«Можливо, лише політичний тиск примусить уряди контролювати імміграцію чи стверджувати, що вони це роблять. Можливо, ця політика буде фікцією, але в демократії бездіяльність не є вибором»
Коли британський прем’єр-міністр піднімає питання про те, аби заборонити вільний в’їзд європейців у Велику Британію, він без недомовок висловлює думку, яку поділяють багато інших європейців: на іммігрантів, звідки вони би не приїхали, дивляться косо і приймають погано. Єдиним винятком є Швейцарія: цього року громадяни двічі відхилили будь-яке намагання спинити імміграцію, і не тому, що швейцарці є особливо гостинними, а тому, що вони краще, ніж інші, розуміють прямий зв’язок між іноземними робітниками і процвітанням країни. За винятком Швейцарії ворожість щодо іммігрантів не є властивою лише Європі, і не є насправді новою. В Азії, де почуття етнічної приналежності є більш помітним, ніж на Заході, Японія та Корея закриваються в ім’я своєї цивілізації. В Сполучених Штатах (який парадокс для країни іммігрантів) прихильники регуляризації осіб, які перебувають на нелегальному становищі – проект президента Обами, – наражаються на нативістську реакцію, Чайну партію. Та лише у Франції неприйняття імміграції об’єднується довкола масової партії, Національного фронту.
Майже повсюдне неприйняття імміграції не є чимось новим; єдине, що еволюціонувало – це мотиви цього неприйняття. Гордуючи китайцями в ХІХ ст., американці пускали в хід довід про їхню нездатну асимілюватися натуру і їхнє надмірне захоплення опієм. У Франції на початку ХХ ст. італійців вважали чорношкірими і переслідували їх; у 1920-х поляки змушені були запросити священиків зі своєї країни, тому що французьке духовенство відмовляло у месі цим дивним парафіянам. Якщо ми краще пізнаємо історію ксенофобії, нинішнє вороже ставлення в усій Європі до арабів, бангладешців чи циганів здалося би нам старою історією, яка безперервно модифікується. Також мало змінюється нездатність урядів стримати імміграцію. Жодної прикордонної служби, жодного муру вздовж Ріо-Гранде не вистачить для того, аби загальмувати нестримну динаміку, рух бідних і пригноблених, для кого емігрувати на північ – це порятунок. В Африці місцевий селянин може працювати усе своє життя і не заробити впродовж цього життя суму, яка є еквівалентною річній зарплаті в Європі, не дати освіту своїм дітям і не доглянути своїх батьків. Іммігрант є раціональним в своїх рішеннях: йому відомі ризики (інколи смертельні), на які він наражається, і вигоду, яку він сподівається отримати. У будь-якому мексиканському чи сахельському селі точно відомо, до якого економічного і матеріального капіталу дозволяє отримати доступ імміграція – через роботу (особливо в США та Великій Британії) або через соціальні пільги (у Франції та Скандинавії). Оскільки цього вимагає громадськість й оскільки жодна країна не може «стати притулком для усієї бідноти світу», що повинні і можуть зробити уряди країн-акцепторів?
Не робити нічого було б менш дорогим вибором і, можливо, більш ефективним. У США, коли кордон з Мексикою був відкритим, робітники з півдня, які залишали там свої родини, приїздили і від’їжджали в залежності від ринку праці. Таке саме мало місце в стосунках між Францією і півднем (який тоді починався в Іспанії) до 1970-х. Моделювання, застосоване до стосунків між Мексикою та США, показує, що відкритий чи закритий кордон насправді не матиме жодного впливу – ані позитивного, ані негативного – на міграційні потоки; а регуляризація і прикордонники є ринком, який диктує ці потоки. Можливо, лише політичний тиск примусить уряди контролювати імміграцію чи стверджувати, що вони це роблять. Можливо, ця політика буде фікцією, але в демократії бездіяльність не є вибором. (А також в економіці, звісно, хоча вигоди від дії/збурення усе ще потрібно довести). Залишається одна альтернатива, майже такої самої ліберальної інспірації, як «принцип невтручання», яку пропонував економіст Гері Беккер. Він порівнював імміграцію з інвестицією: іммігрант наражається на ризик і часто платить посередникам, аби отримати доступ до капіталу, накопиченого в країні-акцепторі. Отож Беккер пропонував, аби дозвіл на в’їзд, довгострокову візу з правом на роботу на більш чи менш тривалий термін, тарифікували і виставили на продаж. Це вже робиться, але лише на користь багатих інвесторів у більшості розвинутих країн. Тому тарифікована робоча віза для всіх дозволила би бідним – які взяли би у борг, аби вкласти у своє майбутнє – отримати доступ до привілеїв, які на даний час зарезервовані для багатших. Ринок визначив би ціну такої візи, тому що деякі країни у певних змінних обставинах виявляються більш зацікавленими у наявній роботі чи соціальних пільгах, до яких отримується доступ. Це право на платну візу ліквідувало би більшу частину нелегальності, обмежило би прикордонний контроль і полегшило би переслідування правопорушників, кількість яких була би незначною.
Ці ліберальні рішення – бездіяльність і ринок віз – мають незначні можливості оформитися чи навіть бути взятими до уваги в Європі чи США, тому що це є раціональний, а не емоційний підхід до імміграції. В найкращому випадку сподіваємося, що вони збагатять дискусію і що крихта економічного міркування пом’якшить політичну міміку. Призначенням ліберальної доктрини є – в нормальні часи – розширювати поле демократичної рефлексії, а не підміняти її. У надзвичайні часи – як от, наприклад, під час глибокої кризи – ліберальні рішення також можуть перетворитися у те, що британський філософ Фрідріх фон Гайєк називав «утопією заміщення» авторитарних ідеологій.
Guy Sorman
Inmigración, un enfoque liberal
АВС, 7/12/2014
Зреферувала Галина Грабовська
29.12.2014