[Гава. Образок з житя підкарпатского народа. Льв, Накл. тов. «Просвіта», 1888. 39 с. (Вид. «Просвіта», №110, кн. 11)]
Образокъ зъ житя пôдкарпатского народа.
I.
Батько хотѣвъ єму лишити село, и при своихъ спосôбностяхъ певно бувъ бы сего добивъ ся, коли бъ бувъ не такъ дуже любивъ своє потомство. Але що любивъ Гаву безъ памяти, то й не зъумѣвъ удержати належнои мѣры въ своѣй захланности. Кусавъ, якъ то кажуть, бôльше, нѣжь мôгъ проковтнути. Ну, и подавивъ ся, и лишивъ Гаву безъ крейцаря.
Вмираючи, сю одну тôлько давъ єму науку:
— Гаво, коли тобѣ въ житю трафить ся дещо доброго, хочь бы й що найменше, все кажи: хвала Богу, на початокъ и се добре!
Гавѣ було дванадцять лѣтъ, коли батько єго вôдъумеръ. Выроставъ вôнъ у селѣ, по цѣлыхъ дняхъ гуляючи зъ своими ровесниками — сѣльскими хлопятами, волочивъ ся по хатахъ або для играшки руками ловивъ раки въ потоцѣ. Ще дитиною проявлявъ вôнъ надзвычайну цѣкавôсть, проворнôсть и хитрôсть и знавъ про хлопське житє-бутє далеко бôльше и докладнѣйше, нѣжь десятеро хлопськихъ дѣтей въ єго вѣцѣ.
По смерти батька взяла Гаву пôдъ свою опѣку якась далека своячка, тѣтка чи стрыйна, що жила въ Дрогобичи. Була то стара жидôвка, проста перекупка, що зъ свого нужденного зарôбку удержувала пятеро власныхъ дрôбныхъ дѣтей. Крôмъ нихъ були вже у неи три доросли̂ сыны, що жили на своѣмъ хлѣбу, робили сами̂ на себе и не думали навѣть допомагати матери.
Опѣкунка вôддала Гаву „до терміну“ до шевця, але Гавѣ не сподобало ся те ремесло. Бо коли заразъ на другій день по єго вступленю оденъ челядникъ, посылаючи єго до шинку по горѣвку, замѣсць грошей на „кватирку“ давъ єму въ потылицю, то Гава, оголомшеный такимъ дивогляднымъ завдаткомъ нагадавъ собѣ мимоволѣ послѣдній заповѣтъ свого батька и голосно крикнувъ: „Хвала Богу, на початокъ и се добре!“ Той „дотепъ“ такъ подобавъ ся всѣмъ челядникамъ, працюючимъ въ варстатѣ, що вôдъ того дня що хвилѣ то оденъ то другій робивъ Гавѣ „добрый початокъ“ то пястукомъ, то потягачемъ, то шиломъ, то копытомъ. Тыждень проживъ Гава середъ такои муки, але довше бѣдный хлопчина не выдержавъ: утѣкъ вôдъ майстра и зъ слѣзми просивъ свою опѣкунку, щобъ не давала єго бôльше до ремесла.
— Я и безъ того зароблю собѣ на хлѣбъ! — гордо запевнювавъ вôнъ.
— Якъ же ты, дурнику, заробишь, не вмѣючи нѣякого ремесла? — пытала тѣтка.
— А щожь то я ґой, чи що, — скрикнувъ Гава, — щобъ я й безъ ремесла не зъумѣвъ жити?
Сей замѣтъ бувъ мѣткій и переконавъ Гавину опѣкунку. Вона дала Гавѣ повну волю робити що хоче, а тôлько зъ горы заявила єму, що довше якъ тыждень задармо не може єго годувати. Досыть, що дасть єму задармо спати въ своѣй хатѣ.
— Тыждень за дармо! — радôсно скрикнувъ Гава. — Значить, те, що я за сей тыждень зароблю, буде моє! Хвала Богу, на початокъ и се добре!
II.
Гава нагадавъ собѣ своє сѣльске житє на улици, въ потоцѣ, середъ пôль, въ лѣсѣ зъ сѣльскими хлопятами, те житє свобôдне, повне забавъ, свѣжого повѣтря и руху. Але теперь єму було не до забавъ. Въ тыхъ споминахъ хотѣвъ вôнъ найти щось таке, що бы теперь можна було вызыскати. И найшовъ.
Проходячи що рана по ринку, завсѣгды вида́въ бабу, що сидѣла коло великого коша повного живыхъ ракôвъ и продавала ихъ на копы або й на штуки. Нагадавъ собѣ, якъ то справно вôнъ колись умѣвъ ловити оти̂ сами̂ водяни̂ сотворѣня, и заразъ метнувъ ся розпытувати жидôвъ, де и по чому можна бы продавати раки. Але що пытавъ про таку „трефну“ рѣчъ, то жиды не то що нѣчого єму не сказали, а ще й закричали єго. Та Гава тымъ не знеохотивъ ся. Пôшовъ просто до тои жѣнки, що продавала раки. То була жѣнка мельника зъ Вороблевичь; єи чоловѣкъ ловивъ ти̂ раки въ тамошнôмъ великôмъ ставѣ, але въ Дрогобичи продажь ишла такъ добре, що звычайно годѣ було настарчити на всѣхъ покупцѣвъ. Стара дуже радо пристала на те, щобъ купувати раки вôдъ Гавы, кôлько ихъ буде мати, и обѣцяла єму платити по 10 кр. за копу, хочь сама за ту саму копу брала по 15, а часомъ и по 20 крейцарѣвъ. Та Гава радъ бувъ и тому. Не гаючи часу, вôнъ ушивъ собѣ довгій и вузкій мѣшокъ зъ мотузкомъ черезъ плечѣ, и на другій день рано, захопивши за пазуху добру байдицю хлѣба, поплентавъ ся за мѣсто шукати мѣсця, де водились раки. Але въ рѣцѣ, що тече коло Дрогобича, було ихъ мало — гибли вôдъ нафтового фузлю, що стѣкавъ зъ фабрикъ у рѣку и затроювавъ єи воду.
Отъ и пôшовъ вôнъ горѣ водою, поки не наскочивъ на потôчокъ, що плывъ вôдъ села Дерижичь посередъ сѣножатей, по при дубовый лѣсъ Тептюжь. Потôчокъ бувъ невеличкій, але що плывъ звôльна, то й богато въ нѣмъ було крутыхъ закотеле́винъ, глубокихъ и тихихъ виркôвъ. Береги єго майже безъ перервы обросли̂ були лозиною та вôльшиною, що понадвисала надъ саму воду и полоскала въ нѣй своє корѣнє. Гава ажь въ долонѣ сплеснувъ зъ радости.
— Отъ мѣсце, разъ мѣсце! Якъ навмысне для ракôвъ сотворене! — скрикнувъ.
И справдѣ, досыть було разъ уважно глянути на дно потока, щобъ переконати ся, що ракôвъ въ нѣмъ тьма тьменна. Сусѣдни̂ селяне ракôвъ не ѣли, то й плодились вони собѣ супокôйно. Гава мало що на землю не кинувъ ся, та не цѣлувавъ тыхъ благословенныхъ берегôвъ, котри̂ вважавъ уже якъ свою власнôсть.
Заразъ поскидавъ зъ себе все шматє и навѣть сорочку, звязавъ усе въ купу и сховавъ за корчикъ, перевѣсивъ мѣшокъ черезъ плечѣ и полѣзъ въ воду. Помаленьку, за порядкомъ, лишь злегка постогнуючи, почавъ встромлювати руку въ рачачи̂ печеры, и мало що не зъ кождои вытягавъ величезного рака, що надармо рознимавъ щипцѣ, кивавъ довгими вусами и вытрѣщувавъ свои глупи̂ очи, немовь дивуючись, що́ се за новый порядокъ наставъ у потоцѣ, де вôдъ вѣку-правѣку нѣхто не робивъ нѣякои кривды рачачôй породѣ.
Не минуло й годины, а Гава мавъ уже цѣлу копу здоровенныхъ ракôвъ въ торбѣ. Ще година, и мѣшокъ бувъ уже такій повный и тяжкій, що мотузокъ почавъ въѣдати ся єму въ тѣло. Гава почувъ голодъ и втому. Вода зôссала єго, продрогъ, а ще й трава „рѣзючка“, що росла здовжь берегôвъ, не въ однôмъ мѣсци порѣзала єму до крови голе тѣло.
— Е, досыть на нынѣ! сказавъ самъ до себе, и вернувъ ся до своєи одежѣ, тягнучи за собою по водѣ мѣшокъ зъ раками.
— Богу дякувати,—гуторивъ далѣ, одягаючи ся и цокочучи зубами, — на початокъ се зовсѣмъ не зле. Рахуючи копу лишь по 10 крейцарѣвъ, то я за нынѣшну здобычь дôстану бôльше якъ 20 кр., а се може менѣ выстарчити на прожитокъ на цѣлый тыждень! Е, добре йде! — крикнувъ Гава, и почавъ пôдскакувати на однôй нозѣ надъ потокомъ, не знати, чи зъ радости, чи щобы огрѣти ся по довгôй купели. А вôдтакъ выломавъ суковату палицю, почепивъ на єи кôнци мѣшокъ зъ раками, и взявши палицю на плечѣ пôшовъ до Дрогобича, доѣдаючи дорогою той кусникъ сухого хлѣба, що дала єму тѣтка на весь нынѣшній день.
