і запечатали їх льокалї. Полїцийно-військова росийська комісия зробила основну ревізию в мешканю голови Народного Комітету д-ра Костя Левицького, яке по огляненю замкнула і запечатала. Та сама комісия була і в приватнім мешканю секретаря Народного Комітету д-ра Степана Барана і забрала у него всю кореспонденцию і деякі книжки, шукаючи у него очевидно за полїтичними актами. Проти видних Укряїнцїв, які лишили ся у Львові (д-р Степан Федак, д-р Вол. Охримович, проф. Вол. Шухевич, Кость Паньковський, директор Народної Торговлї Микола Заячківський, д-р Іван Франко, Михайло Павлик, Іван Труш, ректор духовної семинариї о. д-р Боцян), на разї не підприняли репресийних мір, але мають їх всїх на оцї.
Українські часописи не виходять. З українських інституций на разї не замкнено тільки "Днїстра", "Земельного банку", "Народної Торговлї", "Товариства урядників і священиків", "Народної Гостинницї" і "Краєвого Союза Кредитового", та житє тих інституций дуже тяжке і незавидне. Книгарню Наукового товариства імени Шевченка замкнено, бо Українцї солдати і офіцири вмить розкуповували українські книжки, передовсїм Шевченка і Руданського. Росийські і москвофільські виданя з книгарнї Ставропігійської не ішли зовсїм. За
Кобзар Шевченка,
виданий львівською "Просьвітою" під редакциєю Юлїяна Романчука, який коштував 1 к. 50 сот. Українцї офіцири платили по сто корон!
У Львові виходять два росийські дневники "Прикарпатская Русь" (ред. д-р Юлїян Яворський) і "Львовское Военное Слово". Особливо "Пр. Русь" щодня страшенно уїдає на "мазепинцїв", домагаючи ся проти них безпощадних репресий; "Военное Слово" трохи приличнїйше і не таке крайно чорносотенне, як "Прик. Русь". По каварнях головно росийська преса ("Новое Время", з київських чорносотенний "Кієвлянїн" і лїберальна "Кіевская Мисль", з одеських "Одескія Новостї"), яку продають також по зелїзничих двірцях, кіосках та по улицях. З польських дневників виходять "Słowo polskie", "Grazeta poranna i wieczorna", "Wiek nowy", "Dziennik polski" i "Kurjer lwowski" [видалила цензура. — Ред.]
Як відносить ся до нас, Українців, теперішна росийська преса — се з гори звісно і про те не треба ширше писати. Характеристична річ, що росийські власти звернули ся до кількох наших передових людий у Львові з предложенєм, щоби підняли ся на їх кошт видаваня "Дїла" і "Свободи" — і то в українській мові та нашою правописю, але — розумієть ся — в росийськім дусї — одначе одержали відмовну відповідь. Нїхто з наших людий не хоче входити в компанію з росийськими наїздниками і улекшувати їм шлях до сердець нашого народу. Сей послїдний інцидент важний тому, що росийські наїздники переконали ся наглядно про безпідставність думки "єдинства русскаго народа" та про брак якого-небудь більшого впливу русофільских ватажків на широкі верстви нашого народу, які все йшли і нинї підуть тільки за своїми українськими провідниками, і московський наїзд нічого в сїм напрямі не змінив і не змінить.
***
Мав я нагоду — оповідав дальше інформатор нашому сиівробітникови — говорити з нашими
інтелїґентами і селянами в Галичинї
і всї вони не стратили надії на побіду австрийського оружя і на скорий поворот австрийських війск до Східної Галичини. Сумна теперішність, вид росийських солдатів і чиновників, хвилевий застій українського публичного житя пригноблює дуже українських провідників, які остали у Львові, і українських селян, та — як сказано — надїя одначе, що наїздники зникнуть зі Східної Галичини, їх не опускає і додає їм сили до дальшого мужеського видержаня в теперішнім прикрім положеню.
Всі оставші в краю Українці є певні — кінчив свою розмову наш інформатор — що коли воєнна хуртовина, яка стільки забрала нам жертв, промине, тоді український нарід з теперішної сьвітової пожежі вийде відновлений на зустріч красшої долї.
[Дїло]
30.01.1915