Війна на Сході. Коли вона закінчиться? Чим вона закінчиться? Ці питання зараз є першорядними і для «яйцеголових», і для посполитих українців. Чи ефективно діє влада? Чи вистачить ресурсів суспільства? Міркувань на ці теми багато, а однозначних відповідей, ясна річ, нема. Тож слухаємо всіх, хто думає над тим, як скласти «пазл» докупи. Нині — розмова з громадським лідером Віктором Андрусівим, кандидатом політичних наук, експертом адвокації Інституту розвитку суспільних інновацій.
– Вікторе, як один з організаторів Євромайдану, перших днів революції, з позиції сьогоднішнього дня чи не відчуваєте Ви вини Майдану за війну на Сході?
– Війна на Сході, як і Майдан, є наслідками одного й того ж — політичної безвідповідальності, яка тривала понад двадцять років. Неможливо було уникнути Майдану, і відповідно, неможливо було уникнути конфлікту на Сході. Мені часто доводилось чути, що не можна так красти, щоб нічого не рухнуло. Тепер рухнуло.
Зараз багато говорять, що якби влада не зволікала, а відразу застосувала силу в перші дні захоплень будівель на Донбасі, то нічого не було би. Це не так. Ми мали справу не зі стихійними протестами, а з чітко організованою стратегією. Почалась геополітична гра, в якій суперник добре підготовлений, а ми тільки зрозуміли, що гра почалась. Ніяких варіантів несилового розгортання цього конфлікту, в тій фазі, в якій ми з ним стикнулись, не було. Так, якби вісім років тому «помаранчеві» розробили спеціальні стратегії інформаційної і просвітницької роботи на Сході, якби політичні партії намагалися там розбудувати потужні представництва, зрештою, якби підтримувались низові ініціативи Донбасу проти «реґіоналів» — можливо, ми мали б інші інструменти та важелі в цьому конфлікті. Але давайте скажемо чесно: ніякої України за двадцять років там ніхто не будував. При будь-якій владі.
– Чи могли би Ви проаналізувати дії влади та суспільства щодо Сходу. Наскільки вони, на Вашу думку, є ефективними?
– Ми маємо унікальну історичну ситуацію, яка тягнеться ще з Майдану, — ефективне суспільство і неефективну владу. Коли кажуть, що воює український народ, то це і є реальне визначення стану речей. На жаль, наша влада не володіє ні спроможністю, ні необхідним мисленням для вирішення цього конфлікту. Коли я проводжу паралелі, то в мене таке враження, що я і далі на Майдані, де народ вимагає реальних дій, а політики зайняли благальну позицію «заграніца нам поможет». Як і на Майдані, ми маємо відсутність єдності серед політичних лідерів, особисті амбіції, які переважають загальні інтереси, маємо інтриґи і конкуренцію тощо. Все це, безумовно, робить владу неефективною, особливо на фоні викликів, які стоять перед ними. Тому єдине, що дає підстави вірити в перемогу, це народ. Активність волонтерів, добровольці, загальна підтримка суспільства — це наш єдиний шанс на перемогу.
Я би навіть сказав, коли Путін зрозуміє, що він має справу з українським народом, а не з Порошенком чи Яценюком, то його чекає така ж доля, як і Януковича.
– Часто чуємо, що проблема на східних кордонах породжена наявністю в межах України двох ментально різних груп — проєвропейської суспільно активної та проросійської патерналістичної. Чи поділяєте Ви таке твердження?
– Я думаю, що саме це твердження і є прикладом якоїсь з цих двох ментальностей. Війна на східних кордонах — це наслідок дуже багатьох факторів, починаючи від геополітики і закінчуючи корупцією. Але я переконаний, що ментальна різниця в цьому всьому — найменш важливий, хоч і присутній фактор.
Наведу простий приклад. Янукович всім обіцяв Угоду про асоціацію, і до останнього моменту ніхто, і навіть ті, хто був під стелою, не вірили, що він зверне з цього курсу. І що? Ви бачили падіння його рейтинґів на Донбасі? Протести проти його політики? Ні, все було так, як і тоді, коли він декларував чіткий курс на Митний Союз. Тобто ефективна влада при «помаранчевих» шляхом успішних реформ могла би формувати на Донбасі той курс, який був потрібний. Але для цього треба було бути ефективним.
– Демократичні процедури передбачають право людини на самовизначення. Зараз триває дискусія про відновлення механізму місцевих референдумів, які фактично знищив режим Януковича (хоч, правду кажучи, вони й перед тим не діяли). Чи не бачите Ви в цьому ризику? Проросійські сили й без того використовують механізми референдумів для леґалізації захоплення Криму та територій на Сході. А якщо такий механізм буде імплементований у наше законодавство — чи не втратимо ми окуповані території остаточно?