До мѣста було зовсѣмъ не близько, що найменше пôвъ милѣ, а для Гавы, що намерзъ ся въ водѣ, примлѣвъ троха зъ голоду и ще й двигавъ мѣшокъ на плечехъ, була се таки дуже далека дорога. Ледво пôзнымъ вечеромъ доплѣвъ ся до нужденнои хатины своєи опѣкунки. Зъ разу вôнъ боявъ ся, щобъ єго раки въ мѣшку безъ воды не поздыхали; и черезъ усю дорогу прислухувавъ ся до ихъ тихого шелепотаня въ мѣшку. Але переконавши ся, що шелепотанє те не втихає, набравъ надѣѣ. А все таки, коли прийшовъ до дому и высыпавъ свою добычь въ цебрикъ зъ свѣжою водою, переконавъ ся на свою велику грызоту, що майже пôвъ копы було неживыхъ. Мало хибло, щобъ Гава не розплакавъ ся по такôй стратѣ. Перевертаючи ся зъ боку на бôкъ на своѣй твердôй постели, вôнъ помимо тяжкои втомы довго сеи ночи не мôгъ заснути, а все думавъ, якъ бы то єму на будуще такъ зробити, щобъ анѣ оденъ ракъ у него не здохъ по дорозѣ. Але самому годѣ було що путне придумати, то й заснувъ Гава зъ тою постановою, щобъ таки завтра розпытати про сю справу у тои старои мельнички, котрôй вôнъ мавъ достарчувати ракôвъ.
III.
Въ великôй пригодѣ стали Гавѣ ти̂ раки, та не на довго. Селяне, котрыхъ сѣножати прилягали до того потока, стрѣчаючи єго мало не що дня въ водѣ, зъ разу не звертали на него нѣякои уваги, але додививши ся, що се жидокъ и що ловить раки, и знаючи, що жиды ракôвъ не ѣдять, домѣркували ся, що певнес вôнъ ловить ихъ на продажь, и заказали єму ловити въ ихъ потоцѣ. Гава зъ разу думавъ, що се жартъ, — та бо люде почали сварити. Вôнъ ще попробувавъ кôлька разôвъ ходити крадькома, але коли разъ селяне спôймали єго, набили, раки вôдобрали, ще й зъ одежѣ хотѣли обдерти, то Гава переконавъ ся, що заробôткови єго прийшовъ конець.
Та не досыть того, — на ринку появили ся теперь небезпечни̂ супôрцѣ, що швидко попсували увесь торгъ. Селяне, бачучи, що за тыхъ брыдкихъ и погорджуваныхъ ракôвъ можуть бути не кепськи̂ грошѣ, кинулись сами̂ ловити ихъ и посылали день-денно цѣли̂ оравы своихъ дѣтей на потôкъ. Що день вывозили на торгъ цѣли̂ мѣшки ракôвъ, такъ що швидко раки стали зовсѣмъ нѣ-по-чому. Але такъ само швидко й потôкъ зовсѣмъ опустѣвъ и въ нѣмъ лишивъ ся тôлько дрôбязокъ, зовсѣмъ для торгу не придалый.
Гôрко плакавъ Гава, не такъ вôдъ побоѣвъ, якъ задля того першого въ своѣмъ житю розчарованя. Проклинавъ селянъ, проймавъ ся ненавистю до нихъ, але заразомъ почувавъ, що противъ силы нѣчого не порадить. Другого такого потока близько не було, тай до чого-бъ вôнъ єму придавъ ся? Оставалось тôлько одно — шукати якого небудь другого зарôбку.
— Чого се ты такъ волочишь ся безъ усякого дѣла, Гаво? — запытавъ єго разъ старый Фавель.
— А щожь маю робити? — вôдказавъ Гава.
— Не маєшь що робити? здивувавъ ся Фавель. — То зле, коли не маєшь що робити. Жидъ усе повиненъ мати що робити.
Гава розповѣвъ єму про своє горе зъ раками.
— Дурень ты, Гаво, — сказавъ на те Фавель. — Не жидôвська то рѣчь трефни̂ раки ловити.
— Але грошѣ за нихъ не трефни̂, — вôдповѣвъ Гава. — Я проживъ за нихъ бôльше якъ два мѣсяцѣ, и ще встигъ наскладати цѣли̂ два ринськи̂.
— Цѣли̂ два ринськи̂! — скрикнувъ Фавель. — Е, то ты богачь! Слухай, Гаво, — сказавъ вôнъ помовчавши хвилю, — ходи зô мною по селахъ на заробôтки!
— Яки̂жь у васъ заробôтки?
— Не знаєшь, яки̂ у мене заробôтки? „Щѣтины, кожушины, волосины“ — отъ що я купую. И ты будешь зô мною до спôлки. Прийдемо въ село, ты вôзьмешь одну половину, я другу; ты будешь купувати для себе, я для себе.
— Ны, а якъ накупимо, що тодѣ?
— Я тебе навчу, що тодѣ робити, кому и якъ продавати.
— Е, а може се кепській ґешефтъ?
— Не бôйся, дурню! Старый Фавель на зле тобѣ не нарадить и обдурювати тебе не буде. Виджу, що ти хочь малый, але хлопакъ справный, то й гадаю собѣ, що лѣпше-жь тобѣ заробити що небудь, нѣжь ту по мѣстѣ безъ дѣла шляти ся. Ходи!
— А скажѣть напередъ, кôлько вы можете отакъ на тыждень заробити?
— Якъ часомъ, Гаво. Можна заробити ринського, а можна й десять, не рахуючи стравы.
Гавини̂ очи заблыщали дикимъ огнемъ, коли почувъ, що можна за тыждень заробити й десять ринськихъ. Тажь то страшенни̂ грошѣ! Нерѣшучôсть єго вôдъ разу пропала.
— Добре, — сказавъ, — пôду зъ вами. Коли вырушимо?
— Завтра.
— Добре, пôду завтра. Тôлько знаєте що, ребъ Фавель? Въ недѣлю мы мусимо бути зновъ ту.
— Я звычайно вертаю въ пятницю, а инодѣ буваю въ мѣстѣ й по два разы до тыждня.
— И черезъ понедѣлокъ мы мусимо оставати ся въ мѣстѣ.
— А то чому?
— Тому, що я придумавъ ту ще оденъ ґешефтъ.
— Онъ я-а а-къ! — протяжно сказавъ Фавель и обкинувъ Гаву пильнымъ поглядомъ, чудуючись єго непосидючôй запопадливости.
IV.
Весь тыждень ходивъ Гава зъ Фавлемъ по селахъ, выкрикаючи по пôдъ вôкнами хатъ: „щѣтины, кожушины, волосины!“ Грубымъ костуромъ боронивъ ся вôдъ сѣльскихъ собакъ, торгувавъ ся зъ людьми якъ старый, привычный до того торговець, и зависливымъ окомъ поглядавъ на селянськихъ дѣтей, що свобôдно гуляли по вôльнôмъ просторѣ. Пора була робуча, торги йшли мляво, и оба вони зъ дуже невеличкою здобычею вернули до Дрогобича въ пятницю вечеромъ. Свинську шерсть занѣсъ Гава до щѣткаря и продавъ добре, а решту товару купивъ у него самъ Фавель. Весь тыждневый заробôтокъ, по вôдрахованю харчѣвъ, не давъ навѣть и ринського. Гава скрививъ ся.
— Не бôй ся, дурню! — сказавъ Фавель. — Чого-жь ты хочешь? Теперь лѣто, въ полѣ робота, а нашь торгъ тôлько зимою красный. Зимою хлопъ свинѣ рѣже, тодѣ й шерсти у него досыть, а инодѣ й шкурку зъ куницѣ, борсука або заяця такъ за нѣ-за-що купити вдасть ся — отъ тобѣ й ґешефтъ!
Але Гава вже не слухавъ. Се все було для него „колись то буде“, а вôнъ дбавъ про те, що теперь є. На другій день, хочь то бувъ сабашь, вôнъ пôшовъ до патычкарнѣ (фабрики сѣрникôвъ) и купивъ гуртомъ за цѣлого ринського сѣрникôвъ, а осôбно сѣрниковыхъ коробочокъ. Не пытаючи що свято и що опѣкунка пôдняла сварку, вôнъ заразъ узявъ ся укладувати сѣрники; въ коробки, и укладавъ ихъ по своєму, мѣркуючи й рахуючи, такъ що надъ вечѣръ мавъ ихъ уже 150 замѣсць купленыхъ 100, рахуючи кожду по крейцару.
Наставъ понедѣлокъ, торговый день въ Дрогобичи. Гава набравъ сѣрникôвъ, кинувъ ся на ринокъ та по торговицяхъ, де стояли хлопськи̂ возы и почавъ зъ усеи силы выкрикувати:
— Сьиріки свѣже, сьиріки!
Для ярмарку се була новинка, то швидко й обступили єго бабы и хлопы. Хочь недалѣчко, на пôдсѣню було богато прилавкôвъ зъ сѣрниками, шилами, батогами, ременями и всякою подрôбю потрѣбною въ ґосподарствѣ, то все таки Гавинъ товаръ розхапували люде якъ малину. Одному не хотѣло ся вôдходити вôдъ воза, щобы хто чого не стягнувъ; другій купувавъ тому, що на пôдсѣню велика глота, а ту й выбрати и розглянути можна выгôдно; третій купувавъ по просту тому, що й други̂ купують. До вечера Гава розпродавъ усѣ свои сѣрники и заробивъ вôдъ ринського цѣлыхъ 50 крейцарѣвъ.
