В 6-ій Симфонії Чайковського чуємо звуки, які не записані в нотах. Як наші емоції, досвід і думки впливають на вибір музики? На ці питання відповідає професор психології Каліфорнійсього університету в Сан-Дієґо Діана Дойч в розмові з журналістом видання Tygodnik Powszechny Катажиною Палюх.
— Коли Ви вперше звернули увагу на зв’язок між психологією та музикою?
— Мій перший експеримент у цій галузі стосувався участі пам’яті у запам’ятовуванні музичних тонів. За допомогою комп’ютера я згенерувала послідовність музичних тонів, впорядкованих у різних послідовностях. Завданням було визначити особливості їх запам’ятовування. Виявилось, що, усупереч існуючій теорії, мозок запам’ятовує тони не поодинці, а в сукупності. Це відрізняється, наприклад, від запам’ятовування чисел або слів, які мозок зберігає саме поодинці. Досі вважали, що короткотривала пам’ять – це функція з обмеженим об’ємом, а запам’ятовування пов’язане з цим лімітом, незалежно від типу інформації.
— Чи означає це, що у запам’ятовуванні музики бере участь інший тип пам’яті, ніж та, що пов’язана з запам’ятовуванням, скажімо, слів і цифр?
— Саме так. Експеримент виявив, що на запам’ятовування послідовності тонів мали вплив попередньо почуті тони. Натомість, попередньо почуті слова та числа не впливали на запам’ятовування цих інформаційних послідовностей. Це подібно до того, ніби музичні тони потрапляють на конкретні «магазинні полиці»: щоб покласти туди нові «товари» потрібно попередньо вийняти старі. Інформація ж іншого типу потрапляє на все нові і нові пусті полички.
— Для Вас це було сюрпризом?
— Так. Хоча в моїх експериментах траплялися й інші сюрпризи. Одним з них була ілюзія октави.
— В чому полягає цей «сюрприз»?
— Я створила послідовність двох тонів – високого і низького – на відстані однієї октави. Цю послідовність у формі повторюваного чергування високого тону у правому навушнику та низького у лівому я запропонувала прослухати учасникам експерименту. Під час експерименту я зі здивуванням відкрила, що учасники чують послідовність: високий тон – тиша – високий тон – тиша, у правому вусі, та іншу послідовність: тиша – низький тон – тиша – низький тон, у лівому. Іншим сюрпризом було те, що коли я поміняла місцями навушники, високий тон і далі звучав у правому вусі, а низький – у лівому. Мені не вдалося знайти опису такої ілюзії у жодному попередньому експерименті.
— У випадку з цією ілюзією, очевидно, певну роль зіграло те, чи людина – правша чи лівша...
— Загалом, так, але було й багато винятків, так що про строгу кореляцію тут говорити не йдеться. Під час аналізу перцепції слід враховувати усі можливі фактори, зокрема словесне навіювання. Це добре ілюструють «фантомні слова»: якщо під час прослуховування навіюватимемо учасникам якесь слово, то з великою ймовірністю їх мозок інтерпретуватиме послідовність тонів, наче склади цього слова.
— Чи можуть результати Ваших експериментів застосовуватися в медицині?
— Частина з них мають медичні наслідки. Зокрема, сприйняття високого і низького тонів пов’язане з домінуванням правої чи лівої півкулі мозку. Це може бути простим неінвазивним способом визначенням, яка з півкуль домінує, у пацієнтів, яких готують до нейрохірургічних операцій.
— А як щодо впливу на підсвідомість?
— Інша ілюзія, яка потенційно може застосовуватись в психотерапії, — це та, що пов’язана з фантомними словами. Під час експерименту я запропонувала учасникам прослухати повторювану послідовність двоскладових слів і фраз. Один зі складів звучав у правому навушнику, а інший – у лівому. Як виявилося, під час прослуховування цієї дивної какофонії мозок почав перетворювати ці слова і фрази на інші. Я могла точно визначити, хто з дівчат – учасників експерименту сидів на дієті, адже вони починали чути «я – голодна» або «я – повна». Ілюзія фантомних слів діє як звуковий аналог тесту Роршаха. Як відомо, під час цього тесту пацієнт дивиться на графічний рисунок і каже психологові, що він йому нагадує. Його «звуковий аналог» може бути не менш успішним.
— Що подібні відкриття можуть сказати про наші музичні вподобання?
— Знання про те, як мозок чує звуки становлять важливу частину музикології. Композитори завжди (як правило, несвідомо) використовували особливості нашої перцепційної системи, аби створити конкретні музичні ефекти.
— А чи можна стверджувати, що композитор чує свою музику не так, як слухачі?
— Саме так. Сучасні композитори, пишучи музику за допомогою комп’ютерних програм, багаторазово її прослуховують під час компонування. Їх сприйняття не може бути ідентичним сприйняттю слухача, який чує музику вперше. Те саме можна сказати й про музикантів, які практикують виконання твору впродовж багатьох годин перш ніж вийти на сцену. Комунікація між композитором, виконавцем і слухачем – це дуже складний і комплексний процес.
— Очевидно, що на те, як ми чуємо твір, впливають й наші попередні очікування щодо нього, а також уся наша особиста музична культура.
— Безумовно. В експерименті з «фантомними словами», наприклад, ілюзія сприйняття залежить від нашої рідної мови або діалекту. Але це не тільки лабораторна цікавинка. Можна стверджувати, що подібні залежності спрацьовують і в інших музичних ситуаціях.
— Чи можна говорити, що наші музичні вподобання психологічно чи біологічно обумовлені?
— На наші музичні преференції величезний вплив має те, що ми слухали в ранньому дитинстві. Очевидно, що пізніші роки також мають значення, але вирішальним є наш перший музичний досвід. Щодо біологічної обумовленості, то ця тема дуже складна, і дослідження у її галузі тільки починаються.
— Чи можете Ви навести приклади ілюзії в конкретних музичних творах?
— У правилах контрапункту, наприклад, існує заборона перетину тонів двох мелодичних ліній. Коли її порушити, то мозок слухачів починає довільно реорганізовувати звуки одним або іншим чином. Якщо цього правила дотримуватися, то мозок може сприймати дві мелодичні лінії одночасно, кожна з яких утворена з тонів певного діапазону. Музика Баха – яскравий приклад цього. У VI Симфонії Чайковського, званій «Патетичною», виникає ефект, коли ми «чуємо» ноти, які не записані в партитурі. Є також приклади звукових ілюзій, що пов’язані з тритонами та іншим двозвуковими послідовностями. Це відноситься передусім до окрестрової і вокальної музики імпресіонізму. Скажімо, в «Морі» Дебюссі чуємо, як різні звуки піднімаються і опадають один відносно одного. Композитор спеціально зробив їх двозначними. Слухаючи цей твір, не можемо однозначно визначити, яка партія вища, а яка – нижча. Якби зробити тест з цього питання, то, я впевнена, відповіді учасників б розійшлися.
— Чи слід враховувати ці явища у формальному музичному аналізі?
— Психологічні ефекти, зумовлені музикою, надають її формальному аналізу важливий додатковий матеріал. Вважаю, що слід прагнути до того, щоб пов’язати психологічний і біологічний вплив музики. Сподіваюсь, прийде час, коли буде створена теорія людських реакцій – наприклад, на фізіологічному рівні – на музику. Зараз дослідження фізіологічного впливу музики (наприклад, електрохімічних реакцій шкіри чи підвищення кров’яного тиску) ще в пелюшках.
Diana Deutsch
Słyszę, więc jestem
Tygodnik Powszechny, 03.01.2015
Зреферував Євген Ланюк