Вперед!

Оповіданє вояка.

Ми стояли на лївім боцї Сяну, віддалені на милю з полудня від Радимна. Против нас на правім боцї Сяну були окопані Москалї. День і ніч роздавали ся арматні стріли, аж вікна в нашій хатї що хвиля бренїли. Ми були все "marschbereit". Цїлию нашого корпусу було перейти на правий беріг Сяну і вдарити на Москалїв. Наперед вислав наш полк кількох штабових офіцирів, котрі мали розпізнати терен де найлїпше перейти. Однак вони вернули ся і сказали, що Сян перейти неможливо, хто лише покаже голову через тор зелїзничий, зараз зметуть його Москалї з лиця землї. Тодї штаб врадив таке, щоби в цїлім полку з кождої компанїї вибрати по 15 охотників і по одному "цуґскомандантови", котрі пішли би дальше на звідини. Однак і то не здало ся. Тодї штаб бачучи, що Сяну перейти не можна навіть з великими жертвами, постановив перейти на правий беріг в самім Перемишли. Серед гуку арматних стрілів збирає ся наш полк 17. жовтня до відмаршу. Тепло, чудовий жовтневий день, 5 година по полудни. Сонце збирає ся заходити. Небо сине, погідне, лише від часу до часу показують ся на нїм синї і білі, маленькі, скоро зникаючі хмарки. Се тріскають росийські шрапнелї і ґранати. Дальше перед нами тягнуть ся по поли довгі вереницї иньших полків. Ми чекаємо аж вони перейдуть. Наші жовнїри тимчасом здіймають скоро шапки з голови, деякі витягають молитвенники з кишенї і молять ся сердечно, щиро. Я нїколи передтим не бачив, щоби хто так молив ся, відданий молитві цїлим своїм єством.

Треба помолити ся — думають жовнїри — бож ідемо на бій і то не аби-який! Смеркає ся цїлком і ми відходимо також. Кругом темно, сьвітити не можна. Лише далеко на полях, межи "верками", вибухають ракети, вистрілені з верків, і осьвітлюють на якийсь час поле. Се наші дивлять ся по полях, чи де Москалї ночию не підкрадають ся під верни. Так ідемо ми цїлу ніч без перестанку. О 2 год. в ночи прийшли до Перемишля.

В містї тілько шпиталї і військо. Лише десь-не-десь перейде якийсь цивільний. Переходимо Перемишль і ідемо дальше, а нїхто не знає, куди. Куди ідемо, ориєнтуємо ся меньше більше вже по дорозї, бо ми ішли вже туди раз. Ідемо на полудневий схід дорогою, котра веде до Добромиля. Потім десь так коло 4 год. рано повертаємо на лїво і ідемо межи верки, ідемо і чуємо десь перед нами вже тр—ро—х: сальва, одна, друга потим луп—луп—луп, ло—ло—ло: се бє десь в лїсї машиновий ґвер. Нараз роздає ся за нашими плечима: "На—а—lt" і довга кольона стає поволи. Розглядаємо ся, де ми є. Стоїмо у підніжа гори. Коло нас неначе малі хатки в землї — "декунки" нашого війська. Коло них ходять жовнїри на вартї. Росказують нам, що ми стоїмо під верком, що така безперестанна битва треває вже 6 днїв. Дотепер за час облоги Перемишля рахують наші 20.000 самих трупів московских, що лежали купами по полях.

А кілько тяжко і легко ранених! Ще раз тілько! "Kehrt euch!" і всї ми повертаєм ся. Лиця жовнїрів блїді і троха утомлені, бож ідемо 12 годин без перестанку і ще до того в ночи. Однак помимо того нїхто з жовнїрів не остав ся з заду, всї прийшли. Ми стоїмо, раді. Перед нами переїзджають на конях наш посивілий бриґадир, баталїонові коменданти і ґенеральний штаб. Дальше ідуть наперед, щось роздивляють ся, міркують як би москаля найлїпше зайти, де нам найлїпше уставити ся.

Нарештї знова роздає ся "Kehrt euch" потім "marrsch" і цїла кольона двигає ся наперед. Ідемо дальше і вже через 3 години не чув я "Halt". Зачинає сїріти, переходимо через якесь зруйноване село. З гарного дому остав ще кавалок стїни високий на 2—3 метри. Той її бік, звернений до верків, цілий як би поколений, одна на другій, самі дїрочки від наших куль. Зачинає червонїти небо, сходить сонце. Ми вийшли на якесь пасовиско і переходимо річку. Перед нами горбковатий терен, вкритий густо лїсом. Жовнїри скидають знова шапки, молять ся побожно і хочуть пристанути, але їх елєктризує і гонить наперед тверде "Vorwarts"; "Marsch", "тепер нема часу молити ся" — їх команданта.