— Ну, хвала Богу, — сказавъ вôнъ, — на початокъ се навѣть дуже добре!
Вôдъ того часу торговля єго роздѣлила ся на двоє. Весь тыждень вôнъ ходивъ зъ Фавлемъ по селахъ скуповуючи щѣтину та шкôрки, а въ понедѣлокъ бѣгавъ по торговицяхъ зъ сѣрниками. Съ часомъ ота єго понедѣлкова торговля сама собою розширювала ся.
— А не маєшь ты батогôвъ, жидику? — запытавъ разъ у Гавы селянинъ, котрому той тыкавъ свои сѣрники.
— Батогôвъ? — выдививъ ся Гава. — А на що вамъ батогôвъ? — Єму здавалось, що чоловѣкъ кпить собѣ зъ него.
— Якъ то на що? На продажь. Купивъ бымъ, а не хоче ми ся йти на пôдсѣнє.
— А вôдки я маю мати батоги?
— Якъ то вôдки? Жидъ усе повиненъ мати.
Ти̂ слова Гава твердо собѣ затямивъ.
— Знаєте що, нанашку, — сказавъ вôнъ подумавши хвилину, — зачекайте трошечка, заразъ вамъ будутъ батоги.
И духомъ вôнъ побѣгъ на пôдсѣнє и купивъ зъ пôвъ тузина батогôвъ, до выбору, шнурковыхъ и ремѣнныхъ. Продавъ ихъ того дня безъ зыску, бо не мôгъ брати дорожше, нѣжь брали на пôдсѣню, а тамъ зновъ не хотѣли єму продати дешевше, нѣжь другимъ. Але въ головѣ догадливого хлопчины вже наклювала ся думка: докопати ся до жерела, зъ котрого продавцѣ на пôдсѣню дôставали ти̂ батоги а зъ ними й свои зыски, и тамъ добрати ся до такого самого ґешефту, якій такъ гарно удававъ ся єму зъ сѣрниками.
V.
Минула зима, минувъ и цѣлый рôкъ середъ такои роботы. Гава не жалувавъ анѣ рукъ, анѣ нôгъ, анѣ горла, алежь бо й зароблявъ такъ, що й не одинъ старшій жидъ мôгъ єму позавидѣти. А тымъ часомъ заробôтокъ сей уже не вдоволявъ єго. Найбôльше лютила Гаву конкуренція, що немовь тѣнь ишла за єго слѣдомъ. Теперь уже що понедѣвка множество маленькихъ жиденятъ розбѣгало ся по мѣстѣ зъ сѣрниками, батогами, мазею для возôвъ и зъ усякимъ дрôбязкомъ; заробокъ стававъ меншій, а натомѣсць ошуканство, майже въ живи̂ очи, змагало ся и вôдстрашувало покупцѣвъ. Прийшлось Гавѣ шукати новыхъ заробôткôвъ.
Вôдъ давного часу звертавъ на себе єго увагу старый чоловѣчокъ у старосвѣтськôмъ мѣщаньскôмъ уборѣ, якій носять ще декуды по малыхъ, глухихъ мѣсточкахъ. Що понедѣвка являвъ ся вôнъ на базарѣ зъ чѣпцями, бѣлыми и зелеными, дуже гарнои домашнои роботы. Поначѣпляє ото тыхъ чѣпцѣвъ на палицю зъ дзвôнкомъ прикрѣпленымъ до єи горѣшного кôнця посередъ рôжнобарвныхъ скиндячокъ, и йде собѣ тротоаромъ довкола ринку, держачи палицю высоко по надъ сутолокою людськихъ головъ, часъ вôдъ часу потрясає нею, але не каже нѣкому й слова. Купували у него, але мало. Старый очевидно бувъ непривѣтливый, до розмовы не охочій и торгувати ся не любивъ. Перше єго слово, то була все й послѣдня цѣна єго товару.
— А що, мамуню, — спытавъ разъ Гава у якоись жѣнки, що йно-що купила чепець у того чоловѣка зовсѣмъ безъ торгу, — добри̂ чѣпцѣ той чоловѣкъ продає?
— Хто, Старомѣській? О, нема надъ єго чѣпцѣ. Оденъ на десять лѣтъ выстане. Я се для невѣстки купила. Не першій разъ у него беру, и цѣна у него все однакова.
— А чому-жь у него такъ мало купують?
— Або я знаю! Бо не жидъ. До жидôвъ усѣ йдуть и беруть послѣдне дрантє, та ще й наторгуватись мусять до семого поту, заки за таку саму цѣну дôстануть.
Гава швидко надумавъ ся и приступивъ до мѣщанина.
— Щастибôгъ вамъ, пане Старомѣській! — сказавъ вôнъ кланяючись.
Старый здивоваными очима зъ пôдъ навыслихъ бровъ глянувъ на мизерного, обôдраного жидка, що витавъ ся зъ нимъ, немовь изъ старымъ знаёмымъ.
— Тьфу на твого батька клапчастого, — сказавъ вôнъ вôдплёвуючись, — а ты вôдкôля мене знаєшь?
— Ны, пане Старомѣській, хто бы васъ не знавъ! Васъ, Богу дякувати, всѣ знають. А по чому чѣпчики продаєте?
— По двадцять новыхъ, або що?
— Та я бы хотѣвъ у васъ купити.
— Агу, а тобѣ на що? Чи для матери твоєи лысои?
— Для матери або й не для матери, а вамъ що до того? Кôлько ихъ ту маєте?
— Ще вôсѣмъ, або що?
— Ны, яки̂жь бо вы! Вôсѣмъ по двадцять новыхъ, то шѣснадцять шôстокъ. А що спустите, якъ усѣ вôзьму?
— Тю на твою голову паршиву! А тобѣ на що всѣхъ?
— Що спустите якъ усѣ вôзьму? — товкъ своє Гава, всмѣхаючись.
— Та вôдчепи ся ты вôдъ мене! — скрикнувъ Старомѣській. — Я не твôй дурень, щобы ты собѣ зъ мене кпы робивъ!
— Ны, ны, хочете дванадцять шôстокъ? Нѣ? отъ вамъ тринадцять за всѣ наразъ, готовыми грôшми! Чого вамъ треба? Маєте волочити ся зъ ними ще три понедѣлки, то чи не лѣпше вамъ вôдъ разу готови̂ грошѣ взяти?
Старый задумавъ ся, ще не довѣряючи Гавѣ. Такои гуртовои продажѣ єму ще не лучалось робити.
Промыслъ той державъ ся въ єго родинѣ зъ давенъ-давна, по старосвѣтському обычаю. Дѣдъ єго и батько, люде досыть маючи̂, занимали ся тымъ промысломъ лише десь-колись, въ вôльныхъ хвиляхъ, плели чѣпцѣ „на урядъ“, т. є. коли хто замовивъ, и нѣколи не носили ихъ на продажь по базарахъ. У него выйшло вже инше дѣло. Роздѣливши предкôвську землю мѣжь двохъ найстаршихъ сынôвъ, що жили кождый осôбно, господарями, хоть и незаможными, старый Старомѣській зъ жѣнкою лишились на своѣмъ старôмъ гнѣздѣ, та ще й не сами̂: у нихъ були ще три доньки, здорови̂, гарни̂ и статни̂, тôлько що всѣ три були калѣки на ноги. Ноги ихъ зъ-уроду були яки̂сь зачахли̂ и безсильни̂, такъ що всѣ они ледво-не-ледво могли рушати ся зъ мѣсця на мѣсце. Ти̂ бѣдни̂ истоты, скривджени̂ природою, немовь навмысно призначени̂ були для сидючои роботы, для нипаня надъ нитками та голками, що й справдѣ заповнювали усе ихъ житє. Шевкинѣ выйшли зъ нихъ славни̂; своєю роботою они не тôлько заробляли на свôй прожитокъ, але ще й старыхъ своихъ запомагали. Коли не ставало шитва, они плели чѣпцѣ, а мати або порпалась въ невеличкôмъ огородци передъ хатою, або доглядала коровы та другого хатного ґосподарства. А коли чѣпцѣвъ назбирало ся кôлька паръ готовыхъ, батько мандрувавъ зъ ними до поблизькихъ мѣстъ въ торгови̂ дни, ходивъ зъ одного ярмарку на другій, и добувавъ зъ того торгу, вôдрахувавши власни̂ выдатки, рѣдко коли бôльше якъ 20—30 крейцарѣвъ зъ торгового дня. Мало коли єму удавало ся розпро́дати весь товаръ, що вынѣсъ на торгъ. А ту нѣ зъ сего нѣ зъ того якійсь дрантивый жидокъ купує все на разъ!
— Давай чотырнадцять! — сказавъ Старомѣській.
— Ны, дай Боже добрый початокъ! — сказавъ Гава и вôдрахувавъ грошѣ. — Але давайте все, зъ лѣскою!
— А лѣски тобѣ на що?
— На щастє!
— Тьфу на твою голову! Бери й лѣску, тôлько за дзвôнокъ десять крейцарѣвъ зверни!
— Знаєте що, нанашку, — сказавъ Гава, — заждѣть вы ту въ шинку, я вамъ лѣску заразъ принесу. Я тôлько такъ, въ позыку єи вôзьму.
