21 січня виповнилося 25 років від дня проведення «живого ланцюга» — однієї з найяскравіших та найбільш знакових акцій українців у боротьбі за свою незалежність. Акцію приурочили до Дня злуки; дату заходу змістили на одну добу, щоб велелюдна демонстрація відбулася у вихідний день, у неділю.

 

Основне русло ланцюга починалося у Стрию, де сходилися два відроги: один, невеликий, — із закарпатського напрямку, а інший тягнувся від Івано-Франківська. Зі Стрия живий шерег прямував до Львова, звідти — до Тернополя. Далі маршрут проходив через Рівне, Житомир — і до Софійської площі в Києві.

 

За різними оцінками, участь в акції взяли від півмільйона до кількох мільйонів українців.

 

До виходу України зі складу СРСР залишалося півтора року — попри те учасники ланцюга масово приносили з собою синьо-жовті прапори. Голова оргкомітету від Львівської крайової організації Народного Руху Богдан Андрусів пригадує в розмові зі «Z», що він жартома пропонував одягнути синьо-жовті стрічки навіть міліційним патрулям, які могли стояти вздовж маршруту.

 

 

– Пане Андрусів, за роки незалежності було кілька спроб повторно влаштувати «живі ланцюги» між різними містами, реґіонами, берегами тощо. Однак жодна з них не спромоглася навіть близько повторити успіх 1990 року. Як 25 років тому вдалося провести таку масову акцію за набагато менших, аніж нині, комунікаційних та організаційних можливостей?

 

– Люди самі мобілізувалися. Не було жодних проблем в організації. Ми мусили провести декотрі технічні, попередні роботи — а потім ця ідея сама наповнювалася.

 

Піднесення було дуже високим. А чому подібне не повторюється? По-перше, ця ідея вже не нова, а тоді така акція відбувалася вперше. Крім того, нема такого високого соціального чи соціально-політичного поштовху, котрий би спонукав людей масово стати у «живий ланцюг». Так само, як Майдан: він мусить бути на часі, мусить наболіти людям.

 

– Як виникла ідея?

 

– Взагалі-то перший «живий ланцюг» організували у Прибалтиці в серпні 1989 року. Він об'єднував три столиці — Вільнюс, Ригу і Таллінн. На той час в Україні вже активно функціонував Рух. Було два дуже розумних і порядних співорганізатори у секретаріаті Руху — брати Горині, Михайло та Богдан. Наскільки я пам'ятаю, ідея належала Михайлу.

 

Як мені випала нагода брати в тому участь? Я входив до Львівської крайової ради Руху, очолював оргвідділ. І десь на початку вересня 1989 року до нас приїхав Богдан Горинь, і сказав на засіданні ради, що є ідея влаштувати «живий ланцюг». Ми назвали акцію «Українською хвилею». На організацію ланцюга на Львівщині запропонували мою кандидатуру. Організатори від різних областей збиралися на наради щомісяця, а часом і раз на два тижні, у Рівному. Хоча особливих порад і не потребувалося. Я працював у структурі Академії наук, завідувачем відділу у спеціальному конструкторсько-технологічному бюро Фізико-механічного інституту, — взяв рулон паперу, призначений для технічних самописців, і ми з хлопцями на автомобілі проїхалися від Стрия, де мав починатися ланцюг, і до межі Львівської області.

 

 

Після того, як провели підготовчі роботи, почали працювати з осередками. Осередки Руху діяли практично на всіх львівських підприємствах. Приходили відповідальні від осередків, складали списки активістів, які були готові брати участь. І десь за два місяці до дати проведення ланцюга ми розділили групи людей рівномірно по всьому маршруту. На дальні точки відправляли тих, хто міг забезпечити автобуси. Відправляли також на Житомирщину і на Київщину, бо ці області, звичайно, «відставали» й не могли організувати стільки людей, як ми тут на Галичині. Приєдналися також сільські осередки — здебільшого сільська інтеліґенція, вчителі, учні, їхні батьки.

 

– Ви усвідомлювали, що «живий ланцюг» не буде суцільним? Чи, може, все-таки сподівалися, що шерег буде нерозривним?

 

– Ми усвідомлювали, що закрити усю дорогу не вдасться, особливо на Київщині та Житомирщині. Перед Днем злуки ми відправляли на маршрут свої бриґади, і люди на місцях переважно були досить байдужими: скажімо, ми намагалися дарувати синьо-жовтий прапор — вони відверталися. Тому ми досить адекватно оцінювали можливості акції. У Львові ланцюг стояв не в один ряд, а в 5–10 рядів. У центрі гуртувалися цілими натовпами, адже всі хотіли бути ближче до епіцентру. Це були ланцюги, перетягнуті десятикратно. У селах було менше людей, але навіть у віддалених районах Львівщини стояли так, що можна було взятися за руки. Відправили автобуси на Київщину та Житомирщину, бо там ланцюг був де-не-де. І навіть у Києві не вистачало ланок, навіть по проспекту Перемоги на виїзді у Львів люди стояли через десять метрів. Там не було такого здвигу, як у нас на Галичині.

 

– Зараз маємо в Україні таку ситуацію, коли слова «єдність», «соборність» набули драматичного звучання. Але наскільки актуальними ці поняття були 25 років тому? Люди гуртувалися довкола ідеї незалежності України, і саме це важило найбільше. Невже ідея злуки, на підтримку якої влаштовувалося ланцюг, була такою великою цінністю?