"Фю—у", "бзінь", "фю"—у: перелетїла вже кулька понад нашими головами, одна, друга, щораз частїйше. Ми прислухуємо ся уважно з котрої сторони летять кулї, витягаємо льорнетки, дивимо ся в даль, ворога не видно, бо гори, однак догадуємо ся меньше більше, де є становище неприятеля. Всї птахи малі і великі утїкають з лїса з великим криком. Чотири настрашені серни летять бистро до нас, прилетїли, густий ланцух жовнїрів, не можна спасти ся, летять в другий бік — также військо, не можна пробрати ся...

Тепер нїхто і уваги на них не звертає. Перше, коли лучить ся жовнїрам така весела забавка, то вони ловлять їх, а тепер нема часу. От чуємо вже вдарили нам за плечима наші армати одна по другій. Кулї вже свищуть густїйше. Однак для нас то ще нїяка війна, то лише "Vorspiel". Як ми звичайно називали.

Ми машируємо ще в чвірках, менше більше "Bataillone auf gleicher Höhe". Приходимо під гору, станули.

Наш полковник їде на передї, ще на кони і дивить ся бистро перед себе в далечінь. Прикликає до себе "баталїонскомандантів" і показує їм, де вони мають уставити свої баталїони. Ідемо дальше під другу гору. Переходимо вже у боєву лїнїю, "Schwarmlіnі-ю", то знов в лїсї чвірками. Полковника тратимо вже з очий, а найвисшими нашими командантами остають ся вже майори, бо кождий баталїон має вже специфічно означену задачу. Наш третий баталїон, котрий свого часу був перший і одинокий під Сокалем, має за цїль перейти лїс і обсадити вершок гори. Тепер вже всї переходять в "Schwarmlini-ю". Ідемо молодим лїсом, густим, помагаємо собі руками. Скінчив ся зруб і виходимо на лїсову дорогу. За нею зачинає ся звичайний, старий лїс глубокий перед нами на яких 150—200 кроків. Лягаємо на якийсь час здовж дороги, щоби всї посходили ся. За кілька мінут ідемо дальше всї в одній лїнїї, оден від другого 2—3 кроки, а команданти на передї. Кулї свищуть вже густо. Переходимо лїс і знов лягаємо на єго краю. Тепер цїль наша видна. Перед нами простирає ся безлїса гора, котрої вершок віддалений від нас до 250 кроків. Ми маємо її обсадити півмісяцем.

Виходимо під гору. Наша компанїя лягає на землї, жовнїр від жовнїра 2—3 кроки. Через гору летять вже московскі кулї. Жовнїри витягають скоро свої лопатки і копають захисти. Землю під головою скопують аж до рівної висоти з ногами, так що над головою є землї на 50—75—100 см. Вже покопали всї свої "декунки", моя чета була на самім правім крилї.

Я лежав на самій серединї чети. Покищо ми єще резервою або сказати лучше задною "Schwarmlinie-ю".

Мимо того одні жовнїри ходять оден до другого в декунок в "гостї" і то ідуть не схиляючи ся, там балакають собі щось, жартують, иньші — і найбільше є таких — коли мають щось до їдженя, витягають сейчас і заїдають з вовчим апетитом, мимо того, що за мінуту можна вмерти. Я лежу в своїм декунку на взнак заложивши руки під голову. Питаю ся, котра година, відповідають, що вже по 3-тій. Я прямо здивував ся. Ще нїколи в житю не зійшов менї так скоро час! Від 5 рано до 3 по полудни як квадранс! Рядом коло нас лежить так 6 полків і 2 баталїони стрільцїв, разом 26.000 ґверів. Я лише се бачив. 4—6 верків за нами стріляє. На кождім верку кілька і кільканайцять армат великого калїбру. До того я ще на поли кількадесять полевих армат, гавбіц і тяжких гавбіц. По росийскій сторонї ще більше ґверів як в нас, машинові карабіни, армати....

