З нових книжок і видань.

Володимир Бирчак: "1.000 000". Оповідан­ня. (Новітня Біблїотека, випуск 10). — "Літературно-Науковий Вістник" 1913 р. Книжка 1. за сїчень).

Є дві письменницькі творчости: одна з них ставить ся проти житя на як найвисшім, кождо­часною культурою подиктованім становищи і з такогож високого, глибини житєвих питань об­нимаючого становища старає ся розвязувати вічні проблеми житя і штуки, — а друга рези­ґнує з гори зі всяких проблємів, резиґнує з ви­сокого становища проти житя, не гадає бороти­ся із суперечностию його проявів, не гадає за­хоплювати нас якимсь більш самостійним відтво­ренєм їх в штуцї, лиш вдоволює ся віддаванєм їх у формі такогож студеного, безфоремного су­роґату, яким ті житєві прояви перевалюють ся безглузно в хаосї дня. Тим то представники пер­шої творчости — се письменники-артисти, а працьовники тої другої — се менше або більше справні ділєтанти слова і гадки, котрих письмен­ницькі вироби або не читає ся, або коли їх чи­тає ся, то на те, щоби їх мимоволї забути, бо вони з найглибшим єством житя і штуки не ма­ють нічого спільного і коли їх іменно читати, то бачить ся, що читає ся їх без нїякого духо­вого інтересу. Житє немов мстить ся на них за сю їх легкодушність, з якою вони відвертали ся від його найглибших загадок: бо коли письмен­ники-артисти вскорі стають — саме на основі болючої боротьби своєї штуки з глибинами житя — необхідними складниками культури даного середовища, то письменники-ділєтанти все є менше або більше непотрібні, так як непотрібним є всяке дослівне повторюванє того, що ми чули вже сто разів. Лиш, що письменник-ділєтант в своїй короткозорости що-до житя є коротко­зорий і що-до себе і він не здає собі з того справи, що його "творчість" се дуже не творче постогнуванє за тим безглузним клекотом дня, від якого саме втїкаємо в передуховлену тишу справдї артистичного сьвіта.

Противно — наш щасливо-наївний ділєтант думає, що чим більш в нього того безглузного клекоту дня, чимбільше тих сприх, до карикатури натуралїстично-черпаних рисів неміродатної в штуцї буденщини, — тим його хист більший, а розкіш будучого читача тривкійша. І так наш безжурний ділєтант пише собі вірші, новелї, ро­мани, комедиї і навіть траґедиї, не бачить при тім, що се нї вірш, нї новеля, нї роман, нї комедия, нї траґедия, обдумує інтересні наголовки, інтересні імена для своїх героїв, схоплює по змозї "найправдивійші" звороти людської бесїди — приміром (у п. Бирчака): „А шляк би її трафив з її богацтвом" — і не розуміє лише, чому без тих його новель і романів люди з цїлою готовостию хотять обійти ся. Таж все в нього як живе!

Треба признати, що наше видавництво "Новітня Біблїотека" має якесь особливе щастє до тих незвичайно живих, а мимо того незвичайно старосьвіцьких малюнків сїрої буденщини. Я вже мав нагоду на тім місци представити шановному читачеви незрівнаного натураліста п. Орищина. А отсе за збіркою ескізів того ж випускає Н. Б. нову збірку ескі­зів п. Володимира Бирчака п. н. "1,000.000". Є тут очевидно і традицийний портрет і тради­цийний підпис автора — бо якже не показати ся публицї? Тим паче, що у п. Бирчака є вже деяка лїтературна минувшість: знаємо вже його нариси з ґімназияльного житя і довше оповіданє "Латачки". Але знаючи його, ми знаємо перед­усїм добре, чим грішив досї письменник Бирчак. Грішив він своїм короткозорим ділєтантизмом, тим безжурним собі мальованєм всякої сїрої буденщини, якого провідним каноном було: ма­лювати крок за кроком так, як се було в дій­сности, не пpoпyстити нїодної пополудневої "кави" — не забути нїодної звичаєвої фрази при столї і на вулицї — а свою глибшу гадку тримати десь, де її не побачить читач і не по­бачить герой. Коли житє хоче віджити в штуцї — наче думав наш автор — то най відживає при помочи власних сил. Най імпонує читачеви само собою. Чому письменник має йому підма­льовувати очи своїми гадками ? І п. Бирчак не підмальовував житю його слїпих очий нїякою творчою гадкою зі своєї сторони. Він що най­висше схоплював до розсьміху правдиві дотепи своїх сїрих героїв, з за чого в нього все було щось гумористичне. Гумористичність п. Бирчака одначе не була тим замітна, щоби в його гумо­рі на прим. всьміхала ся на хвилю житєва дра­ма, лиш тим, що той його наївний гумор зводив кождий прояв до якогось кумедного абсурду, котрий нам все пригадував, що то властиво лиш гумористичний експерімент і що п. Бирчак хотїв лиш дати аматорські сьвітлини з неінтересного для нас хаосу глухих кутів. Те, що в штуці на­зиває ся психольоґією, те для п. Б. було і є рівнозначним з фразеольоґією буденщини. Може тому все те, що п. Бирчак досї дав, було дивно сьмішне, і — коли було приложити до нього висшу міру — дивно безвартне, бо на духовім овиді того автора не ходили вдумливі людські душі, лиш метушили ся якісь кумедні карлики, отвирали роти до якихсь машинових сьміхів, клїпали очима, виконували потїшні рухи мертвими членами, послушні в усьому п. Бирчакови, котрий нїби стояв із заду, тягнув з доброду­шним усьміхом в сторону читача за утаєний дріт і радував ся, що його карлики на хвилю були схожі до людей, а поки читач не замкнув книжки, сьмішили його відігранєм буденної комедиї. Опісля читач протирав очи і бачив лиш утаєний дріт, котрим вправно орудував наш ав­тор. Але то вже було за пізно, бо карлики п. Бирчака вже стояли собі рядком в книжцї, мали свій наголовок і цїну і кліпали кумедними очима, кілько раз український читач забажав лїтературної розривки.

