Почалося з того, що хронічний алкаш, протокольний ручкокрад і клінічний ідіот, а за сумісництвом ще й президент Чехії Мілош Земан з нагоди 70-річчя визволення концтабору Аушвіц-Біркенау запросив президента Росії Владіміра Путіна до Праги. Натомість до Освєнцима та його околиць, де й розташовувався згаданий концтабір і де щороку відбуваються відповідні поминальні урочистості, поляки Путіна не запросили, резонно розсудивши, що присутність на такому заході головного фашиста сучасного світу – це вже занадто.

 

Відтак в інтерв’ю першому каналу Польського радіо міністр закордонних справ Польщі Ґжеґож Схетина на запитання ведучого, чи не є таке рішення «дріб'язковим», відповів: «А може, краще сказати, що визволяв 1-й Український фронт і українці, бо там тоді були українські солдати, того січневого дня, і саме вони відчинили ворота табору». На це, звичайно, МЗС Росії відреагувало істеричною заявою про антиросійську істерію, а особисто товариш Лавров наголосив, що Освєнцим звільняла багатонаціональна Червона армія, і засудив блюзнірську й цинічну гру на націоналістичних почуттях. Своєю чергою наш президент Петро Порошенко і польський президент Броніслав Коморовський у промовах 27 січня (бо це і є день визволення Аушвіца та День пам'яті жертв Голоскосту загалом) знову згадали про 1-й Український фронт.

 

Що тут сказати? Лавров має рацію: Червона армія у принципі й 1-й Український фронт зокрема були багатонаціональними. І Порошенко з Коморовським та Схетиною мають рацію, бо в тій багатонаціональній армії воювало чимало українців. Особливо – в 100-ій Львівській дивізії, яка, власне, й «відчинила ворота табору». Тобто Порошенко з Коморовським та Схетиною мають рацію двічі, бо ще й мовби натякають Лаврову: якщо ти, холуй хуйла, сам говориш про багатонаціональність Червоної армії, то чому тоді Росія вже стільки років намагається приписати всі визволительські заслуги винятково собі?

 

А однак. Не думаю, що нам варто аж так змагатися за звання визволителів Аушвіца. Бо ще не знати, чого в тому визволенні було більше – звитяги чи ганьби і суто червоноармійського цинізму. Зрештою, не лише червоноармійського.

 

Узагалі, Табірний комплекс Аушвіц-Біркенау наче навмисно був створений, щоби продемонструвати, до якого оскотинення всі ми – кати і жертви, німці і євреї, поляки, українці, росіяни і далі за меморіальним переліком – можемо дійти, якщо нас загнати у тваринні умови. Про звірства в таборі есесівців ніби всі знають. Про звірства в'язнів першим, але надовго останнім, відразу після війни заговорив Тадеуш Боровський. Звертаючись до можливих авторів майбутніх аушвіцьких мемуарів, він писав: «Розкажіть нарешті, як ви купували місця в лікарнях, у добрих бригадах, як спихали до комина доходяг, як купували жінок і чоловіків, що ви робили на складах, у лазаретах, у циганському секторі, розкажіть це і багато інших дрібниць... Але пишіть, що саме ви це робили. Що частка похмурої слави Освєнцима належить і вам. Чи, може, ні?». Втім, зараз не про це.

 

А про те, що 1 серпня 1944 року, коли в Аушвіці-Біркенау перебувало близько 130 тисяч зареєстрованих в'язнів і все ще тривало масове – без реєстрації – газування європейських євреїв, у Варшаві вибухнуло антинімецьке повстання. Що у відповідь на це зробила Червона армія, яка вже стояла над Віслою? Рушила на допомогу варшав'янам, щоби спільними зусиллями погнати нацистів на захід і невдовзі звільнити той-таки Аушвіц? Ні, Червона армія зупинила свій «переможний наступ» і впродовж двох місяців із глибокою стурбованістю спостерігала за тим, як підрозділи вермахту й СС методично знищують цілу Варшаву: достоту, як сьогодні вдячні внуки тих німецьких вояків, не втручаючись, спостерігають з вершини європейського політичного Олімпу за російськими обстрілами українських міст.

 

Тим часом адміністрація Аушвіца спокійно зайнялася евакуацією табору і перевезла половину в'язнів (серед них і Боровського) углиб Німеччини, до значно менших і часто значно страшніших таборів. Заради справедливості треба сказати, що й інші союзники рятувати євреїв і решту «освєнцимчан» теж не квапилися. Наприклад, англо-американська авіація, спромігшись під час війни вщент зруйнувати Гамбурґ, Кьольн чи Дрезден, так чомусь і не додумалася скинути бодай кілька бомб на головні крематорії Біркенау і в такий спосіб просто застопорити роботу «фабрики смерті». Хоч і мала до диспозиції – найпізніше у травні 1944 року – детальний план усього табірного комплексу.

 

Другий етап евакуації табору – так звані «марші смерті» – німці провели в середині січня 1945-го. Тож коли Червона армія нарешті відчинила сумнозвісні ворота з написом ARBEIT MACHT FREI, вона не застала там жодного есесівця, а лише сім (зі ста тридцяти) тисяч покинутих німцями «доходяг». До речі, всесвітньо знані після Нюрнберзького трибуналу кадри з радянського документального фільму про Аушвіц є, так би мовити, не зовсім документальними. Оскільки кінооператори прибули щойно через кілька днів, то вийшла, як пише в недавно перекладених українською «Акварелях» Лідія Осталовська, «хроніка визволення вже визволеного табору. З дублями, зрежисована. Діти, знову вдягнуті в смугасті роби, кілька разів закочували рукави, дивилися в камеру й показували номери».

 

І ще одна деталь, яку також можна знайти у книжці Осталовської. На відміну від англо-американської, радянська авіація терени Аушвіца-Біркенау таки трохи побомбила. Навесні 1945 року. На оплачене самогоном прохання місцевих мародерів, яким важко було голими руками розривати місця масових поховань у пошуках золота.

 

Тому-то, з огляду на всі подібні факти і на те, що перемога над гітлерівською Німеччиною на довгі десятиліття виявилася для народів Центрально-Східної Європи лише заміною одного тоталітаризму іншим, я би за звання визволителя аж так не змагався.

 

 

30.01.2015