— Ну, добре, — пробовкнувъ Старомѣській и поплѣвъ ся до шинку, щобъ выпити склянку пива по такомъ добрôмъ торзѣ. Але сидячи за столомъ при пивѣ, зновь почувъ якесь невдоволенє.
— Одуривъ мене проклятый жидъ! — воркотавъ вôнъ. — И чѣпцѣ за песьи̂ грошѣ купивъ, ще й палиця вразъ изъ дзвôнкомъ пропаде.
Але воркотавъ вôнъ се безъ переконаня, такъ тôлько, щобы воркотати, бо по правдѣ радъ бувъ тôй продажѣ, а палицѣ нѣщо було жалувати — палиця була проста, лѣскова, и дзвôнокъ абы якій, маленькій.
А тымчасомъ Гава, дôставши въ свои руки чѣпцѣ зъ палицею, духомъ опинивъ ся на середъ ринку, межи возами, далѣ кинувъ ся по торговицяхъ, по пôдсѣняхъ, и всюды такого вереску наробивъ выхваляючи свôй товаръ, що нарôдъ почавъ збѣгати ся довкола него, немовь вôнъ якого медведя водивъ зъ собою. Не минуло й пôвъ годины, а вже Гава розпродавъ чѣпцѣ не по 20, а по 25 крейцарѣвъ.
— Доброго вамъ здоровля, пане Старомѣській! — съ такимъ окрикомъ влетѣвъ вôнъ до шинку, увесь почервонѣлый и задыханый. — Ось вамъ ваша лѣска.
— А чѣпцѣ де? — спытавъ Старомѣській.
— Якъ то де? Занѣсъ до дому. Знаєте що, може выпєте ще склянку пива?
— Та выпити бъ то чоловѣкъ выпивъ, але грошей дасть Бôгъ. Треба ще нитокъ на нови̂ чѣпцѣ купити.
— Ны, выпийте за мои грошѣ. А я вамъ за той часъ буду щось казати.
— Тьфу на твого батька заплывомôзького! Чи помана якась учепила ся мене зъ тымъ жидюгою? — воркотавъ Старомѣській, але симъ разомъ усмѣхавъ ся зовсѣмъ добродушно, поки Гава замовлявъ пиво. — Ну, щожь тамъ маєшь менѣ казати? Кажи!
— Хотѣвъ я васъ запытати, чи богато вы такихъ чѣпцѣвъ на тыждень можете зробити?
— Якъ до потребы. Звычайно робимо десять. Але якъ бы тôлько нитки, то мы могли бы зробити й сорокъ й пятьдесятъ. Можна бы всѣ три дочки до роботы засадити, ще й стару до помочи. Тôлько бѣда, що мало продаємо, то на якого чорта ихъ и робити такъ много?
— Знаєте що, зробѣть вы для мене на другій понедѣлокъ пятьдесять. Я вôдъ васъ усѣ куплю. По 15 крейцарѣвъ за кождый.
— Еге-ге, дешево бы ты хотѣвъ.
— Ны, алежь я беру всѣ наразъ, то такожь щось значить. Не потребуєте по ярмаркахъ волочити ся. Нѣчого васъ то не обходить, чи буде добрый торгъ, чи нѣ — вы маєте своє. А я ще чи продамъ чи не продамъ, то тôлько Богъ знає.
— Ну, вже бы то ты та не продавъ! Твôй предокъ Юда Скаріотській и Христа продавъ, а ты бы чѣпця не продавъ! Нѣ, серденько, дай по вôсѣмнадцять за чепець, то й згода.
— Алежь змилуйте ся, пане Старомѣській! — лебедѣвъ Гава, — сами̂ бачите, я бѣдный жидокъ, самъ неразъ не маю що ѣсти, а вамъ заробокъ даю. Ны, нехай буде по шѣснадцять! Коли хочете, то й завдатокъ вамъ дамъ, щобысте мали за що нитокъ накупити. А знаєте що, робѣть по половинѣ — половину чѣпцѣвъ бѣлыхъ, а половину зеленыхъ, бо въ деякихъ селахъ носять бѣли̂, а зеленыхъ не купують.
— Колижь бо зелена нитка мôцнѣйша! — простодушно вôдказавъ Старомѣській.
— Отъ старый дурень! — подумавъ собѣ Гава.
— Якъ бы я знавъ, що ти̂ мôцнѣйши̂, а други̂ слабши̂, то мôцныхъ бы й зовсѣмъ не робивъ анѣ не продававъ. Аджежь се для мене страта. Хибажь ота баба не говорила що одинъ чепець десять лѣтъ носить? А се значить, що черезъ сихъ десять лѣтъ другого не купить. Тьфу на таку дурну голову!
И додавъ голосно:
— Вы вже о то не дбайте, котри̂ мôцнѣйши̂, а котри слабши̂, а робѣть такъ якъ я васъ прошу. Я знаю, що ваша робота добра, побачу, якъ пôде розпродажь. А якъ пôде добре, то мы зъ вами зробимо таку згоду, що вы будете собѣ помаленьку плести и грошѣ загрѣбати, а я буду розпродувати. Вы позбудете ся клопоту, а може що й для мене капне.
— Чи ще бы такому шпекулянтови не капнуло! — мовивъ Старомѣській, и поплескавъ Гаву по плечу. — Тебе певно мати въ сами̂ кучки породила, та ще й въ слотави̂, и пôдъ самымъ о́капомъ поклала, то вже тамъ на тебе добре накапало, не бôй ся!
Ударили по рукахъ и Гава тутже давъ Старомѣському въ задатку ти̂ сами̂ 2 ринськи̂, що инощо выручивъ зъ продажѣ єго чѣпцѣвъ. — А на другій понедѣлокъ, одержавши цѣлои пôвъ сотки чѣпцѣвъ, вôнъ не продававъ ихъ уже на базарѣ, але вырушивъ зъ ними по селахъ, то продаючи, то мѣняючи ихъ, то даючи въ додатку за иншій товаръ, и рѣдко зъ котрои хаты выходивъ безъ доброго зыску.
VI.
— Ну, дѣти! — кричавъ Старомѣській, входячи до своєи вбогои хаты, — тѣште ся, давъ намъ Богъ щастє!
— Богу дякувати! вôдповѣла Старомѣська, стара, поморщена жѣнка. — Богу дякувати! А яке щастє?
Старомѣській, не кажучи й слова, выдобувъ изъ своєи шкôрянои торбы кôлька великихъ клубкôвъ пôвшовковыхъ нитокъ, а далѣ кôлька лôктѣвъ рôжнобарвныхъ. скиндячокъ и блыскучихъ скляныхъ коралѣвъ — для „дѣтей“.
— На, маєте! — крикнувъ гордо, розкладаючи всѣ ти̂ скарбы на столѣ.
Мати и „дѣти“ тôлько очи вытрѣщили.
— А то що? О то вôдки? — въ оденъ голосъ запытали всѣ три дѣвчата.
— Ага, вôдки? Вôдъ жида.
— Ну, знаємо, що не вôдъ вовка. Але за яки̂ грошѣ?
— За жидôвськи̂.
— Та бо говори на розумъ! — перервала стара. — Де чѣпцѣ?
— Продани̂ всѣ до одного! И не досыть на тôмъ. На другій понедѣлокъ має бути готовыхъ ще пятьдесять штукъ, и мусить бути готовыхъ, абы ту не-знати-що! Я вже завдатокъ узявъ, цѣли̂ 2 ринськи̂.
— Пятьдесять штукъ! — скрикнули всѣ чотыри жѣнцѣ. — А то для кого тôлько чѣпцѣвъ потрѣбно?
— Певно десь цѣле село дѣвчатъ наразъ замужь иде, — жартувала старша дочка.
Старомѣській розповѣвъ свою пригоду зъ жидкомъ въ Дрогобичи.
— Ей, старый, — журливо сказала Старомѣська, — вважай лишень, щобъ тебе той жидокъ въ дурнѣ не пошивъ!
— Якъ мене має пошити? — крикнувъ Старомѣській — Я єго можу пошити, бомъ узявъ вôдъ него два ринськи̂ завдатку. А вôнъ що менѣ може зробити?
— Може взяти чѣпцѣ и не заплатити.
— Гого, на таку полову мене не зловить! Положи грошѣ, то й бери товаръ, така въ мене установа.
— Алежь ты не знаєшь хто вôнъ и що вôнъ, то якъ жежь можешь заходити зъ нимъ у дѣло?
— А менѣ що до того, хто вôнъ и що вôнъ? Нехай тôлько роботу дає и грошѣ платить! А тамъ нехай собѣ буде и чортъ лысый, щобъ тôлько мы своє дѣло чесно зробили.
— Бôй ся Бога, чоловѣче, що се ты выговорюєшь! — скрикнула стара хрестячись побожно, и вже бôльше не розпытувала про того жида.
Вся сѣмя Старомѣськихъ заразъ позасѣдала до варстатикôвъ. Весь тыждень робота ишла якъ на машинѣ. Всѣ сидѣли не розгинаючи спины, не досыпляючи ночей, ледво встигаючи пропочити кôлька хвилинъ пôдчасъ обѣду, полуденку и вечерѣ.
