По дорозї в Галичинї.
Кождий з нас знає дуже добре, що Москалї пішли на Буковину і Галичину, щоби забрати нас всїх Українцїв під свою "опіку" і приступити до утвореня 90-мілїонового "русского" народу. Сумнїваю ся, чи Москалї зачали би таку завзяту війну на житє і смерть з Австриєю, як би в Галичинї і Буковинї не мешкали Українцї, а приміром Нїмцї або Мадяри.
Росия знає, що без богатої України і Чорного Моря не може істнувати. Щоби мати запоруку, що Україна буде раз на все належати до Росиї, що в нїй раз на все скінчать ся всякі "галицькі впливи" і "австрийські наміри", Росия кинула ся на Галичину. Се зрозуміле для кождого Українця. І тому, що ходить о нашу будучність, о судьбу нашого народу, ми стежимо за сею війною з запертим віддихом, радїємо побідами наших військ і стараємо ся, де тільки і чим тільки можна, до осягненя повної побіди, більше нїж котрий другий нарід Австриї. Знаємо добре, що лише на розвалинах Росиї може повстати Україна.
Неодин читач, що буде читати сї стрічки, покинув свої рідні сторони і мусить скитати ся по чужинї. Сидячи за нїмецькою або чеською кавою, думає про свої рідні сторони.
___________
Нїмі наші села. Не чути веселої розмови, не чути пісень, не піють когути, не кудкудакають кури, не купають ся в річцї білі гуси. Без гавканя собаки — то так аж скучно якось на селї.
Когутів приказали наші старости порізати, бо — мовляв — вони підчас війни давали по ночах знати Москалям, де є село. Кури, качки і гуси поїли Москалї. Не зеленїють осїнні засїви, бараболї стоять по полях, стерниска не орані. Натомість видно по ланах то яри то ями, захисти наших вояків або росийських.
Але край не є пустий. По хатах, по стодолах вояки. В садках і по загуменках горять густо огнї. Вояки пекуть бульбу і гріють ся. Цїле село повне острих приказів. Нові полки наступають, переходять і зникають, артилярия мостить собі дорогу через гразюку — вона нїколи не має часу. Надтягає валка возів трену. І так скортить тебе кликнути на слїпо: "Звідки дядьку?" "Та зі Сколього!" чуєш відповідь в сянїцькім повітї. Таке дїє ся що-дня, день і ніч. Приходять сьвіжі гостї, давні відходять.
Росийська війна веде ся вже четвертий місяць на українськім просторі. Страти нашого народу в майнї дуже великі. Промисл і торговля стримані. Товарів, як сіль, нафта, сїрники, ремінь, не можна нїде купити. Спровадити їх не можна, бо зелїзниця не їде, коний нема, бо військо забрало їх на підводи, а як лишила ся в селї яка пара-дві коний, то їх покрали Москалї. Бульбу з поля мусять люди носити на плечах.
"Чомуж ви не викопали своєї бараболї?" — питаю ся господаря або якої баби. — "Щож ви будете їсти в зимі або на весну?" "Та Бог сьвятий знає, як то буде. Колиж був час? То іде наше військо полями, то великий дощ, то прийшли Москалї — вари їм пироги, ріж кури, приймай як на празнику. Потім зачали стріляти ся з нашими, кулї так і свищуть по селї. Ми мусїли поховати ся по ямах, які покопали собі над рікою, от що-йно вилїзли ми відти тому кілька днїв."
Я вже був ранений і прямував до лязарету. Аж тут під фортом вибирає якийсь селянин на своїй ниві бараболї. Коло єго воза лежить цїла гора визбираних в бульбі невистрілених росийських ґранатів. Коло него стоїть офіцер і записує собі щось. Ще від часу до часу зашумить якийсь ґранат і падає в глину.
