Такий час

Такий час, що не дуже й сміятися хочеться. Щодня повідомляють кількість вбитих. Похоронний час. Хоча, стою на вулиці, щось собі чекаю і бачу багато людей. Вулиця центральна. Раніше теж бачив, але тепер спробував подивитися, як то кажуть, іншими очима. Десятки чи й сотні двоногих осіб. Всі вони якось по-людському живуть – зі своїми слабкостями й чеснотами. І всі вони хочуть жити. Кожен хоче мати місце на цій землі. І не будь-де, а тут, між людей. Бо для кого живеться? Для них – щоб комусь робити добре, комусь помститися, когось втішити…

Всі ці люди вважають, що мають право жити на землі й знають, як жити. Знають, що робити далі. Більшість впевнена в собі, а ті, що не впевнені, теж із цим миряться, бо, принаймні, мають певність у своїй невпевненості. Кожен із цих людей має своїх родичів, друзів, когось любить і хтось любить його. Кожен є кимось. Але я нікого з них не знаю, просто собі люди, які мають право й знають про це.

Я серед них. Стою, трохи мерзну в ноги (взув тонке взуття, не думав, що так довго стоятиму, а буду більше йти). Неподалік грають вуличні музиканти якихось старих красивих пісень. З 80-х років, з 90-х… Я їх слухав у двотисячних і писав з них свої внутрішні кодекси. Серед цих пісень багато меланхолійного й депресивного. Коли бачиш людей-мурах, які щось собі думають і бігають у цих клопотах, таке добре слухається. Але часом бувають веселі пісні. Такі, що раніше хотілося танцювати. А тепер ні. Навіть сміятися не хочеться.

Вперше я був на «грушці» в Івана Гнацевого. Він прожив здається понад вісімдесят. Був лисий і білий. Такий і лежав у труні, коли ми прийшли з дідом і бабою. «Грушка» – це вечірні посиденьки біля мерця, бо самого не можна лишати, доки не поховають. От люди приходять і щось говорять. Так дідо з бабою прийшли до свого сусіда зі мною кількарічним. Може мав чотири, може більше. Ніхто не плакав, бо рідні певно вже виплакали, як тільки Іван помер.

Ще в нас у горах так є, що після похорону майже всі люди вертаються до колишнього дому небіжчика на обід, тому напередодні рідні не мають багато часу плакати за покійним. Треба готувати стіл на 50–100 людей. В один час мені здавалося, що це недобре, бо ніби не встигають попрощатися, як слід. Але як слід? Потім уже здавалося, що добре, що так є, бо з миті смерті до похорону минає два-три дні. І тільки уявити, що рідні плачуть два-три дні й сидять поряд тілом. А так в русі трохи оговтуються й розуміють, свідомо чи не дуже, що так триває життя. Навіть тоді, як деякі минають.

Дідо з бабою теж не плакали, бо бачили за життя не одного покійника. Але прийшли посидіти. Пригадую, що мені було не дуже цікаво. Бо хоч всі прийшли поговорити, але говорили тихо і стримано. Якось було не так, як завше. Ніби й чужа людина, але людина. Ніби й стара людина, яка прожила, але вона жила, а тепер – ні. Сумно відпускати.

Ще якось у нас в селі втопилася дівчинка. Вона гралася біля криниці. Впустила у воду іграшку й нахилилася, щоб дістати. Вона була маленька. Менша від мене. Може трохи більша за мою сестру. Втопленицю я так і не побачив, але чогось ми йшли на похорон. Мама взяла й мене, й сестру, і ми пішли на цвинтар. Там було дуже багато людей. То було якось набагато драматичніше, ніж коли помер Іван Гнаців. Певно мама таким чином хотіла нам розповісти про смерть.

Ще якось рано-рано померла прабабуся. Але з того пам’ятаю лиш хрест, який давав цілувати священик. Після Іван Гнацевого й дівчинки помирали люди в селі, але я туди не ходив, бо то було дальше, а близько не помирали. Вже як закінчував школу, то в скорім часі померла Юрчиха й вуйна Николаїха. В різний час, але не дуже далеко. Вони вже були в сусідстві, тому тата як столяра запросили труну робити, а мене – як не столяра, але з силою – яму копати.

Звісно, копав не сам. Було щось із шість чоловіків. Яма мала мати, здається, два метри тридцять сантиметрів довжини й якусь відповідну ширину. Глибина теж два з копійками. Це нам не було важко зробити за день. Крім того, рідних покійних з нами не було, тому всі чулися вільно, жартували в час роботи, як то ведеться. Навіть знайшли чиюсь кістку й шматок капчура (вовняної шкарпетки). Тоді відчулося, що смерть поряд, але не така страшна, якщо не дуже боятися. Коли є важка робота, як-от копання ями, то знайдена кістка не лякає, бо гору бере втома.

Кілька років тому померла бабуся. Це вперше було так близько. Коли батьки повідомили, я одразу приїхав. За кілька годин вже був коло неї. Смуток огортав, але сліз ще не було. Незбагненно чому, але я очікував її воскресіння. Щоразу, коли заходив до кімнати, де лежало тіло, придивлявся, чи ще не рухається.

В останню ніч перед похороном лишився з дідом біля баби. Десь до третьої ночі всі порозходилися, й ми лишилися вдвох біля тіла. Батьки мусіли лягти швидше, бо їм рано вставати, а ми з дідом щось говорили. Було що згадувати. Але під ранок і я не витримав. Пішов у сусідню кімнату й теж заснув. На ліжку, над яким на стіні висів килим з оленями. Лиш дідо не спав усю ніч. То й не дивно, баба ж була його жінкою.

А на похороні дуже плакалося. Була відчутна вся крайність ситуації. Ще поки тіло лежало в кімнаті, й можна було навідуватися, щоби глянути, чи не воскресає, то якось було терпимо. Але коли на цвинтарі почали накривати труну кришкою, то все. Зверху земля – і все. Потім баба ще багато разів снилася. Багато говорили, було що згадати.

А зараз теж так є, що не хочеться навіть сміятися. Не плачеш, бо не бабусю щодня вбивають. Але не так далеко сьогоднішні покійні, бо не такі старі, як Іван Гнаців. Рятує, що ти один із цього мурашника. Ходиш, любиш, робиш, думаєш, що маєш право на це. Тільки метушня якось витягує з цього похоронного стану. Головне так надовго не спинятися посеред вулиці й не слухати вуличних музик. Бо сумні пісні ще зможеш відчути, а веселі – вже ні.