Межа року 2014-го

 

 

Важко щось посутнього сказати за ті кільки хвилин, які маєш кожного року на нашому заході «Межа року».

 

Очевидно, що це мав би бути якийсь підсумок року. Але як підсумувати цей річний цикл, який настільки наповнений подіями, настільки швидкоплинний, що його цілком можна було б розтягнути на десятиріччя, а то й на два – саме на весь час Української Незалежності.

 

Але який підсумок можна зробити? Може аналітичний? Чи краще емоційний?

 

Напевне, треба поєднати. Причому поєднати у дуже стислій формі.

 

Отож озирнімось назад. Рік тому, восени, ми жили, як не парадоксально у доволі стабільному світі. Але що це за стабільність? Перш за все це зупинка часу. Чи зупинка часів. Людині здається, що час сповільнюється, якщо взагалі не зупиняється – як при Брежнєві. При кожній диктатурі чи напівдиктатурі час кудись зникає. І ми нехтуємо ним. Ми не поспішаємо щось робити, бо нічого зробити, нічого вдіяти немає жодної можливості. Люди риють нори приватності і надовго в них залягають. Хто з товстенними романами – хто читати, хто писати. А хто у своєрідну дрімоту – подивіться, як донедавна спала ціла сусідня країна – Росія. Поки не подули рвучкі західні вітри. Напевне дійсно не варто було Путіну після Петра вдруге прорубувати вікно у Европу – дуже вже звідти дме – вітер історії.

 

Однак не будемо вдавати з себе битих морських капітанів – більшості з нас стабільність подобається. З теплими капцями, пледом і «Jingle Bells». Причому, як не гірко чи соромно це було б визнавати, – багато хто згоден на будь-яку стабільність. На стабільність, оплачену чужим коштом. І навіть чужою кров’ю – знову ж згадаймо новітню російську історію, але не тільки російську. Така людська природа.

 

Цього року всі ми опинилися на роздоріжжі, яким то в один бік, то в інший гонять далеко не лагідні вітри. А подекуди й урагани.

 

І в загальному фоновому шумі здається домінує певна ностальгія за спокоєм, миром, лагідним плином часу та пестливими подмухами Зефіру (Ζέφυρος) – комфортного західного вітерця. Зрештою, хто не прагне миру на Донбасі чи у Криму? Ми бажаємо один одному того прагненного миру – «тихого раю» за Шевченком. Напевно, що ця домінанта природна.

 

Однак на сьогодні для нас недосяжна. Ми «опинилися». І це «опинилися» говорить нам, що від нас це не залежало. На роздоріжжя вітрів нас привела історія. Історія, яка має свої тренди, свої течії та дороги.

 

Вже не кажучи про те, що «Дух дихає, де хоче, і його голос ти чуєш, та не відаєш, звідкіля він приходить, і куди він іде» - за Іваном (Іван 3:8) – це для тих, хто Його чує. А для тих, хто не чує, вистарчить і цього «опинилися».

 

Можливо, це якийсь знак – те, що ми «опинилися» в такій ситуації. Можливо, розплата за те, що 23 роки не спромоглися на якісь кроки у будь-якому напрямку. Сиділи і чекали, що брами відкриються. Геть, як у Кафки, у його «Перед Брамою Закону» - ми дочекалися до того, щоби зрозуміти, що, перефразовуючи, «тут ніхто дає дозволу, бо ця Брама призначена тільки для нас». Та ми довго не могли в неї ступити.

 

Наступним мало би бути горде – та ми вступили – Майданом Гідності, своїм опором окупантам і т. д. Хай так. Хоча не зовсім так. Це «опинилися» так просто не затушуєш. Щось є поза нашою волею. І саме воно нас «опиняє».

 

Хтось називає це долею – fatum'ом. Космічною необхідністю ананкеἈνάγκη. У Геракліта це логосλόγος – сенс. Чи сліпим випадком тюхеΤύχη. Чи недолею.

 

За що можемо вчепитися ми? Може, все таки за певний сенсλόγος – того, що сталося з нами і що нас «опинило»?

 

Але тоді ми знову ж «опиняємося» перед величезним викликом – ми повинні не лише почути той вселенський, чи, якщо хочете по-грецьки, космічний логос, але й зрозуміти його. Бо почути не завжди означає те саме, що зрозуміти.