Стоїмо табором на сїножати коло Прм. Раз пополудни каже до мене один вояк, що гостинцем від сходу йде богато війська. Дивлю ся через дальничку і кажу йому, що се утїкають люди, значить ся, що Москалї вже десь близько. Цїлий той похід, довгий майже на один кільометер, переходить дорогою попри нас. Ідуть драбинасті вози, запряжені переважно одним конем, а деякі — певно поспрягали ся — в два конї, наладовані всякими припасами для себе і пашою для худоби. На возах плачуть перестрашені дїти, а разом з ними квичать в мішку поросята. Коло возів ідуть баби і дївчата і ведуть на мотузку то корову, то теля. Всї похнюплені, невеселі, втирають запаскою сльози з очий. Межи возами видно і бричку священика.
І так сам себе питаю ся: куди сї люди їдуть, де вони будуть ночувати, на як довго вистарчить їм тої їди і коли вони вернуть ся до своїх домів, а як і вернуть ся, то чи застануть їх? І самому хочеть ся плакати з ними.
Дуже богато людий утїкало перед Москалем зі страху, щоби не різали їх і не палили сїл. Але коли нема господаря в хатї, то Москалї господарили по нїй так, що лишили ся лише чотири голі стїни.
Нераз питають ся нас люди: "Чи вже більше не прийдуть сюди Москалї?"— "А Мадяри прийдуть ще?" додають зараз. Поступає ворожа армія дорогами, стежками, полем. Нїщо не стримує її, нї бураки нї конюшина, нї капуста. Зелене поле перемінює ся під чоботами наступаючих стовпин в чорне болото, перемішане з зеленими листками і качанами.
Приїздять Москалї в село, конї голодні, вояки летять зараз до стодоли або стіжка за сїном або конюшиною. Нема сїна, тягнуть вівсяні, пшеничні, житні снопи, все, що попаде під руки.
Ідемо ночию або вечером через село. "Чому не сьвітите?" питаю. "О, вже три тижнї не маємо нафти" відповідають.
Дуже богато наших селян терпить через ту погоню за москвофілами. Кождий чоловік є за тим, щоби зраду поборювати, але треба потягати до відвічальности справдїшних зрадників, але не невинних людий. Кілько то проваджено і старих і молодих, мущин і женщин, по кількадесять осіб нараз! Ідемо раз під вечір через село. Нїкого нема. Скрізь пусто. Здибую малого семилїтного хлопця. "Що ти робиш?" питаю ся єго. "Їсти хоцу" відповідає заляканий. "А де твій тато?" "Повісили". "А мама де?" "Сандарі повели". "А де брати, сестри?" "Не знаю."
Коли в селї або місточку були корчми і двір або фільварок, то Москалї заспокоювали тут свій апетит, а селян лишали в спокою. Як не було нї "жида" нї "пана" під рукою, то вже кропило ся на самих селянах. Як приїдуть де козаки, то питають ся зараз: "А до Кракова ще далеко? А до Відня кілько верстов? Ми хочемо конче аж до вашого цїсаря дістати ся." Колиж наше військо надходило, Москалї втїкали на лоб на шию і покидали свої баґажі. В місточку М. запрагли Москалї чотири воли, щоби рушити самохід з болота. Тодї питають ся злобно наші міщани: "А куди ви так скоро збираєте ся і в котру сторону тепер ідете?" "А чорт би вас побрав, ваше військо надходить, ми би вам показали тепер, як би мали час" — відповідали в страсї розлючені Москалї.
Всюди, куди лише прийшли Москалї, то грозили, що як би вони мусїли утїкати, то будуть тодї всїх різати і палити. Але звичайно виходило таке, що не мали часу навіть вигідно утїкати, бо наші стежі набігали на них несподївано. На всякий случай з того, що козаки роблять, видно, що підчас мира не вчать їх впоряду, але крадежи і рабунку.