Зачинає ся чудесна музика, якої ще ухо в житю нїколи не чуло. Коли би американські мілїярдери могли тій пекольній музицї прислухувати ся без небезпеки для себе, то вони платили би за таке представленє мілїони. Не чути коло лїса — як звичайно — анї щебетаня пташок, анї краканя ворін, анї ріжних цьвіркунів. Сонця не видно, кругом смердить дим, а далеко на овидї за нашими головами підносить ся великий стовп огню. То артилєрия наша підпалила щось. Чоловік чує ся якийсь піднесений, подразнений, сили духові напружені. Дивлю ся перед себе. На вершку гори, на верку мигнув огонь, неначе елєктрика, оден, другий, третий, потім оглушаюче р-р-рох, земля трясе ся, перед собою на кілька сот кроків і високо і далеко чую вже грізне ш-т-твр, над головою і далеко вже за собою. Се летять вже ґранати і шрапнелї — подарунки Москалям. Лежу так на землї і хочу порахувати, зловити ухом, кілько їх так разом летить в повітрю. Однак не можна. Таких поодиноких шумів нараз чую кількадесять над своєю головою. Всї наші ґранати і шрапнелї летять на Москалїв понад наші голови.

Алеж се дуже приємно лежати собі так і прислухувати ся, як рівночасно потрясає землю своїм страшним ревом кількадесять армат і кількадесять тисяч ґверів. Чудесна музика. Нам нїчого не шкодить.

Але наше "приємне" положенє зачинає зміняти ся. Перед собою в повітрю бачу вже білу хмарку, одну, другу. Се тріскають у воздусї московскі шрапнелї. Значить ся, Москалї вже шукають нас. Міжтим чую над собою слова якогось жовнїра до капраля: "Панї капраль, та я перше через цїлий час не бачив нїколи, щоби ви коли молили ся, а тепер ви так побожно молите ся, видно, що така війна, як нинї маямо, і молити ся навчить". Однак капраль навіть не відповідає єму.

Нарештї роздирає повітрє коло мене десь недалеко грізне "фюв — пук". Підношу ся, а на лївім крилї нашої кампанїї знїс ся до гори на кілька метрів високий стовп землї. Ого, вже знають Москалї, де ми є. Тепер робота на нас. Всї жовнїри тепер мовчать, нїхто не говорить, глубоко поважні. Здовж лївого крила до правого що хвиля кільканайцять разів "фюв — пук", а потім стовп землї до гори. Бачу вже, як земля і торнїстри мішають ся разом, чую вже невиносимий стогін людский і думаю собі от от і черга на мене, бо Москалї стріляють завсїгди з лїва до права, а потім з права до лїва, з переду в зад, а потім з заду в перед. Однак так з пів години тихо, нїчого не чути. Потім вже на правім крилї перед моїм захистом шум страшний, лоскіт і знов земля полетїла в воздух, з лївого боку, з правого, над головою. Кругом вже зойк і стогін. Всї ґвери лежали готові до стріляня на горі, на декунках. Раз вдарило менї над головою. Приходить ся потім вставати і іти дальше. Жовнїр шукає за ґвером, нема єго, лише глубока яма. Перед нами лїс. Здовж лїса лежать також жовнїри. Роздає ся шум, тріск дерева, а потім зойки. Убило від разу пятьох.

Іде жовнїр під гору. Свист, шум коло мене, дивлю ся, а в повітрє тілько чоботи полетіли.

Коло 5 г. по полудни перестали летїти ґранати. Чоловік хоче відпочити духом, однак не може, ануж зараз знов ударить ґранат, бож Москалї нїчого не сказали, що не будуть вже стріляти.

Смеркло ся. Темний вечір. Майор дає розказ робити штурм, підпомогти полк, котрий рівночасно також іде до штурму. Під горою збирають ся всї. Блищать в ночі білі, спічасті баґнети. "Відважно хлопцї на Москаля, тримайте ся, лише не купою". Майор має ще коротку промову, бо ту нема часу довго розводити ся, стріляють же раз в раз. "Vor—wärts!" Сходимо, а ту тр—ррох, сальва, а потім, луп—луп і майор падає геройскою смертию перший. Замиготїли баґнети, знову чути поодинокі стріли, смердить порох, чути вже близько теплу кров, "ох", "ой", "ай" — кругом, "братец, не стрєляй", "не коли", от того во ще коли". Однак ту нема милосердя, нема жалю, нема слїз, нема нервів. Ми виконуємо послїдну задачу жовнїра... Sturm! Vorwärts! і здобуваємо вершок гори.

[Дїло]