 

А у даному випадку «зрозуміти» означає – «відповісти на λόγος історії».

 

А що таке «відповісти на λόγος історії»? Неможливо окреслити це в такій короткій промові. Може пошлюся тільки на два приклади. Якось, п’ючи віскі в моїй бібліотеці – де маса в тому і російської літератури і тих самих видань, що і у нього, Борис Акунін не стільки іронічно, скільки, як я згодом зрозумів, проникливо і насправді доброзичливо кинув фразу, яка надовго засіла у мене в голові. А тоді навіть трохи розізлила: «Ви повинні самим собі пояснити, навіщо Україна».

 

Що значить «Навіщо Україна?», запитає кожен добрий українець, яка кажуть у нас в Галичині. Що за безглузде запитання.

 

А стосувалося воно чогось іншого, ніж ми гадаємо. Акунін запитував – а що такого особливого Україна привносить у світ. Він запитував мене про нашу українську іншість, яка іншим боком не може проявитися інакше, як тільки нашим особливим і унікальним «внеском» у «λόγος історії».

 

Він запитував про сенс України.

 

Для багатьох з нас сенс України не такий очевидний, як видається. І не лише для тих, хто сьогодні замерзає у шахтарських селищах на Донбасі.

 

Але за цей рік сенс України став абсолютно очевидним ще більшій кількості людей. Практично всьому світу – тому, що слідкує за течією історії. Навіть тим, хто Україну не сприймає – «нашим воріженькам» – сенс проявляється парадоксальним чином – у неприйнятті України.

 

За цей рік іншість України ніхто не може заперечити. Вона стала доконаним фактом.

 

Однак цю іншість ще потрібно наповнити змістом. А змістом цієї іншості і є сенссенс України. Або по-слов’янськи – смисл України. А це – внутрішній зміст України, суть України, мета, до якої йде Україна, завдання, які вона має виконати на цьому шляху, і навіть призначення та вигоди, які ми від неї отримуємо – разом з тими теплими пантофлями. А також те, що ми даруємо світу.

 

Саме слово походить від старослов’янського съмыслъдумка, намір, погляд.

 

Тому ми повинні на цьому роздоріжжі вітрів нарешті побачити, якої України ми хочемо, обдумати це своє прагнення і відважитися ступити перший крок – тобто, зробити чин.

 

Це «опинилися» поставило нас перед Брамою. Тільки поставило – далі маємо йти самі.

 

Боюся вкотре помилитися, але кілька кроків зроблено. В європейський епос ввійшов Майдан Гідності. Якоюсь мірою війна кіборгів і орків за Донецький аеропорт починає нагадувати Троянську війну – це теж новітній епос. Але цей епос український. Це сенс, який Україна продемонструвала всьому світові, який на початках перестрашено закляк у своїх теплих пантофлях.

 

Виявилося, що не лише Європа для якихось людей у далекій незрозумілій Україні має сенс – бо чого б вони воювали під тим синім зірчастим прапором цілу зиму?

 

Виявилося, що і Україна має для цих людей сенс – бо чого б вони так довго і затято опиралися одній з найбільших потуг світу?

 

Однак цей сенс не дається без свідчення – свідчення дієвого – на Майдані, на війні, в тилу. І українці вже рік дають це свідчення.

 

І це не лише війна, а й консолідація нової політичної спільноти – нової громадянської нації, це долання власних недоліків і помилок.

 

Сенс України кожному дається по-різному. І у цьому сенсі особливо спектакулярний особистий життєвий досвід донеччанки, росіянки і великої українки Олени Стяжкіної – мене вразила її фраза – «Я не думала, що Україна мені така дорога». Це після окупації її рідного Донецька.

 

Появилися люди, яким подобаються вітри на роздоріжжі. Появилися люди, які розуміють, що ця віхола є «λόγος'ом історії» і треба напинати вітрила.

 

Тому я не сприймаю того, що діється в Україні, лише як трагедію. Трагедія розв’язує долю. І надає сенсу тому, що я розумію під Україною.

 

Ми стаємо справді історичним народом.

 

Зі Святами Вас, Дорогі друзі!

 

 

 

20 грудня 2014

 

 

 

21.12.2014