Дев’ять місяців українського фейсбуку

Літопис самовидців. Дев’ять місяців українського спротиву. – Київ: «Комора», 2014.

Здається, чи не кожне українське видавництво запланувало до кінця 2014 року видати принаймні одну книжку про Майдан. Хто спритніший, встигає друкувати вже і про АТО. Інші працюють повільніше, і подають «майданівську» книжку як результат тривалого серйозного проекту. Цим шляхом пішли у видавництві «Комора». Ідея книжки «Літопис самовидців. Дев’ять місяців українського спротиву» належить Оксані Забужко, і як згадано в передмові, думка про таке видання виникла ще на самому початку протестів на Майдані Незалежності. Упродовж дев’яти місяців лишалося відстежувати найпопулярніші дописи у фейсбуку, укладаючи їх у майбутній літопис.

Заради справедливості треба сказати, що поряд з деякими іншими, народженими в соцмережах книжками, «Літопис самовидців» виглядає доволі гідно. Це не кишенькове видання за форматом та ілюстраціями більше нагадує альбом. Але за змістом книга є подібною до інших «майданівських» видань, інспірованих соціальними мережами (тієї ж «(R)Еволюції духу» Антіна Мухарського). Відрізняє натомість «Літопис» те, що свідчення учасників Майдану тут впорядковані лише за хронологічним принципом, а рівень публічності персони не мав значення.

Українські книговидавці поділили між собою фейсбук, а водночас – легітимізували його як повноцінну публічну платформу обміну думками. Як писала волонтерка й блогерка Діана Макарова, одна з авторок «Літопису»: «современная война – она при фейсбуке, вконтакте, жж». Таке бажання неодмінно зробити з цифрових свідчень паперову книжку здається типовим підходом людей книжної культури до інтернет-медіа. Тут помітний і страх зникнення такої важливої прямої мови, і бажання «спіймати зникоме», зафіксувати плинність інтернет-медіа. Хоч цей страх небезпідставний, та, здається, за кілька десятиліть вже мало кому спаде на думку створювати паперові книжки на основі блогів. Проте, хто знає, це може стати і новим трендом.

Перший допис у «Літописі самовидців» датований 24 листопада 2013 року, останній – 29 липня 2014. Окрім прозових і поетичних дописів фейсбук-блогерів, тут є і декілька колонок, опублікованих в онлайн-виданнях (Українська правда, Збруч, Дзеркало тижня та деякі інші) та Живому журналі. Книжка має 9 умовних розділів, у відповідності до місяців протестів. Подекуди дописи перериваються вставками новин чи коротких матеріалів ЗМІ. Тож «Літопис» можна читати як лінійно, відроджуючи в пам’яті події року, так і відкриваючи книжку навмання.

Як ми не читали би «Літопис», отримаємо узагальнений досвід Майдану. У перших дописах ще бачимо дилеми: йти чи не йти на Майдан. У наступних текстах переконання тверднуть, з’являється усвідомлення значення Майдану для кожного громадянина та для країни. Спостерігаємо, як колективна свідомість фейсбуку приходить до усвідомлення ролі щоденних подій. У січні-лютому зі сторінок вже лунають розпач і біль, але разом з тим і відчуття гордості. Читачі стають свідками того, як суспільне бачення Євромайдану трансформується у Революцію гідності, а учасники громадянського протесту перетворюються на героїв. («Это просто люди, но у них сердца бодхисатв и выдержка гроссмейстеров»). Чуємо голоси львівських, харківських та одеських майданів, а також Криму. Але чуємо ці голоси вже у весняних розділах. Загалом «Літопис» фіксує ось цей дисбаланс медійної уваги до Криму та Донбасу, доки там «все було спокійно». Також простежуємо і формування думки щодо Росії («Сегодня я понял, на чем зиждется вся бесстыжая, тупая сила российской армады. На молчании»). Знайдемо тут чимало послань російським знайомим, а водночас і зворушливих розповідей про партизанську боротьбу з російськими військовими – чим би ви думали? – татарськими пиріжками.