Тôлько й було розрывки для бѣдныхъ дѣвчатъ при тôй одностайнôй и вкучнôй роботѣ, що спѣванки. Спѣвали вони невгаваючи, въ пѣсняхъ выливали свою наболѣлу душу. Ту чутно було жаль объ тôмъ, що имъ не можна ужити молодого вѣку, не можна гуляти въ тôмъ блыскучôмъ и клекотячôмъ водоворотѣ, що шумно проносивъ ся попередъ вôкна ихъ бѣднои хатины и вôдъ котрого вони, здавалось, на вѣки були выключенô, немовь галузка, занесена бурею далеко въ море, а вôдтакъ выкинена хвилею на сухій, каменистый берѣгъ.
А старый батько пôдъ голосъ ихъ пѣсень, немовь дитина, снувавъ рожеви̂ пляны.
— Не бôйте ся, дѣти! — говоривъ вôнъ. — Якось то Богъ дасть, буде колись и на нашôй улици празникъ. Пождѣть лишень! Сего тыжня заробимо вôсѣмъ ринськихъ, другого тыжня вôсѣмъ, що тыжня вôсѣмъ — Сусе Христе! Кôлько-жь то за рôкъ буде! Пятьдесять тыжнѣвъ по вôсѣмъ ринськихъ, тожь то цѣли чотыри сотки. А намъ же при то̂мъ що маємо, на ввесь рôкъ на житє и всѣ потребы й однои сотки ажь занадто буде. То три сотки будемо могли готовыми до скринѣ зложити — розумѣєте, що то значить?
— Е, чи дасть то ще Бôгъ нашому теляти вовка спôймати! — въ задумѣ сказала Старомѣська. —Лѣпше бы то, старый, рахувати те, що въ рукахъ маєшь, а не те, що ще въ жидôвськôй кишени сидить.
— Мовчи, стара! Не съ тобою говорять! — крикнувъ вôнъ зъ жартобливою погрозою. — Я ту хотѣвъ нашôй Маринци щось сказати про одного такого пройдисвѣта, що то называє ся Андрусь Тихій.
— О, также щось — скрикнула найстарша донька и зачервонѣла ся, немовь уся полумємъ спалахнула. — Що вôнъ вамъ за пройдисвѣтъ такій удавъ ся?
— О, видишь, якъ за нимъ обстає! — жартувавъ Старомѣській. — А чимъ же не пройдисвѣтъ, коли покинувъ рôдну оселю и десь ажь за десяту межу забѣгъ, до Добромиля долѣ шукати? А якъ забѣгъ, то вже й нѣколи не навѣдає ся.
— Та до кого єму ту навѣдувати ся? — живо вôдказала Маринця, низько-низько склонивши почервонѣле личко надъ столикомъ и працюючи зъ подвôйнымъ, якимсь нервовымъ поспѣхомъ.
— Нѣ до кого навѣдувати ся! — не то жалôбно, не то жартобливо скрикнувъ батько. — Не вже таки нѣ до кого? Нѣхто єго не дожидає? Нѣхто про него не згадує? Маринцю, га?
Замѣсць вôдповѣди на той жартъ горячи̂ слёзы грубыми краплями закапали на зелену, шовкову тканину.
— Бôй ся Бога, Маринцю! — зъ перелякомъ скрикнувь батько, — ты плачешь? Цыть, дитино моя! Я-жь не хотѣвъ тебе нѣчимъ докорити. Противно, я хотѣвъ тобѣ сказати добру новину.
Дѣвчина пôдвела на него свои глубоки̂, ще блыскучи̂ вôдъ слѣзъ очи.
— Яку тамъ новину?
— А таку новину, що твôй Андрусь добру службу найшовъ. Оногды я здыбавъ єго въ Добромили. Каже: служу у попôвъ, у Василіянъ. И добре платять, ще й зъ боку дещо заробити можна. За пôвъ року, каже, ждѣть мене въ своѣй хатѣ. Розумѣєшь, що се значить?
Маринця розумѣла дуже добре, але не вôдповѣла анѣ слова, тôлько лице єи зновъ залилось густымъ румянцемъ, а въ очахъ заиграли весели искорки.
Той Андрусь, про котрого йшла бесѣда, то бувъ бѣдный сирота, наймитъ. Служачи у ґосподаря, близь кого сусѣда Старомѣськихъ, частенько заглядавъ вôнъ до тои старои, похиленои, а все таки опрятнои и якось особливо для него привѣтливои хаты. Швидко батько й мати покмѣтили, що ясни очи и тихи̂, щири̂ розмовы ихъ найстаршои дочки Маринцѣ зробили для Андруся ихъ хату ще привѣтливѣйшою и теплѣйшою. Маринця про свои зачахли̂ ноги була гарна дѣвчина. Єи калѣцтво и сидяче житє придали єи характерови якусь надзвычайну рôвнôсть, мягкôсть и вдумчивôсть; житє не встигло ще вытворити въ нѣй тои злобы, що буває найсумнѣйшою прикметою всѣхъ людей покривдженыхъ природою. Андрусь часто бувавъ у Старомѣськихъ, помагавъ инодѣ старôй дещо зробити при ґосподарствѣ, а коли выслуживъ ся у свого Господаря, то мѣжь нимъ и Маринцею цѣле дѣло ихъ будущого житя нищечкомъ було обдумане и обговорене. У Андруся бувъ невеличкій клаптикъ власнои батькôвськои землѣ, „вôтцѣвщина“, на котрôй вôдъ бѣды можна було хочь якъ не-якъ ґосподарювати та хлѣбъ ѣсти. Але Андрусь на те не спускавъ ся. Єму не хотѣлось бути кепськимъ ґосподаремъ на дрôбнôмъ шматочку землѣ.
— Що я буду на такôмъ клаптику робити? — говоривъ вôнъ до Маринцѣ. — Нѣ я ґосподарь, нѣ я жебракъ. Лѣпше я ось що зроблю. Менѣ ще два роки чекати, поки буду вôльный вôдъ вôйськового побору и зможу женити ся. Такъ отъ я ще ти̂ два роки послужу добрымъ людямъ, а землю за той часъ въ аренду вôддамъ, якъ и доси. А якъ не вôзьмуть мене до вôйська, тодѣ землю оту продамъ, доложу дещо зъ того, що заслужу, куплю добрый вôзъ, пару коней и возьму ся до зарôбку, до фѣрманки. Теперь, чути, мають по при наши̂ мѣста колѣю зелѣзну вести, то заробокъ при нѣй дуже добрый буває. При будовѣ пѣсокъ, камѣнє, дерево и всяку всячину довозити, а й потому до машины то збôжє, то дерево, то-що разъ на разъ довозити треба. Я се дѣло знаю, въ Перемышли три роки при тôй роботѣ бувъ и добре до всего придививъ ся.
Выходячи зъ Старого Мѣста, Андрусь розмовивъ ся й зъ родичами Маринцѣ, заявивъ имъ, що хоче зъ нею женити ся и выяснивъ свои замыслы на будуще. Стари̂ радо єго приняли, бо знали Андруся яко доброго робôтника и добру, сумирну дитину.
Маринця дожидала єго зъ тугою, котрои силу и постôйнôсть зрозумѣти може тôлько хорый або арештантъ. Новый заробôтокъ, котрого такъ несподѣвано достарчивъ имъ Гава, змôцнивъ єи надѣѣ тою думкою, що й вона своєю працею здужає причинити ся до осущеня своихъ улюбленыхъ замыслôвъ и до обезпеченя добробыту цѣлôй родинѣ. Бѣдна дѣвчина встаючи и лягаючи молила Бога за свого незнакомого, а такъ великодушного добродѣя, якимъ являвъ ся ѣй Гава. Молилась за него и цѣла родина Старомѣськихъ. Молодый, здоровый и спосôбный до тяжкои працѣ мужчина бувъ конечно потрѣбный въ тôй хатѣ, де жили сами̂ калѣки та немôчни̂. Вôнъ усѣмъ додавъ бы нового житя, новои надѣѣ. Молодши̂ сестры вôдъ самого початку зближеня Андруся зъ Маринцею радували ся будущимъ щастємъ своєи сестры, вважаючи єго немовь завдаткомъ свого власного щастя. Чѣпцѣ выростали пôдъ ихъ пальцями и сходили зъ варстатикôвъ швидко оденъ за однымъ. Головамъ, котрымъ судило ся колись носити ихъ, мабуть и въ снѣ нѣколи не являть ся ти̂ тихи̂, пышнобарвни̂ надѣѣ, мрѣѣ, бажаня и молитвы, що снували ся въ отсихъ молодыхъ, сумовитыхъ дѣвочихъ головахъ при ихъ плетеню, переплѣтали ся при кождôмъ вузлику, розвѣвали ся за кождымъ, по майстерськи звязанымъ „очкомъ“. Навѣть стара Старомѣська пôдъ вплывомъ загального розъохоченя немовь помолодшала и выпростувала по троха свою згорблену поставу.
VII.
Минувъ тыждень, — усе йшло якъ найлѣпше. Чѣпцѣ були готови̂. Старомѣській доручивъ ихъ Гавѣ, дôставъ грошѣ, дôставъ замовленє на новыхъ пятьдесять чѣпцѣвъ и завдатокъ на матеріялъ, и въ дуже радôстнôмъ настрою вернувъ ся назадъ до дому. Робота закипѣла на ново.
На слѣдуючу недѣлю до него навѣдались несподѣвани гостѣ. Самъ ихъ добродѣй Гава загостивъ до ихъ хаты. Побачивши нужденного, обдертого и запорошеного жидка, Старомѣська хотѣла дати єму кусень хлѣба, думаючи, що се жебракъ, але въ тôй самôй хвили чоловѣкъ єи пôзнавъ Гаву, скочивъ зъ постелѣ, на котрôй спочивавъ троха по обѣдѣ, и обнявъ Гаву якъ сына.
