Майбутнє Фабрики повидла

Нещодавно Інститут міста презентував результати проекту «Ревіталізація Підзамче» за 2014 рік. Спільними зусиллями різноманітних ініціатив, міської влади, МЗС Республіки Польща та самих мешканців дільниці нарешті на ментальній мапі міста з’явилось Підзамче не тільки як місце з індустріальним минулим, але й з цікавими історіями і культурними подіями. Завдяки активній «Асоціації культурних індустрій» одним з центральних об’єктів культурних трансформацій стала Фабрика повидла.

Божена Закалюжна – культурна менеджерка і засновниця ГО «Асоціація культурних індустрій» – поділилась планами щодо проекту на Фабриці повидла, розповіла про головні проблеми існування культурних індустрій в Україні і чому важливо вкладати гроші в культуру.

Божена Закалюжна. Фото: Віталій Нечипор

Як все починалось

Ця історія почалася з того, що я побачила, як працюють культурні індустрії в Європі. Вперше – в Амстердамі під час стажування у Європейському культурному фонді. Я мала змогу ходити, дивитися, знайомитися і дізнаватися, які в них механізми роботи. Пізніше в мене з’явилась можливість побачити це у Варшаві, де я познайомилась із Агатою Етманович. Вона була якраз на початку створення проекту Арт-інкубатора на Фабриці Штуки у Лодзі. Агата разом із командою займались реставрацією приміщень, проте починали вони з людей: створили проект «220 вольт» для культурних менеджерів, які ставали волонтерами і створювали перші проекти для фабрики. Я там провела 10 днів і змогла вивчити усі деталі організації. З того часу ідея подібного проекту вдома мене не покидала – такі стажування дуже надихають.

Весь цей досвід поєднався у моє бажання створити такий проект у Львові. Проблема полягала у тому, що ми всі начебто знаємо, як працюють культурні індустрії, але було незрозуміло, яким чином реалізувати це тут. Так ми прийшли до ідеї воркшопу «Регенерація індустріальних споруд» – для себе і для інших зацікавлених людей з України. Були ще учасники з Білорусі, які приїхали власним коштом, тому що дуже хотіли зробити щось таке у себе.

Коли з’явилась ця ідея, то перше обговорення було з двома архітекторами – Наталкою Мисак і Андрієм Шуляром. Потім з художниками і менеджерами. Найпродуктивніше ідеї генеруються, коли багато людей думають над втіленням одного проекту. Тоді ми склали список об’єктів і Фабрика опинилась на третьому місці. Ми розглядали різні варіанти із незадіяних індустріальних споруд Львова. Проте, наприклад, на «Поляроні» десять власників! Як домовитись хоча б з якоюсь частиною з них? Це надто складний процес.

ФП була обрана з декількох причин. По-перше, там уже неодноразово проводилися різні події, про неї вже думали, як про місце культурного перетворення. По-друге, ми знайшли порозуміння із власником, що є дуже важливим пунктом. Він сам розуміє, що продати Фабрику досить складно, тому чому б там не робити щось добре. Нам вдалося з ним зустрітися і порозмовляти, дійти згоди. Власник вже був дотичний до різних культурних подій, бував в інших країнах і бачив, як це діє на практиці там.

Воркшоп дав нам усвідомлення: те, що ми робимо – потрібно і актуально. Всі говорять про відсутність коштів на створення таких культурних центрів чи кластерів, але насправді це можливо! Є багато різних організацій за кордоном, які відкриті до співпраці. Один з днів воркшопу був присвячений інвестиціям, ми запросили людей, які не один рік працюють у цій сфері в Україні. Після нього всі запрошені спікери ствердили, що нарешті вони чітко розуміють наші проекти. Це важливо, бо люди з бізнесу мають зовсім інше мислення, ніж люди з культурної сфери. Результатом став також соціальний капітал. Учасники знайомились, налагоджували контакти і потім запрошували один одного до себе в проекти.

Ще один позитивний момент, це те, що ми зрозуміли, як би воно могло діяти в Україні. Звичайно, що схема трошки відрізняється від подібних проектів у Європі чи Америці. Поки немає універсальної відповіді на питання, як це робити, все приходить із досвідом.

Нещодавно я була на зустрічі «Trans Europe Halles» – це мережа, яка об’єднує усі культурні центри у Європі, що знаходяться в індустріальних будівлях. Цього року вона проводилась у Чехії, в місті Пльзень. Там було багато директорів і менеджерів подібних центрів, я їх питалась про те, чи є в них певна вироблена модель. Як виявилось, її не існує, це просто одна величезна мозаїка, яку потрібно скласти: люди, навколишнє середовище, приміщення, можливості розвитку. Тому потрібно просто почати!

