У тій чудесній молитві, яку одні приписують Авґустинові, інші Франціскові, а ще хтось анонімним алкоголікам, для мене завжди найпроблематичнішим було те, що про мудрість. Бо внутрішнього спокою для того, щоби прийняти те, чого я не можу змінити, мені завжди вистачало. Сміливості, щоби змінити те, що можу, було трохи менше, але була. А от мудрості відрізнити одне від іншого бракує досі.
В кінці вісімдесятих років я долучився до екстремістського студентського природоохоронного руху. Чудесні були часи, прекрасними були наміри, інтенсивними були пережиття. Чи не найгарнішими були наші акції проти браконьєрства щодо святочних ялинок (правильніше сказати «деревець», бо, крім ялинок, були ще смереки і сосни; Львівщина розмаїта, але всі дороги ведуть до Львова). Тоді нами вела саме сміливість. Відвага змінити те, що можеш. Був зимовий нічний і ранковий львівський двірець, бо саме тоді приїжджають потяги з лісистих країв. Була неповторна суміш двірцевих запахів: мороз, волога, спалене вугілля, сірка з каналізацій, бруд підземель, одягу, насичені хвойним духом зимні вагони електричок. Цілі ліси переїжджали у цих вагонах. Вже мертві ліси. Тисячі деревець. Тоді я побачив, що Львів справді є мультикультурним. Бо перша хвиля деревець приїжджала 22–24 грудня. Спеціально для католиків. Наступна — для всіх совітів, яких було у Львові найбільше, — 29–31 грудня. А остання, правдоподібно, для дуже наших, які принципово трималися весь цей час, — 5–6 січня.
Ми нападали на браконьєрів, як якісь соколи. Вривалися у вагони, доганяли на мостах і у тунелях, шарпалися, штуркалися, затримували і конфісковували ялинки. Все заради того, щоби врятувати світ. Я досі не можу забути лиця деяких рубачів. Чоловіків, які думали про сім'ю, чоловіків-алкоголіків, багатодітних виснажених жінок, жадібних підлітків і дітей. Всі вони хотіли зреалізувати свій річний шанс і продати заможним міщанам святочне деревце. Як у тодішніх радянських газетах — два світи, два способи життя. Не можу забути лиця вокзальних поліціянтів, у чий відділок ми зносили конфіскат. Вони казали, що все піде на дитячі заклади. Тепер я розумію, що у цілому Львові попросту нема аж стільки дитячих закладів усіх ґатунків.
Наша одежа була просякнута смолою. Наші наміри були світлими. Але насильство, до якого ми вдавалися, з відстані часу видається марним. Адже всі ці бідаки робили те, чого очікували звичайні міщани. Бо кожен хотів, аби на свята була ялинка. Кожен готовий був купити її дешевше. Мало хто думав і про браконьєрство, і про зрубані деревця, і про убогість тих, хто це зробив.
Суєта суєт. Треба, аби було. Когось вела звичка, когось ностальгія, когось бажання втішити дітей, когось консерватизм і уявлення про непорушні традиції. Найпроґресивніші думали про те, що дерево і так померло, тому добре би було викупити його від смерті на якихось два тижні. Так чи інакше деревця — оминувши екстремістів-природоохоронців — опинялися там, де без них не хотілося бути. А потім — смітники або, в кращому разі, розчленування і спалення у печі.
Мені подобається такий стан речей, коли звичаї не надто змінюються за час одного людського життя. Коли те, що відбувається у цьому шаленому світі, надається до розуміння. Тому тепер — тридцять років після екстремізму — я бачу, що все гаразд, що нічого не змінилося, що наш народ хоче святочної ялинки і наш народ забезпечує ялинками тих, хто хоче. Суєта суєт, замішана на смерті якоїсь рослини, убитої за кількадесят років перед тим, як вона могла би себе проявити вповні.
Важко відмовитися від того, що своїм життям дарує ілюзію, що у твоєму житті все більш-менш впорядковано. Тим більше, що так насправді то убивав не ти.
Щодо спокою. Знаю, що ялинки — це показник неспроможності змін.
Щодо сміливості — знаю, що вже не хочу вдаватися до насильства.
Щодо мудрості відрізнити одне від іншого — з цим далі проблематично.
Але справедливість є. Бо тоді, коли люди відступлять з якоїсь території, там відразу починається експансія рослин. Дерев у тому числі. І святочних деревець теж.
09.01.2015