— То ты, Гаво? А ты що ту робишь?
— А що маю робити? Прихожу васъ навѣдати. Маю ту ґешефты, то й думаю собѣ: давай, зайду за однымъ заходомъ до Старомѣського.
— Маєшь ту ґешефты? Ту, въ Старôмъ Мѣстѣ? А яки̂жь ты ту зъ Дрогобича можешь мати ґешефты?
Гава усмѣхнувъ ся.
— Отъ такъ собѣ! — вôдповѣвъ схиливши голову, — наши жидôвськи̂ ґєшефты. Ны, а чѣпцѣ готови̂?
— А якъ же! готови̂ и спаковани̂. Власне мавъ я по полудни зъ ними до Дрогобича рушати.
— Ны, то не потребуєте рушати, я собѣ самъ заберу.
— А якъ же йде розпродажь?
— Отъ яко тако, — недбало вôдповѣвъ Гава. — Клопоту богато, а пожитку мало.
— Хто бы тамъ тобѣ вѣривъ! А въ тôмъ щожь, ты молодый, то й поклопотати ся тобѣ не завадить.
Гава не довго розмовлявъ исъ Старомѣськимъ, але весь часъ уважно придивлявъ ся єго хатѣ и всѣй домашнôй та родиннôй обстановѣ, взявъ чѣпцѣ, заплативъ грошѣ, замовивъ новыхъ пятьдесять на слѣдуючій понедѣлокъ и просивъ Старомѣського. щобы занѣсъ му ихъ до Самбора, де вôнъ буде на нихъ чекати. Старомѣська дивила ся на се все и зъ диву не могла отямити ся.
А коли Гава сказавъ, що мусить ити, то вона заявила єму вдячнôсть цѣлои родины тым способомъ, що дала єму на дорогу шѣсть вареныхъ яєць, котри̂ Гава принявъ зъ нетайною радôстю.
Не отъ такъ собѣ ходивъ Гава въ неблизьку дорогу зъ Дрогобича до Старого Мѣста. Проходячи зъ села до села, вôнъ торгувавъ чѣпцями, скиндячками, коралями, купувавъ шерсть, шкôрки куниць, заяцѣвъ и выдръ, придивлявъ ся и розпытувавъ, де й якими промыслами селяне занимають ся, и все те укладавъ въ своѣй памяти, мовь у скрини, зъ котрои въ разѣ потребы можна и треба буде выдобувати добри̂ грошѣ.
Особливо симъ разомъ хотѣвъ вôнъ придивити ся до домашного житя Старомѣського, розвѣдати про єго обставины родинни̂ и маєткови̂, и вôдповѣдно до нихъ уладити ся такъ, щобъ нѣякимъ свѣтомъ не выпустити зъ рукъ сеи золотои нитки. Старый Фавель пôдчасъ довгихъ вандрôвокъ по селахъ при кождôй нагодѣ дававъ єму мудри̂ рады, якъ поступати зъ „ґоями“. Тай самъ Гава — не взявъ єго катъ — догадливый удавъ ся. Вже теперь, хочь якій молодый, вôнъ чувъ въ собѣ доволѣ силы, щобъ заткнути за поясъ свого наставника, и неразъ зъ жалемъ дививъ ся на старого Фавля, що хочь якій розумный та бувалый, а все таки въ шѣстьдесятôмъ роцѣ житя бувъ такъ само бѣдный, якъ Гава въ шѣснадцятôмъ.
Вôдъ Старомѣськихъ жидôвъ Гава безъ труду розвѣдавъ усю исторію и всю обстанову старого „чѣпчаря“. Дôзнавъ ся, що вôнъ гадає вôддавати замужь доньку, розпытавъ усе, що єму було треба, и про того будущого зятя, и вертаючи пѣшки до Дрогобича, старавъ ся всѣ ти̂ вѣдомости переробити въ своѣй головѣ и выробити собѣ ясный плянъ для дальшого поступованя. Попередъ усего важне було те, що чѣпцѣ йшли въ продажи дуже добре. Гава вже не продававъ ихъ поблизько Дрогобича; вôнъ познакомивъ ся зъ крамарями въ Стрыю, Сколѣмъ, Боринѣ, Турцѣ, Рудкахъ, Комарнѣ, и продававъ имъ за готови̂ гроши̂ цѣли̂ партіѣ по пять та по десять штукъ, беручи не по 20, а по 40 крейцарѣвъ за штуку, котру крамарѣ продавали по 50 и по бôльше. Про „стари̂“ дешеви̂ чѣпцѣ Старомѣського лишила ся лишь споминка, а про те „нови̂“, жидôвськи̂ чѣпцѣ йшли якъ у воду, такъ що Гава деколи не мôгъ настарчити на замовленя. Весь ґешефтъ зъ чѣпцями дававъ єму що тыжня 10 зр. чистого зыску при дуже малыхъ клопотахъ и выдаткахъ. Очевидна рѣчь, що дѣло се було таке, що за нѣщо въ свѣтѣ не слѣдъ було выпускати єго зъ рукъ.
Зъ другого боку Гава мѣркувавъ, що коли допустити родину Старомѣськихъ, щобъ стала на своихъ ногахъ, то дуже легко може выйти таке, що родина та высковзне ся зъ єго рукъ, або якій небудь другій жидъ перебє єму заробôтокъ. Особливо лякавъ ся вôнъ будущого зятя, про котрого чувъ, що є хлопець тямущій, трудящій и запопадливый.
— Добре бы було, якъ бы вôнъ пропавъ собѣ куды небудь до чорта въ зубы — мѣркувавъ Гава, — або ось якъ бы єго взяли до вôйська! — Але въ тôй хвили вôнъ згадавъ, що той будущій зять перейшовъ уже всѣ три клясы асентерункови̂, и пропадати єму бôльше нѣкуды и нѣ за чимъ. Треба було перепросити ся зъ тымъ, що було, и Гава доконавъ сего въ своѣй головѣ дуже швиденько.
— И чимъ же властиво вôнъ може стати менѣ на перешкодѣ? — скрикнувъ вôнъ майже весело. — Бѣдолахъ, жебракъ, и до такихъ самыхъ жебракôвъ пристане — то й що зъ того выйде? Буде заробляти фѣрманкою, — знаємо мы, кôлько вôнъ тамъ заробить! И що то за заробокъ: нынѣ є, а завтра поминай якъ звали! А коли зарôбку не стане, то можна буде й єго вкупѣ зъ другими въ свои руки взяти. А се, значить, ще й лѣпше для мене. Роботу и для него яку небудь вынайдемо. Добро, нехай и такъ буде! Нехай женить ся, нехай иде на пристайство до тои калѣки! Всѣ вони будуть робити на мене! — И при тôмъ похиливъ вôнъ голову, немовь затягавъ чимъ разъ нови̂ вузлики тои сѣти, котрою хотѣвъ обмотати всю тоту нещасливу родину.
— Тôлько попередъ усего, Гаво, — говоривъ вôнъ самъ до себе жартобливо-навчаючимъ тономъ, — не дуже квапъ ся! Маєшь часъ. Тôлько не раптомъ! Не думай усе разомъ загарбати, а помаленьку! Теперь заробокъ добрый и для мене и для нихъ — нехай заробляють, нехай тѣшать ся, се нѣчого не завадить. Хто знає, чи довго се потреває. А въ тôмъ чи потреває, чи не потреває, — скоро побачишь, що имъ гребѣнь починає вôдростати, заразъ треба такъ зробити, щобы троха похудѣли. То имъ дасть пôзнати, що на свѣтѣ разъ веде ся другій разъ нѣ. Потому зновъ ихъ троха пôдôймемо — вдячни̂ будуть. А потому зновъ до землѣ. А тамъ побачимо, що дасть ся дальше зробити. Ны, ны, якось то буде. Хиба бы не цвила, щобы не родила — онъ якъ!
— А поки що, — мѣркувавъ далѣ Гава, — треба мати бачне око, вышукувати нови̂ ґешефты! А що ту ґешефтôвъ, и якихъ мудрыхъ ґешефтôвъ! Бôгме Боже, не розумѣю, якъ се такъ таки нѣхто й не думає позабирати все те въ свои руки! Нашь братъ жидъ позасѣдавъ по коршмахъ та по шинкахъ, хлопôвъ розпоює та у бабôвъ яйця й масло за дурничку купує, и гадає, що вже Богъ зна’ яку штуку вдѣявъ. А щожь се за ґешефтъ — яйця й масло! Тьфу! Ту ґешефты зовсѣмъ не таки̂, сами напрошують ся, треба тôлько вмѣти до нихъ узяти ся. Отъ на горахъ Бойки волôвъ выпасають, тай якихъ волôвъ! Ай-ай-ай! Жиды купують ти̂ волы на ярмаркахъ и гонять до Вѣдня. Отъ дурни̂! Що зъ того за зыскъ можна мати? Зыскъ не Богъ зна’ якій, бо Бойка на ярмарку не ошукаєшь, цѣну вôнъ цабанить якъ за рôдного батька, и торгує ся якъ оглашеный. А нехай такъ по дорозѣ пара волôвъ здохне — яка величезна страта! Нѣ, ґешефтъ є на волахъ, але не зъ того кôнця. Отъ якъ бы того самого Бойка такъ пôдôйти, щобъ єму здавало ся, що волы єго, а вони на дѣлѣ були бъ мои! Вôнъ бы ихъ годувавъ, пантрувавъ и на ярмарокъ приводивъ, а я бы ихъ продававъ, Бойкови на горѣвку, а решту грошей собѣ въ кишеню — фу! А тамъ пара волôвъ по чотыриста, по пятьсотъ ринськихъ! Отъ ґешефтъ, не жаль сказати, що ґешефтъ!
