Протест.

Переходовий стан річей, витворений тимчасовим занятєм деяких округів східної Галичини з її столицею Львовом і північної частини Буковини, Росія використовує передовсїм для того, щоб знищити українську націю в сїм огнищі її розвитку, зруйнувати самі підвалини сього розвитку, викорінити український елємент.

В протестї українського парляментарного заступництва, опублїкованім перед трьома тижнями, натавровано насильство, яке заподїяла Росія над волею віри українського народу в Галичинї, над греко-католицькою унїятською церквою. Але слїдом за сим актом насильства наступив другий, ще брутальнїйший, ще злочиннїйший, бо вимірений проти цїлої української нації, проти її найсвятїйшого добра, найвисших здобутків, проти самих основ її істновання.

Настановлений Росіянами ґенерал-ґубернатор для Галичини ґр. Бобринський видав 30 вересня 1914 у Львові указ, який оповістив правосильним і для Буковини тодїшний росийський ґубернатор в Чернівцях Євреїнов.

Сей указ містить в четвертім уступі постанову, котра під загрозою кари трьома місяцями вязницї або 3000 карбованцїв, забороняє "продавати в книгарнях або випозичати з біблїотек усї книжки, які появили ся в росийській мові або в українськім нарічю поза межами росийської держави" — наказуючи всї такого роду книжки зносити звідусїль у визначене місце, де вони мають бути знищені. Коли візьмемо на увагу те, що нї в Галичинї, нї в Буковинї перед росийським наїздом жадних росийських книжок не друковано, а з другого боку те, що заборонена в Росії українська лїтература за останніх 40 лїт розвивала ся сливе виключно в Галичинї й на Буковинї, а твори її головно друкували ся розповсюднювали ся у Львові, стає зовсїм очевидним, що сї драконські постанови виміряні зовсїм явно виключно проти Українцїв сих обох коронних країв.

Сї постанови не означають нїчого иншого, як лише послїдовне продовженнє полїтики винищення, котру Росія від столїть веде проти самого факту істновання української нації — полїтики, котра спонукала Росію заборонити вже в 1680 роцї всю церковну лїтературу в український мові, а в роцї 1720 взагалї всї українські книжки — знищити в другій половинї XVIII столїття шкільництво, високо розвинене в часї автономії України — виступити проти відродження української лїтератури в XIX столїттю з нечуваними репресалїями, з найбрутальнїйшими переслїдуваннями її духових провідників, полїтики, що дійшла нарештї до своєї найвисшої точки в одинокім у історії указї царя Олександра ІІ з 1876 року, котрим зовсїм усунено українське слово з лїтератури і громадського життя, з церкви і школи.

Сим стараєть ся Росія завести такі самі відносини і на хвилево занятій території, котра стала ся була захистом для прогнаної української лїтератури, де розвивало ся українське національне життє і національна культура — а що згадане розпорядженнє проскрібує всю українську лїтературу, всяке друковане слово без обмежень і очевидно відносить ся також до всїх українських шкільних книжок від підручників для початкової науки аж до унїверситетських, а не менше і до книжок церковних та молитовників — то не має воно без сумнїву иншої цїли, як одним ударом знищити все духове життє Українцїв усї їх придбання і здобутки їх гарячих зусиль останнїх десятилїть на полї лїтератури, науки, шкільництва, церкви — всю українську духову культуру.

Проти сього нечуваного брутального насильства, що приносить стид і ганьбу 20-му столїттю і стоїть в яскравій суперечности з становищем петербурської Академії Наук, котра виразно признала самостійність української нації і української мови, зсуненої в розпорядженню до ролї нарічя, і в імя культури взяла її свобідний розвиток в оборону — підносить низше підписана репрезентація української нації в імени люто діткненого ним українського народу — голосний протест.

Ми глибоко переконані, що навіть сї варварські вчинки Росії не будуть в силї знищити української нації, котру спіткало отсе таке нещастє, що невмирущий дух нашої нації, котрого досї не зломили дотеперішні довговікові переслїдування й заборони зі сторони "освободителїв братів Славян", допоможе їй також тепер перебути лихолїттє і не впасти перед насильством. Ся постава Росії супроти нашої нації, ся її поспішна акція нищення в той час і в тих обставинах, коли вона ще не має права розпоряджати і рішати, нехай буде для цивілїзованого світа і для історії новим доказом, як ся держава обходить ся з найсвятїйшими правами, нехай буде характеристикою етичних основ сеї держави.

Відень, в жовтні 1914.

За Головну Українську Національну Раду:

Д-р Кость Левицький, голова.

Д-р Волод. Бачинський, секретар.

[Дїло]