 

– Українська РСР була у звичних кордонах, тобто про те, що якісь землі можуть відлучитися, не йшлося. Була проблема активності чи свідомості, національної свідомості тих реґіонів, про які ми говорили.

 

«Живий ланцюг» вливається у Тернопілля

 

З іншого боку, якби не було ланцюга в Прибалтиці — навряд чи цю ідею втілили би в Україні. Провели би на річницю злуки УНР і ЗУНР традиційні збори та мітинґ. Натомість досвід Прибалтики підказав нам чудову ідею. Ця ідея, перенесена до нас, була добре втілена, і переважно за рахунок галичан, звісно. Київ — само собою, він, як і зараз, був в епіцентрі боротьби. Там люди групувалися здебільшого в центрі міста.

 

– Чи виникала ідея перекинути ланцюг на схід?

 

– Виникала. Пропонували долучити Донецьк, Харків, Черкаси… Але не було можливості втілити ці наміри, адже там вийшло би ще менше людей, ніж під Києвом. Тому від цих пропозицій одразу відмовилися.

 

– Зважаючи на це, чи можна казати, що акція не вийшла за реґіональний рівень? Скептик сказав би, що це був «галицький ланцюг».

 

– Ні-ні! Безумовно, це була велика акція. Першу роль відігравала Галичина, однак активність Києва, Київщини, Житомирщини як на той час була дуже висока. Там стояли люди через десять метрів, десь через двісті метрів, вони тримали в руках прапори — на той час це була неабияка акція.

 

– Якою була роль Києва? Чи галицькі реґіони не дивилися з погордою на інші області?

 

– Київ був українським увесь час. Столична інтеліґенція займала дуже сильні позиції. Справедливіше буде казати про два центри в організації ланцюга — Галичину і Київ. А от проміжок відставав. Однак акція мала іншу мету, це не було навіть єднання Києва та Галичини — йшлося про вшанування річниці возз'єднання України. Ми не замислювалися, що «ми зі Львовом», «ми з Києвом», — стояло політичне питання вшанувати об'єднання України 22 січня 1919 року як великий день в історії боротьби за незалежність України.

 

– Які нетипові завдання довелося вирішувати під час організації «живого ланцюга»?

 

– Повторюся: жодних екстраординарних навичок ця справа не потребувала. Люди самі мобілізувалися й охоче відгукнулися на акцію. Ми ж вели рутинну роботу в штабі Руху. Така робота була завжди: чи мітинґ зібрати, чи розмножити літературу, чи передати прапори.

 

«Вузол» ланцюга у центрі Львова

 

Що мене здивувало під час організації ланцюга!.. Ми налагодили роботу оперативних медичних загонів, і я був вражений активністю: через медичні товариства, через медінститут нам вдалося залучити багато лікарів або осіб, що мали медичний фах. Вони приїжджали на власних автомобілях, наповнювали аптечки. На машинах ми малювали хрести. На щастя, медична допомога нікому не знадобилася.

 

– Чи потребувала ця справа грошей? Скажімо, хто оплачував бензин для учасників ланцюга?

 

– Ні, бензин був за власний рахунок. І лікарі працювали власним коштом. Більшість автобусів, котрі ми залучили, формувалися через профспілки.

 

– Яку мотивацію ви надавали профспілкам для такої оренди автобусів?

 

– «Екскурсійний маршрут».

 

– Виглядає на те, що «живому ланцюгу» могли нашкодити на будь-якому етапі — бодай на рівні профспілок. Як влада трактувала акцію? Чи мав Рух офіційний дозвіл на проведення ланцюга? Чи комунікували з представниками влади в питаннях організації?

 

– Так, ми подавали заявку. Відповіді на ці повідомлення ніхто не давав, все було усно… Першим секретарем обкому був Яків Погребняк, він і не був рішучим проти такої активності. У ті роки ж не лише ланцюг влаштувати — проводили багато мітинґів. Перша велелюдна акція — мітинґ за відродження Української Греко-Католицької Церкви. Люди охоче ходили на мітинґи, вони відчули піднесення й мали внутрішнє бажання боротися. Тим більше, що слабкість влади вже була очевидною. На радянському рівні нібито лібералізацію почав «прєзідєнт», перший секретар Горбачов — тому всі «хиталися».

 

Я також часто ходив в обласну автоінспекцію, просив начальника, щоби не було ніяких перепон і заборон, адже люди мали стояти вздовж дороги, тож нас могли звинуватити у перешкоджанні руху. Але заборони не було. Дійшло до того, що я жартома пропонував, аби інспектори пов'язали собі на руки синьо-жовті пов'язки.

 

Вражає кількість пасажирського транспорту на маршруті

 

У Львові ще була така перевага, що цю справу підтримав мер міста Богдан Котик. Рух пізніше підтримав його кандидатуру на виборах до Верховної Ради УРСР.

 

– Чим завершився ланцюг?

 

– Всі переживали велике піднесення. Емоції вирували. У Львові після ланцюга відбувся мітинґ.

 

– Про що говорили на мітинґу?

 

– Те саме, що й завжди на тогочасних мітинґах. Говорили про незалежність України, про біду, до якої ведуть «комуняки», про те, що Рух обов'язково виграє на виборах.

 

Розмовляв Володимир СЕМКІВ

 

 

 

21.01.2015