Задушні дни, яких нїколи
Не було й може не буде.
Могили скрізь лягли по поли
І жаль, як гураґан, гуде.
Як чорна хмара люд в жалобі
Спішить на кладбище. Вінки
Складають на коханім гробі
Сироти, родичі, жінки.
— — — — — — —
А кільки їх лежить там нинї
В калюжах крови, без вінків,
Як тїї дуби в Верховинї,
Котрою гураґан летїв.
Нема кому їх нарядити,
В далеку виправити путь,
Лиш вітер хоче заводити,
Але гармати не дають.
Лиш зорі сяють понад ними,
Як в церкві безлїч ясних сьвіч,
І плаче степ слїзми дрібними,
Палахкотить крівава ніч...
Спіть тихо. Бо прийде година,
Коли над вами зацвите
Роскішним квітом Україна —
Життє віддали ви за те.
І.
Опало листє. Смерть і тлїнь,
Бездонний біль.
Летить в село від диких піль
Червоний кінь.
Без ховстів, без сїдла біжить,
Їздця згубив.
З дороги уступайсь, хто жив!
Червоний кінь біжить.
II.
"Де єсть твій дім, твій тихий дім? —
Скажи, мій рідний брате..."
"Ударив з неба наглий грім,
Звалив мій дім, спалив мій дім,
Нема де зимувати."
"Де твоя жінки, дїточки,
Де вірна челядина?..."
"Он, бачиш тії могилки?
Скиглять вітри, летять галки,
Отсе моя родина."
[Дїло]
14.11.1914