Фото: Максим Асафатов.

Не кількість, а якість

Зараз для нас дуже важливо юридично закріпити нашу угоду із власником. Просто проводити на Фабриці якісь події – найлегше, та вже не цікаво, у нас є цілісна концепція проекту і план на перші два роки, стратегія розвитку на 5-10 років. Умови такі, що ми не платимо за оренду, але самі вкладаємо кошти в ремонт та подальший розвиток Фабрики.

Є також певні принципи, які для нас важливі. Ми б точно не хотіли, щоб там було все підряд. Критеріями відбору проектів будуть якість, важливість для розвитку та актуальність для сьогодення. Це буде простір для культурних індустрій і для соціально-культурних проектів. Наприклад, ми вже вели перемовини з соціальним підприємством «Zelenew», яке займається переробкою пластику у різні дизайнерські речі. Це культурне підприємство, яка зможе отримувати кошти у майбутньому. Крім того, такого типу підприємства та індустрії змінюють спосіб мислення і сприяють появі нових інноваційних рішень. З іншого боку, завжди існують мистецькі проекти, які не є прибутковими, але при цьому вони необхідні для навчання та реалізації творчого потенціалу. Отже, у нас в планах різні проекти, але всі – доброї якості.

Фото: Наталка Мисак.

Про солідарність з оточенням

Я добре розумію, що налагоджування контактів із місцевим населенням дуже непростий процес. Мені здається, що найважливіший момент – це не нав’язувати, а просто дати можливість прийти або ні. Є різні люди з різним досвідом, з різним соціальним статусом. Один з підходів, про який ми думали – це залучення дітей. Наприклад, до театральної студії. Це не просто гурток, а можливість запросити якогось режисера з іншого міста України чи з-закордону. Тоді батьки побачать результат і будуть вже зовсім по-іншому вибудовувати своє ставлення до цього місця. Проте, ми не хочемо стати тільки місцевим громадський центром, потрібно залучати людей з усіх районів Львова та загалом з України.

Під час дня відкритих дверей ми організували різні майстер-класи, зокрема зі створення мультфільмів, колажів, переробки старих речей в нові, тощо. Прийшло доволі багато людей. Близько 60% відвідувачів були точно з Підзамчого. Ми провели цю подію, щоб побачити, що потрібно мешканцям, а також показати, як ми бачимо можливості району. Показати, що ми не збираємося тут будувати бізнес-центр чи лише мистецьку галерею із незрозумілим сучасним мистецтвом. У нас є понад 80 відгуків від різних людей, тільки 1-2 з них були досить скептичними.

Також у майбутньому хотілось би залучати місцевих мешканців до виготовлення, наприклад, повидла, або тих же меблів із пластику. Коли люди залучені до виробничого процесу, в них, по-перше, зростає самооцінка, по-друге, вони відчувають, що цей простір є спільним для всіх.

Одним із завдань, які ми перед собою бачимо – це розвиток людей через творчість, перетворення навколишнього простору спільними зусиллями. Чарльз Лендрі (урбаніст, автор праці «Креативне місто», авт.) писав, що на відміну від індустрії 19-20 ст., зараз виробництво замінює креативна діяльність. На перший план виходять людські здібності і творчий потенціал.

Бізнес (не)вбиває культуру?

Мислити категоріями культурних індустрій для нашого суспільства ще, на жаль, не актуально. Тобто актуально на загал, але люди поділилися на два табори: одні кажуть про необхідність (вони бачили як це працює), а інші – що мистецтво не може бути бізнесом. Цей процес потребує дуже хорошого осмислення, витлумачення. У більшості виникають асоціації із продукуванням масової неякісної продукції. Це свідчить про поверховість знань і радянські стереотипи мислення. Стереотипи про те, що мистецтво – «високе», а отже потребує дотацій, фінансування чи меценатства. Сьогодні це вже не так. Коли ми говоримо про культурну індустрію, про те, що люди мистецтва можуть заробляти, ми маємо на увазі вироблення певних процесів. Наприклад, налагодження контактів з аудиторією, як знайти свого споживача, хто може купити твір, який я створив, менеджмент. Багатьом митцям нецікаво займатися такими справами, тому їм потрібно знайти людину, яка б зайнялась цим. Потрібно знайти місце реалізації і так далі. Тобто культурна індустрія покликана спрощувати цей процес і допомагати якісній продукції знайти свого споживача.