Однак наше населенє, а особливо жиди, приучувало ся, як має боронити ся перед Москалями. Прийшли ми до Прх. Мали ми тут стояти зо три дни, бо було дуже велике болото. У мене виросла вже борода, бо не голив ся зо три тижнї. Думаю собі: піду до голяра обголити ся. Підчас голеня питаю ся жида, як тут поводили ся Москалї, а там було все і козаки і піхота і пушкарі, стояли більше як дві недїлї.
"Знаєте приходить раз по полудни" — розказує голяр — "козак до мене. Ходить по всїх комнатах, заглядає чогось і нїчого не говорить. В кінци приходить до самої голярнї, стає по серединї і каже до мене: "Слухай єврейчик, дай менї бритву". Я собі думаю: Гм, чекай! І кажу єму: Як ви так можете говорити, а як би я так сказав вам, щоби ви дали менї своє ружо, що-би ви на се сказали? Правда, що ви би з мене сьміяли ся? Що ви варта без ружа? Нїчого? Так само я без бритви.
"От він щось подумав і пішов. Я вже тїшу ся, що позбув ся єго і маю бритву. Але вечером стукає хтось до дверий. Я догадав ся, що то певно якийсь Москаль і іду скоро відчиняти. Дивлю ся, стоїть справдї козак, але не той, що був за дня.
"Що скажете, козак? питаю єго.
"Слухай єврей, дай менї бритву!
"Я не можу — відповідаю — в мене є на кватирі офіцир, як вчує то і тобі і менї буде зле.
"Нїчого, нїчого, я вже йду. Я так лише запитав ся. Від того часу я вже не мав більше в себе анї одного Москаля."
По "хлополапськи" поступали лише офіцири, якісь "славянофіли", "полїтики", підпомагали селян, роздавали між них річи, забрані жидам, але загал козаків крав, що попало. На дорозї витягали годинники з кишень, стягали чоботи, крали гуси, качки, кури, корови, конї.
У того самого міщанина, в котрого я мешкав, були і козаки перше на кватирі. Одного вечера приходить козак з "війни" до дому, сїдає собі за стіл і витягає зі всїх кишень повну купу гроший, паперових, срібних, нїклевих і мідяних, та каже, щоби єму почислили. Числять, числять ті гроші і начислили аж 380 золотих.
Козак дивить ся, вдоволений, на сю купу гроший і питає ся в кінци: "А чи буду я мати за всі ті гроші так з 40 рублїв?"' "О, будете мали більше, так зо 300 рублів, навіть ще троха більше" відповідають йому. "То добре! От не сподївав ся, що нашукав так богато!" крикнув урадуваний козак і сховав гроші в широкі штани. А шукати гроші вміли добре, бо казали розбирати ся до нага і тодї докладно перешукували цїлий одяг.
Коли ми прийшли в село або місточко, з котрого утїкли вже Москалї, то в нїм нїчого не можна було вже дістати — нї хлїба, нї муки, нї мяса, нї горівки, нї пива, нї тютюну, нї сїрників. Де козаки стояли довше, там ходили від хати до хати і крали кілько попало ся. Прийде козак до хати, ходить по всїх комнатах, відчинить собі шафу, скриню, пивницю, комору, лїзе на стрих, іде на город і дивить ся, чи де нема сьвіжої землї. Як лише для него щось підозріле, вертить землю баґнетом. Дуже часто находили в такий спосіб добро, закопане в земли.
Питаю ся людий, як Москалї їздять тут по чужім для них краю, чи не заблукають і чи питають ся кого за дорогу? "Нї" — відповідають люди — "рідко коли. Звичайно мають перед собою мапи і дивлять ся все на мапу."
"А як вони вам подобають ся?" — питаю ся. "Бодай їх чорти забрали. Виглядають як голота, тяжкі, обдерті, правдиві розбійники. Наше військо легке, справне, гарно одїте і розумно поводить ся."
_____________
Много річий можу доповісти — колись пізнїйше.
[Дїло]
05.12.1914