Гава ажь очи прижмуривъ и губы зложивъ, немовь лыжку вôдъ меду облизувавъ, — такимъ принаднымъ и блыскучимъ выдавъ ся єму той новый ґешефтъ, що выринавъ въ єго уявѣ поки-що ще въ неозначеныхъ обрисахъ, але про то въ рожевому свѣтлѣ.
VIII.
Минуло пôвъ року. Старомѣськи̂ жили, мовь у Бога за дверми. Заробокъ не перерывавъ ся, але противно, навѣть подвоивъ ся пôсля того, якъ Маринця, отсе мѣсяць тому назадъ, выйшла замужь за Андруся. Андрусь купивъ вôзъ и пару добрыхъ коней, и возивъ дубови̂ брусы для зелѣзнои дороги, що будувала ся якъ разъ тодѣ мѣжь Хировомъ и Добромилемъ, и при тôмъ зароблявъ дуже гарни̂ грошѣ. Правда, за послѣдни̂ два мѣсяцѣ Гава замовлявъ уже менше чѣпцѣвъ, але замѣсць того для якихось мазурськихъ селъ показали ся потрѣбни̂ тонки̂ сѣтки, плетени̂ такъ само якъ чѣпцѣ и уживани̂ тамъ замѣсць слюбныхъ вельонôвъ; сѣтки ти̂ давали ще лѣпшій заробокъ, нѣжь чѣпцѣ.
Бувъ гарный осѣнній день, коли Гава зновъ навѣстивъ хату Старомѣського. Навѣть та стара хата пôдъ рукою молодого и ґосподарного Андруся немовь помолодшала и стала похожа на порядну, ґосподарську оселю. Але Гава не глядѣвъ на ти̂ обстановы. Въ очахъ єго миготѣли яки̂сь огники, якъ у очахъ того кота, що готовить ся скочити на намѣчену вже добычу.
— Добрый день вамъ, пане Старомѣській! — сказавъ Гава входячи въ хату.
— А, якъ ся маєшь, Гаво?
— Зле ся маю, — вôдповѣвъ жидокъ сѣдаючи на лавѣ. — Кепськи̂ торги. —
— Е, що тамъ, дасть Богъ, то й лѣпши̂ будуть.
— Може колись и будуть лѣпши̂, але теперь кепсько зъ нами. Знаєте, вже три недѣлѣ чекаю. Вôдъ трехъ недѣль анѣ одного чѣпця не продавъ.
— Не може бути! — скрикнувъ Старомѣській на пôвъ жартобливо, не дуже то вѣрячи Гавинымъ словамъ.
— Ба, не може бути, коли такъ є! Всѣ мають досыть чѣпцѣвъ на теперь, ны, и що имъ зробимо.
— Треба шукати де далѣ, де насъ ще не знають.
— Шукавъ я, шукавъ, нѣчого не помагає А я думаю, що на якійсь часъ треба перестати робити.
— Перестати робити! — скрикнувъ и собѣжь теперь переляканый Старомѣській. — Теперь перестати робити, коли саме найлѣпша пора до роботы? Цѣле лѣто, коли можна було въ поли заробити, и собѣ треба було хочь десь щось рушити, то мы сидѣли за кроснами, а теперь, коли сама пора така, щобы сидѣти дома, то мы маємо перестати робити? Нѣ, Гаво, жартуєшь!
— Ны, але щожь я вамъ пораджу? — майже крôзь слёзы скрикнувъ Гава, коли у мене нѣхто чѣпцѣвъ не купує. Маю ихъ на складѣ три копѣ, и що зъ ними робити? А кôлько я въ нихъ грошей вбухавъ, сами̂ порахуйте!
— Але бôй ся Бога, Гаво, щожь мы будемо робити?
— Ны, Богъ ласкавъ, и вы не згинете, — всмѣхаючись потѣшавъ Гава. — Маєте нѣвроки такого доброго зятя, що тôлько грошей заробляє при колѣѣ, то якось выжиєте. А може за мѣсяць, за другій и на чѣпцѣ зновъ покупъ буде. Скоро тôлько почнуть купувати, то будьте певни̂, що я заразъ до васъ зголошу ся.
— Ну, але ти̂, що вже готови̂, що зъ ними буде?
— А богато ихъ маєте?
— Сорокъ штукъ.
— Га, що вже маю робити, мушу ихъ забрати. Нехай страчу, а слова додержу.
Гава взявъ чѣпцѣ и заплативъ грошѣ. Старомѣській стоявъ коло стола, позираючи на позасновувани̂ кросна и на засумовани̂ лиця дочокъ, и чухавъ ся въ потылицю.
— Нѣ, Гаво, — сказавъ вôнъ на послѣдокъ рѣшучо — то не може бути, щобы мы теперь перестали робити.
— Ны, то робѣтъ, — вôдповѣвъ Гава, здвигаючи плечима.
— Слухай, Гаво! Я думаю, чи такъ не буде добре. У насъ є ту ще пару крейцарѣвъ наскладаныхъ, накупимо матеріялу и будемо робити, а скоро купець кине ся, то ты будешь мати товаръ готовый.
Гавѣ тôлько того й треба було.
— Щожь, коли хочете, то нехай и такъ буде. Та тôлько я вамъ напередъ повѣдаю, що не знаю, кôлько часу треба буде чекати на купця.
— Що робити! Кôлько треба буде чекати, то й почекаємо, а тымчасомъ будемо робити. Аджежь на заробôтокъ теперь нѣкуды не пôдемо, а дома дармо сидѣти — грѣхъ. А такъ роблячи, бодай надѣю будемо мати, що не дармо робимо.
Гава пôшовъ вôдъ Старомѣськихъ въ дуже веселôмъ настрою. Справа сама собою якось стала на таку дорогу, що легко було догадати ся єи неохибного кôнця.
IX.
Пройшло два мѣсяцѣ. Здавалось, що Гава зовсѣмъ забувъ о своихъ давныхъ знаємыхъ, не навѣдувавъ ся, анѣ однымъ словомъ не дававъ имъ о собѣ знати.
Ажь ось разъ въ понедѣлокъ, у препогану слоту и студѣнь, спôткавъ вôнъ Старомѣського на дрогобицькôмъ ринку. Старый, увесь оббризьканый болотомъ, обшарпаный и пôднепалый, згорбивъ ся и постарѣвъ ся о якихъ десять лѣтъ. Въ закоценѣлôй вôдъ студени руцѣ державъ вôнъ свою палицю зъ дзвôнкомъ, а на нѣй звязку чѣпцѣвъ. Нѣхто не звертавъ на него уваги, нѣхто не пôдходивъ и не пытавъ навѣть, яка цѣна єго товару.
— Якъ ся маєте, пане Старомѣській, — обôзвавъ ся Гава, наближаючись до старого.
— А, якъ ся маєшь, Гаво! — проговоривъ Старомѣській якимсь надломанымъ голосомъ.
— Ны, що тамъ у васъ чувати?
— Бѣда, Гаво! Доведе ся намъ усѣмъ на пни вмирати.
— Якъ то вмирати? За що вмирати? По що на пни вмирати?
— Зъ нужды, зъ голоду! Зима йде, а у насъ заробôтку нема, хочь забий ся!
— А то чому? Адже при колѣѣ теперь заробôтки найлѣпши, платять добре.
— Що зъ того, коли зятеви оденъ кôнь вôдôйшовъ! А однымъ конемъ и зъ дому выбирати ся нѣщо.
— Оденъ кôнь вôдôйшовъ! О, то зле! Треба купити другого.
— Ба, купити, але за що купити? Що було грошей, то мы выдали на нитки, наплели тыхъ проклятыхъ чѣпцѣвъ — лежать того цѣли̂ купы, а нѣхто купувати не хоче.
— А вы трѣбували сами̂ продавати? — спытавъ Гава, ледво скрываючи своє злорадство.
— Щожь мавъ чоловѣкъ робити? — вôдповѣвъ Старомѣській, немовь бы звинячись. — Носивъ я ихъ и до Самбора, и до Перемышля, и до Дрогобича — нѣде нѣхто и не дивить ся. И що теперь робитоньки, що початоньки, вже й самъ не знаю.
— И я не знаю, — вôдповѣвъ Гава, — и мои чѣпцѣ лежать.
— Видно, що насъ Богъ зовсѣмъ опустивъ! — простогнавъ Старомѣській, ударившись объ полы рукою.
— Ны, не кажѣть такъ, пане Старомѣській, — навчаючимъ голосомъ сказавъ Гава, — не годить ся таке говорити. Знаєте що, ходѣмо разомъ до шинку, выпємо по скляночцѣ пива; огрѣємо ся троха, бо ту холодно зъ бѣса, и поговоримо, може найде ся для васъ яка рада.
Старомѣській радо пôшовъ слѣдомъ за Гавою. Передъ нимъ замиготѣвъ промѣнь надѣѣ.