А найновійша збірка — "1,000.000?" Бач, шановний читачу, се знова театр маріонеток, які виконують мілїони штук на зазив шановного автора. Правда — автор забажав трохи траґічнїйшої забавки від тої, що ми її бачили в його пер­ших збірках. Ся збірка озаголовлена тому оди­нкою і шістьома нулями, що змістом її є бо­ротьба о мілїони в Бориславі. Те середовище нашій лїтературі не чуже і ми знаємо, які чудо­ві малюнки сотворив на його тлї письменник-артист Франко, той письменник, який проти жи­тя ставив ся на найвисшім становищи і жертвуючи себе, розвязував в своїй штуці його проблєм. Тим то і у Франка всьо накипіле кровю справдї живучої душі чоловіка, все бачить ся душливі обійми Constrictora житя і розогнений боротьбою зір чоловіка — а у п. Бирчака, того письменника-ділєтанта, який зрезиґнувавши з глибшої гадки стоїть безрадний проти суроґатів перевалюючої ся в неладї буденщини,—лиш хао­тичний танець маріонеток, котрі під команду ро­збавленого автора бігають з уданим криком над гудучими закопами, добувають мілїонів, стають жебраками з мілїонерів, мілїонерами з жебраків, підпалюють чужі закопи, ставляють собі казочні палати, їздять по Европі, вчать ся француського, борють ся з родичами, що не дають їм учитися і навіть стріляють до себе з револьвера, коли їм не так складає ся, як вони сего жадають. Все те одначе дїє ся в одну мить. Один рух ру­ки шановного автора і вже з радника Пшепюр­ського стає ся мілїонер, котрий сидить розбав­лений в каварнї, розкидає тисячами на всї боки, примушує давного мілїонера, а тепер очевидно жебрака, роздягнути ся до нага і в такім кост­юмі під грозою револьвера очевидно — бути ді­ріжером каналї на білярдовім столї, причім "...з креденсу зняв пан Пшепюрські букет білих рож і всадив незнакомому в те місце, відки чор­тови виростає хвіст..." А "незнакомий тряс ся зі страху і зимна і дріґував. І плакав, тяжко хли­паючи... Я був на Яві й Суматрі, мав льокаїв, пять мілїонів і власний корабель..." Які вони відразливі ті дві маріонетки п. Бирчака! Одному призначена роля мілїонерського шалїття, а дру­гому роля блазня, де одначе нам шукати таких душ, як Пшепюрські і таких душ як Незнакомий? Хиба в збірці п Бирчака, бо між їх вирізуєть ся з папендеклю по правилам театру маріонеток. Так все не знати: чи то жарт чи картикатура, чи правда? І вийде все на одно: на те іменно, що те, що пише п.Б. – се передовсім гародна штука. Бо тут нема нїяких процесів душі, лиш кінематоґрафічні рухи, силою котрих образи слї­дують по собі з як найбільшим вкладом тандит­ної, відразливо яркої сензацийности, а люди є нїмі і лиш на те, щоби відіграти приписану ситуацию. Так Ізак Габґіріґ (aгa!) продає свій закіп панови Іхгабеґельдови (aгa!) стра­тивши на зисканє ропи, але в тій же хвилї, коли контракт продажі довершений - „на закопі па­на Габґіріґа показує ся ропа", сказав би нам наш кінематоґрафічний фільм. Чому так? А по­треба якоїсь душливої сензацийности. А що ж Габґіріґ? Можемо написати на фільмі: "Габґіріґ мучений розпукою підпалює закіп Іхгабеґельда". Представленє скінчене. Таким же самим блиска­вичним, кінематоґрафічним ладом стає з пана Зельмана дрогобицький мілїонер, а щоб сенза­ция була повна автор вмішав в річ недавні дро­гобицькі вибори і як справжнїй кіно-драматурґ, подразнив наші нерви трохи видом крови, ну і актуальною громадянщиною. Ще найлїпше ба­чить ся якоїсь психольоґії в ескізї „Божевіль­ний , але тут знова роїть ся від фраз, немож­ливих ситуаций і остаточно знов виходить паро­дия. Люди п. Бирчака є до кінця безвольними манекінами в руках автора, бесїду поета за­ступає жарґон дня, його гадку безглузний кле­кіт бориславського хаосу, а артистичну працю, те передуховленє житєвих проя­вів в сторону якоїсь ідеї — кида­нє сензацийних образцїв на вічну тему: 1000000 — 0. Менї одначе дуже дивно, що автop нако­пичуванє на пів-неправдоподібних сензацийних подробиць мов вважає нинї завданєм модерного артиста і наче вірить, що читач його крикливі маріонетки возьме за людий. Таж нам вже час взяти ся серіозно до письменницької працї, а не культивувати лїнивого ділєнтантизму, бо що бу­демо показувати чужим ? Пшепюрських? Габґе­ріґів? Іхгабеґельдів — чи того блазня з куріозним букетом ?

(Кінець буде).