Однією з проблем такого мислення може бути нестача у нас фахових культурних менеджерів. В університеті я закінчила культурологію, а менеджерська освіта в мене – неформальна. Зараз існує багато курсів в Україні та за кордоном. Наприклад, в Польщі проводиться багато місячних та річних стажувань для менеджерів. Навчання має базуватися на двох стовпах: теорії і практиці. Розуміння процесів дуже допомагає, але без практики ти просто не будеш знати, як втілювати своє розуміння в реальні проекти.

Ми також думали про певний навчальний процес у Львові, зараз ведемо перемовини із нашими чеськими та польськими партнерами. Для них також існує нагальна потреба у культурних менеджерах, адже приходять люди з різних сфер, які мають велике бажання щось робити та не знають, з чого почати.

Процес джентрифікації на Підзамчому невідворотній, є десятки прикладів інших країн. Це одна з загроз, але з іншого боку, ти формуєш певне середовище людей, які вчаться, ростуть, середовище розвивається. Якщо проходить 5-10 років і місце викупляють, то це звісно сумно, але ці ж люди можуть вже виходити за межі початкового середовища, і створювати свої ініціативи в інших місцях. Деяким центрам щастило і вони поставили свій творчий процес на такі якісні бізнес коліщатка, що могли викупити цілу фабрику. Як це буде відбуватися на Підзамчому – покаже час і досвід.

Фото: Марічка Закалюжна.

Урбанізація культури

Стрімкість зростання міст (наступні 10 років вона тільки буде збільшуватись) – природній процес. Звісно, місто страждає від нового притоку людей. Нові мешканці не завжди знають чи хочуть розуміти іншу культуру. Але також є й зворотній процес: нові люди часто приносять свіже бачення. Культура впливає на людей і навпаки. На жаль, в нас так сталося після СРСР, що у сільській місцевості не так багато залишилось людей, готових пропагувати/творити нову культуру, але вони безперечно є.

Місто доволі строкате і непередбачуване – цим воно мені подобається. У місті є театри, музичні та мистецькі середовища. Є такий латинський вислів «genius loci» – геній місця: місце притягує, навчає, дає зростати. У цьому пов’язаність міста або конкретного місця із культурою. Воно притягує до себе людей, які разом творять, трансформують середовище.

Я б не хотіла говорити про негативні зміни у Львові, бо про них й так багато говорять. Те позитивне, що відбувається у Львові в громадському просторі останні роки – це поява урбаністичних рухів. Коли суспільство зростає, змінюється громадська думка, то урбаністичні рухи – це один з наслідків. У місто вкладають певні кошти, щось покращують. Не до порівняння Львів сьогодні і десять років тому. Такі ініціативи як «Дайте пройти», «Urban ideas», які відстоюють місце і право громадського простору – це дуже позитивні зміни.

У нас ще не так багато говорять про осмислення громадського простору. У країнах Західної Європи це дуже актуальне питання, яке активно вирішується такими от ініціативами. Але в нас поступово також зростає критична маса активних громадян, яка допомагає місту розвиватися у правильному напрямку. Вони відстоюють право бути на цій площі, бо вона належить громаді, вони кажуть про недоречність певних пам’ятників, тому що вони не мають естетичної цінності, вони створюють те місто, в якому було б комфортно проживати.

Новий імпульс

Мені здається, що політична ситуація та розвиток культури в Україні як ніколи сильно пов’язані та актуальні. Є кілька причин цього. Вже не один автор казав, що якби ми більше вкладали грошей в культуру, то не було б цієї війни. Люди, які черпають сенси та змісти в культурі, не почнуть воювати, а будуть відстоювати інші цінності. Вони привносять смисл у своє життя через інші речі. Суспільство повинно мати певні ціннісні принципи, тоді все буде по-іншому відбуватися.

Психологи пояснювали, чому люди йдуть воювати і відстоювати якусь незрозумілу республіку, вигадану. Насправді, це приносить якийсь сенс в їхнє життя, коли вони не знають, куди рухатись далі. А тут вони враз стають героями, про них говорять. Тоді їм здається, що ось ця ідея, за яку потрібно вмирати і боротись.

Після Майдану постало багато ініціатив і стало більше віри в те, що можливо щось зробити. Я особисто відчуваю: те, що ми робимо зараз, набуває ще більшої актуальності. Хлопці-волонтери їдуть туди захищати нас. А що ми можемо зробити? Як ми можемо змінити ситуацію? В цьому власне роль культури для суспільства і держави як такої. На жаль, сьогодні культуру все ще недооцінюють, не бачать її у розвитку економіки. Проблема в тому, що люди часто ототожнюють розвагу і культуру. Насправді, культура створює важливі смисли та ідеї. Вона створює основу і творить те, без чого суспільство не може нормально розвиватись. Вочевидь, для розуміння цього потрібен час.