— Знаєте що, пане Старомѣській, — промовивъ Гава, коли вони троха обôгрѣли ся и выпили по склянцѣ пива, а богато вы маєте тыхъ чѣпцѣвъ готовыхъ?
— Цѣлыхъ пять кôпъ. Чѣпцѣ якъ золото, а що менѣ зъ нихъ?
— Нѣхто не купує?
— Самъ бачишь, що нѣхто.
— Я вамъ се давно казавъ. Ны, але що то теперь говорити, теперь треба яку пораду давати. А богато вамъ треба на коня?
— Та кобы хочь якого харлака. Теперь на пашу тѣсно въ нашихъ сторонахъ, за тридцять ринськихъ можна коня купити.
— Тридцять ринськихъ, то сума, пане Старомѣській. Ны, але знаєте що, я вамъ дамъ тридцять ринськихъ — за ваши̂ чѣпцѣ.
— Якъ то за мои чѣпцѣ?
— Ны, такъ, за всѣ пять кôпъ.
— Бôй ся Бога, Гаво! — скрикнувъ Старомѣській. — Адже я за самый матеріялъ двадцять пять срѣбла зъ докладомъ заплативъ, а наша робота...
— Знаю се, знаю, але щожь я вамъ пораджу? Я и такъ тôлько зъ доброго серця хочу вамъ помогти. У мене ще тамти̂ чѣпцѣ лежать, а си̂ я купую такъ, на видиму страту. Пять кôпъ! Що я зъ такою купою пôчну? А не хочете моєи помочи, то я вамъ зъ нею не набиваю ся.
Старомѣській ажь затремтѣвъ. Промѣнь надѣѣ, що блыснувъ було єму передъ хвилею, почавъ гаснути и тонути въ памороцѣ.
— Нѣ, Гаво! — лебедѣвъ вôнъ, обнимаючи своєю старечою рукою худый и жилавый локоть Гавы. — Я знаю, ты добрый хлопець, але бôй же ся Господа Бога! Тридцять ринськихъ за пять кôпъ чѣпцѣвъ — аджежь се выходить по десять крейцарѣвъ за чѣпець, якъ разъ половина того, що варта товаръ.
— Знаю се, знаю, — уперто вôдповѣвъ Гава,— та щожь я можу на се порадити, коли того товару теперь навѣть за пôвъ цѣны не продамъ.
— Ну, але перечекаєшь троха, то ще й зъ зыскомъ продаси.
— Перечекаєшь! — скрикнувъ Гава, мовь ужаленый. — Що то значить: перечекаєшь? А по що менѣ чекати? Чекайте вы, коли вамъ такъ добре! Вы гадаєте, що я грошѣ роблю, що я ґосподарь на ґрунтѣ, що я богачь, то й можу чекати? Якъ нынѣ не маю грошей, то мушу здыхати зъ голоду, и нѣхто менѣ не поможе. Для мене чекати — смерть, ще гôрше, нѣжь для васъ.
— Ну, ну, Гаво, не гнѣвай ся, — вспокоювавъ єго Старомѣській, — я се такъ тôлько сказавъ, не зъ злого серця. Ну, нехай уже буде по твоєму, що маю робити! Аджежь не можу власными очима глядѣти на грызоту дѣтей. Охъ, Гаво, якъ бы ты знавъ, яке тамъ у насъ пекло вôдъ того часу, якъ кôнь вôдôйшовъ!... Серце крає ся. Дѣти плачуть, а зять ходить якъ одурѣлый, мало що головою о стѣну не бє ся, нѣ розмовы, нѣ роботы нѣякои въ хатѣ. Ще якъ бы мы кого поховали зъ помѣжь себе, то бы такъ тяжко не було.
И двѣ груби слезы повисли на сивыхъ рѣсницяхъ Старомѣського. Гава вôдвернувъ ся, щобъ не бачити тыхъ слѣзъ.
— Ны, — сказавъ вôнъ, перемовчавши пару хвиль, поки старый троха вспокоивъ ся, — то якъ же буде зъ чѣпцями? Пристаєте на мою цѣну?
— Що вже маю робити, — зойкнувъ старый, — нехай и такъ буде. Тôлько знаєшь, Гаво, не забувай за насъ на далѣ! Дай намъ заробôтокъ, щобъ мы не сидѣли дармо, бо бою ся, що при грызотѣ всѣ подурѣємо.
— Е, Богъ зъ вами, пане Старомѣській, що вамъ тамъ до головы приходить! Най насъ усѣхъ панъ Бôгь боронить вôдъ того! А теперь слухайте, що я вамъ скажу. Я ту покличу писаря, зробимо контрактъ при свѣдкахъ у нотарія, и я вамъ заразъ дамъ грошѣ.
— А то по що ще писати и нотареви платити? хиба на слово менѣ не вѣришь?
— Ны, що тамъ, вѣришь, не вѣришь, усе то лѣпше бути певнымъ свого. А коштъ увесь я самъ понесу, то моя рѣчь.
— Га, коли вже такъ хочешь, то нехай и такъ буде.
Гава живо найшовъ „покутного писаря,“ що сидѣвъ туй таки въ шинку и туй таки за склянкою пива написавъ имъ жаданый контрактъ. Гава казавъ дати ще двѣ склянки пива для себе и для Старомѣського, и поки писарь шкрябавъ по паперѣ, вôнъ завѣвъ зъ нимъ розмову ще про одно „дѣльце“.
— А що до дальшого заробôтку, то справдѣ не знаю вже, якъ маю брати ся до тои рѣчи, — говоривъ Гава. — Хиба знаєте що зробимо? Плетѣть вы зъ мого матеріялу.
— Щожь, для насъ то все одно.
— Я вамъ за роботу дамъ вôдъ штуки по вôсѣмъ крейцарѣвъ.
— Вôсѣмъ крейцарѣвъ, Гаво? То за мало.
— А менѣ бачить ся, що не за мало. Слухайте дальше: що тыждня зробите менѣ тридцять штукъ — се вже мусить бути, чи буде торгъ на чѣпцѣ, чи нѣ. Въ такôмъ разѣ заробите що тыждня чисти̂ 2 ринськи̂, ще й 40 крейцарѣвъ. Мало то, мало, але сами̂ признайте, що все таки лѣпше, нѣжь нѣчого. И не потребуєте всѣ робити. Одна дочка може де що шити, друга прясти, чи якъ тамъ. А скоро тôлько покупъ лѣпшій буде, ны, то нже, розумѣє ся, и роботы буде бôльше, и зарôбку бôльше. Ны, щожь, пристаєте?
Старомѣській повѣсивъ свою сиву голову. Чувъ вôнъ, яке ярмо накладує єму Гава на шию, але не бачивъ змоги обминути єго, и не довго думавши, згодивъ ся на те, що выложивъ єму Гава.
— Ны, то й на те зробимо контрактъ нотаріяльный.
— Контрактъ? А то якимъ способомъ?
— Ны, такъ по просту, напишемо, що теперь весь рôкъ вôдь нынѣшного дня я маю вамъ що тыждня давати матеріялъ що найменше на тридцять чѣпцѣвъ, а якъ треба буде то й на бôльше, и за кождый готовый чепець маю вамъ платити по вôсѣмъ крейцарѣвъ. А по роцѣ схочете мати далѣ зо мною дѣло, то добре, а нѣ, то нѣ. Думаю, що на те можете спокôйно пôдписати ся.
И Старомѣській справдѣ пôдписавъ ся. Гава лишь стиха усмѣхавъ ся, радуючись зъ такого мудрого ґешефту. Вôнъ жежь брехавъ передъ старымъ; чѣпцѣ єго теперь йшли лѣпше нѣжь коли небудь упередъ, особливо въ гôрськихъ округахъ, и плата, яку єму удалось накинути на Старомѣського, забезпечувала єму два разы бôльшій зыскъ, нѣжь доси. Живо збѣгавъ вôнъ за старымъ Фавлемъ и попросивъ єго, щобъ яко опѣкунъ за него малолѣтного пôдписавъ у нотарія контрактъ зъ Старомѣськимъ.
Старый Фавель ажь по колѣнахъ себе ляснувъ и зацмокавъ, коли Гава розповѣвъ єму про свôй ґешефтъ зъ чѣпцями, про котрый вôнъ доси и нѣчогôсенько не чувавъ вôдъ свого ученика — такъ осторожно и крадькомо вѣвъ своє дѣло Гава. Коли оба контракты були пôдписани̂ и засвѣдчени̂ нотаремъ, то Фавель, выходячи зъ канцеляріѣ, зъ якимось подивомъ и зъ пошаною позиравъ на довгобразу, сухорляву и вертку постать свого выхованця.
— Ны, нѣвроки єму! — воркотѣвъ вôнъ, — изъ него певно щось велике буде! За моихъ часôвъ такихъ хлопцѣвъ не бувало. И подумаєшь, що єму ще вôсѣмнадцять лѣтъ не минуло! Що то вôнъ покаже, якъ єму двадцять мине!
А Гава, сховавши за пазуху свого халата дорогоцѣнни̂ документы, що вôддавали въ єго руки на весь рôкъ цѣлу мѣщанську родину, згадавъ заповѣтъ свого батька и набожно прошептавъ:
— Хвала Богу, и се добре на початокъ!
============================
Накладомъ тов. „Просвѣта“.
У ЛЬВОВѢ, 1888.
Зъ друкарнѣ Товариства имени Щевченка
пôд зарядомъ К. Беднарского.
14.08.1888