Але «Літопис самовидців» закінчується 29 липня, хоча цією датою нічого ще не скінчилося, а тільки розпочиналося. Тому читач має право поставити під сумнів цілісність такого твору. І це, напевно, найбільший ґандж «Літопису самовидців». Зрозуміло, наближався Форум видавців, та й книжку колись нарешті треба давати в друк. А дев’ять місяців – не найгірша метафора. Хоча за логікою «Літопису самовидців» книжка повинна тривати до сьогодні. Ми це розуміємо і мусимо прийняти. Або не прийняти – і тоді повернутися до читання стрічки у фейсбуку.  

У «Літописі» є ще два цікаві моменти. Перший, родзинка видання – передмова Світлани Алексієвич. Ця передмова така коротка, що аж сама нагадує фейсбук-допис. Але ніхто краще за білоруську письменницю не скаже про «проґавлену історію» та «правду однієї людини». Оксана Забужко і команда загалом зробили значно простішу роботу, аніж та, що її зазвичай робить у своїх книжках Світлана Алексієвич. Збирати свідчення у соцмережі – не те, що говорити з живими людьми. А в «Літописі самовидців» хоча й багато болю, але немає того, що є у книжках Алексієвич, котра розділяє з героями їхній біль. Втім, Світлана Алексієвич знайшла важливі слова про «Літопис самовидців»: «Усе, що зібрано в цій книжці, можна використовувати і для ненависті, і для любові. Хотілось би, щоб для любові. Ніщо інше, крім любові, нас не врятує».

Інший цікавий факт: до «Літопису самовидців» зі сторінок газети «Галицький кореспондент» перекочувала дискусія Тараса Прохаська та Євгена Спіріна, що відбувалася наприкінці квітня 2014 року. Сьогодні ця тема вже розрослася у потужний дискурсивний шар, але то була перша ластівка. Йдеться про висловлювання публічних персон, представників Західної України, які можна спростити до «нам не потрібен Донбас». Тарас Прохасько проводить паралель між війною в Афганістані та сьогоднішньою війною на сході України, мовляв, для нього, це так само далеко: «На нашому далекому сході живе зовсім інший народ. Такий, якого ми, західники, не можемо ні зрозуміти, ні прийняти, ні – тим більше – вважати за своїх». І трохи далі: «Очевидно, що це зовсім інший народ». Письменник радіє – його вже не мобілізують, і цей пацифізм легко зрозуміти. Водночас, проукраїнські люди зі Сходу почуваються попросту зрадженими, про що й пише, відповідаючи Прохаськові, Євген Спірін. Погляд Спіріна – це ще й погляд покоління ровесників України, для якого радянська історія – лише історія. Це покоління навчене любити Україну цілою, від Луганська до Львова, «від пана Прохаська до пана Євгена». І текст Сергія Жадана, який читаємо наступним після цієї дискусії, ніби підсумовує: «Не буде нам миру з нашою закритістю і небажанням розуміти одне одного».

Загалом, ця книжка, як і інші народжені в мережі «майданівські» видання, – це спосіб дати слово Майдану, зафіксувати його голос. Щоправда, вже тоді, коли відповідати на нього нікому, і коли виникають складніші питання. «Майдан не говорит» – читаємо в одному з перших текстів. Нагадує стрічку «Майдан» Сергія Лозниці, де замість героїв чи особистостей присутній мовчазний колективний суб’єкт, що висловлюється ритуальними жестами замість мови. У паперових виданнях цей колективний суб’єкт отримує голос. У «Літописі самовидців» голос вийшов доволі емоційним, не в останню чергу і завдяки поезії.

Наше місто було з каменю та заліза.

У кожного з нас тепер у руці дорожня валіза.

У кожній валізі попіл, зібраний під прицілом.

Тепер навіть у наших снах пахне горілим...

(Сергій Жадан)