«Якби ви вірили всім цим газетам, звичайно, ви могли б очікувати, що, прокинувшись одного ранку, побачите німецькі танки у Відні або Празі.»
Адольф Гітлер на зустрічі з лордом Галіфаксом 19 листопада 1937
В кінці 30-х років ХХ століття в міжнародних відносинах панувала політика «умиротворення» – прагнення цивілізованих країн втихомирити агресію Німеччини та Італії. Політика, яка мала одну велику проблему – йшлося про спробу домовитися з тими, хто домовлятися не хотів. На початку ХХІ століття, коли, здавалося б, усі помилки минулого вже детально проаналізовано і всі висновки – зроблено, Європа раптово опинилася на межі нового «умиротворення». Нове століття принесло зі собою і нового агресора – Росію. Проте нерішучість Старого Континенту, схоже, залишилась незмінною.
Історичні паралелі між сьогоднішньою Росією і нацистською Німеччиною в деяких випадках є аж надто очевидними. Основою підходу обох диктаторів є «мирна» риторика та «повага» до кордонів сусідніх країн:
«Німеччина має сьогодні з усіх боків задовільні кордони ... (згідна) визнати і прийняти ці кордони як незмінні та кінцеві, щоб цим надати Європі почуття миру та безпеки»
Адольф Гітлер 12 вересня 1938
«Росія, як відомо, підтримує територіальну цілісність України.»
Володимир Путін, 6 грудня 2014 (півроку після анексії Криму)
Схожі миролюбні виступи легко поєднувалися з фактичною агресією щодо сусідніх держав. В березні 1938 року відбувся аншлюс Австрії. При тому, що більшість населення Австрії справді підтримувала приєднання своєї країни до Німеччини, Гітлерові необхідно було створити враження абсолютної підтримки і тріумфального входження німецької армії на свою історичну Батьківщину. Тому на оголошення референдуму канцлером Шушніґом 9 березня фюрер відповів вторгненням німецьких підрозділів на територію суверенної держави. Плебісцит відбувся вже в квітні під доглядом підрозділів Вермахту і дав «правильний» результат. За приєднання до Рейху «проголосувало» 99,73 % австрійців.
Подібний сценарій використала Росія при приєднанні українського півострова Крим в 2014 році. «Референдум» про приєднання півострова до Росії відбувся під пильним доглядом «зелених чоловічків». Спершу заперечувану присутність російської армії згодом визнав і сам Путін:
«Нашою метою було безпечне та вільне волевиявлення кримчан на референдумі. Щоби не було танків, націоналістів з автоматами. Тому за спинами самооборони Криму знаходились наші військовослужбовці»
Володимир Путін, 17 квітня 2014
Результат такого «волевиявлення» був очікувано вельми прихильним для Росії – 96,77 % – за приєднання півострова до РФ. Путін говорив про «виправлення історичної помилки Хрущова». Гітлер – про «внутрішню справу німецького народу».
Наступною метою нацистського вождя стала Судетська область Чехословаччини. Росія зосередилась на східних областях України. В наступних прикладах історичні паралелі також є цілком очевидними. Як колись гітлерівська Німеччина, так і сьогоднішня Росія втручалася для захисту «меншин, які зазнають утисків». При цьому в обох випадках утиски носили, значною мірою, певний «міфічний» характер.
Англійський історик Пітер Невіл окреслює наступні проблеми німецької меншини в Судетах: відносини між суспільними групами справді були досить напруженими, і чехам часто йшлося про зведення рахунків. Проблемою також було те, що, наприклад, офіційні новини парламенту видавалися лише чеською мовою, на грошових банкнотах німецька мова була лише третьою і т. д. Варто визнати, що економічна криза 1929 року справді значно більшою мірою вдарила саме по німецькому населенню. З іншого боку, партія судетських німців на чолі з Конрадом Генляйном була другою найчисельнішою в чехословацькому парламенті в другій половині 30-х років. Якщо до цього додати згоду президента Бенеша прийняти практично всі вимоги німців, ситуація однозначно не виглядає як така, яку можна вирішити лише за допомогою військового втручання.
Цілком вигаданою виглядає і ситуація з утисками російськомовного населення в незалежній Україні. Згідно з офіційними даними в 2013 році лише в чверті середніх шкіл на Донбасі викладали українською мовою. В 2005 році лише 2% регіональних ЗМІ були україномовними...
Такі реалії, проте, не завадили як колись Німеччині, так і сьогодні Росії «прийти на допомогу». Без огляду на те, що в 1939 році Чехословаччина мала союзницькі договори з Францією та СРСР, при подальшій інтервенції вона залишилася сам на сам з агресором. Україна в 1994 році підписала з союзниками Будапештський меморандум, згідно з яким США, Великобританія та Росія зобов'язувалися ґарантувати суверенітет і безпеку України. Як при анексії Криму, так і при агресії на Донбасі союзники лише спостерігали.
Паралелі можна знайти і в менш значних ситуаціях: погрози Росії вийти з Ради Європи (так само, як Німеччина вийшла з Ліги Націй у 1934 році), тиск на територіальний устрій країн-жертв власної агресії і т. д.
Проте найзначнішою паралеллю залишається цілковита нездатність Європи рішуче реагувати і протистояти агресорові. Всі акти агресії були засуджені та викликали «значне занепокоєння» лідерів Старого Континенту. З практичної ж сторони фактично нічого не відбувалося. Європа намагалася домовитись за будь-яку ціну – 75 років тому в Годесберзі та Мюнхені, сьогодні в Мінську. Застосовувалися і санкції – так карали Італію за вторгнення в Ефіопію. Але введені санкції не включали в себе постачання нафти, не говорячи вже про те, що лише мало хто насправді їх дотримувався. При цьому показовим є, що згодом Муссоліні зізнався Гітлерові: «Якби Ліга Націй ... господарські санкції ввела і на нафту, я би мусів протягом восьми днів забратися з Ефіопії, і для Італії це була би катастрофа». Але тоді Європа пильнувала, передусім, власні економічні інтереси.
В кінці 30-х років британський прем'єр Невіл Чемберлен сказав про Чехословаччину:
«Наскільки страшним, фантастичним і неймовірним є факт, що ми мали би копати окопи і приміряти протигазові маски через суперечку в далекій країні між народами, про які ми нічого не знаємо».
Невіл Чемберлен, 27 вересня 1938
Здається, ніби Великобританія менш як за рік до початку Другої світової війни все ще не вірила, що після Чехословаччини та Польщі прийде її черга. Теза Чемберлена, про «далеку країну, про яку ми нічого не знаємо», очевидно відповідає тому, як більшість європейців сьогодні продовжують сприймати Україну. Різниця полягає в тому, що сьогодні Європа все ще має можливість витіснити агресора жорсткими економічними методами. Звичайно, частково за рахунок власного матеріального добробуту. З огляду на зростання російського наступу останнім часом, для Європи скоро настане вирішальний момент для втручання. І цього разу Європа мала би його нарешті використати, щоби потім справді не довелося копати окопи у Відні або Празі.
28.01.2015