– Спекуляції на цю тему — це, мабуть, наслідок браку компетенції в суспільства і журналістів. Місцевий референдум — це демократичний інструмент вирішення місцевих питань. Зокрема, на такий референдум відносять питання комунальної політики, приватизації великих підприємств, залучення кредитів тощо. І, наскільки я знаю, то проект закону саме так і розглядає цей інструмент. Натомість територіальна цілісність — це питання виключно національного характеру. Місцевий референдум плутають з референдумом про самовизначення. Це абсолютно різні речі, оскільки останній виходить з міжнародного права націй самовизначатись і ставати суверенними.
– Ви висловлювали позицію, що все одно доведеться питати в мешканців зони АТО, як вони бачать своє майбутнє, який сценарій розвитку обирають. Поясність детальніше, як би це мало, на Вашу думку, відбуватися і коли саме?
– Моя позиція полягає в тому, що розмовляти — це єдиний спосіб не воювати. Насправді ми всі ці роки не розмовляли — ми жили в своїх замкнутих комунікаційних сферах. Кожен читав новини з тих сайтів, які йому подобались, дивився канали, які йому подобались, але, по факту, всі дивувались, чому в нас такі різні погляди на світ. У війні не досить виграти на фронті чи розбити сили противника. Потрібно здобути підтримку населення, яке інакше може партизанити або чекати наступних шансів. Тому розмова — це спосіб продемонструвати партнерський підхід. Абсолютний переможець на війні, який встановлює свою волю, всього лише готує нову війну.
В цій комунікації в нас є інша велика проблема, а саме: у нас немає суб’єкта комунікації від мешканців Донбасу. «Опозиційний блок», який намагається собі приписати це право, насправді є лише вибором без вибору. Вони не мають реальної підтримки. Для діалогу нам скоріше потрібні моральні авторитети Донбасу, але я про таких не знаю.
– Чи реалізовуєте Ви якісь особисті проекти щодо зони АТО?
– На жаль, ні. В серпні я намагався організувати ряд громадських проектів допомоги населенню постраждалих міст. Тоді я зустрівся з губернатором Тарутою, і в нього були цікаві ідеї з цього приводу. Я вирішив, що краще об’єднати зусилля і не робити паралельних кроків. Тому запропонував йому свою концепцію Аґентства відбудови та розвитку Донбасу. Ідея полягала в тому, щоби створити громадську структуру, яка співпрацювала би з органами влади і водночас залучала та координувала всі можливі види допомоги. Також передбачалось, що це Аґентство буде розробляти зміни до законодавства для захисту прав переселенців і розвитку бізнесу в реґіоні. Однак у нас вийшло більше розмов, ніж справ. Враховуючи, що волонтерський рух і громадянське суспільство на цих територіях дуже слабке, без допомоги влади реалізувати такі проекти дуже мало можливостей.
– Як мешканці визволених територій ставляться до української армії та добровольців?
– По-різному. Взагалі, інформація про те, що хтось там когось підтримує і вітає повернення української влади, — це все неякісна пропаґанда, яку розбили результати виборів. У мешканців зони АТО питання, хто правий і з ким бути, — останні в переліку. Люди живуть в страху, вони дуже багато втратили, у них трагедія, і питання, чи вони підтримують українську армію, не може мати об'єктивної відповіді. З іншого боку, я дійсно бачив полегшення там, де терористи відступили і прийшли наші солдати. Для багатьох повернути все назад і є ідеальним майбутнім.
– У своїй книзі «Змінити майбутнє» Ви примірюєте до себе роль прогнозиста. Чи могли би Ви дати аналіз, можливо, описати кілька сценаріїв розвитку подій на Сході зокрема та в Україні загалом, а також поділитися власними планами залежно від сценаріїв розвитку?
– Моя книга — це альтернативне майбутнє, і скоріше в ній є багато пропозицій і рішень для економіки та розвитку України. Щодо воєнного конфлікту, то тут завжди багато ірраціональних факторів, які важко прогнозувати. В ситуації, яка склалась на Сході, я думаю, що головним сценарієм Путіна була федералізація. Новоросія, ДНР і ЛНР — це все допоміжні сценарії, на які не робились великі сподівання. Путіну не потрібний Донбас, оскільки його треба годувати. Але оскільки він не досягнув і федералізації, то вплив на політичний вибір України здійснюватиметься через нестабільний реґіон. Зараз ситуація рухається в напрямку заморожування, і все залежить більшою мірою від домовленостей ґлобальних гравців. Якщо ми використаємо цей можливий тайм-аут для швидких реформ та зростання, то будемо готові у відповідний момент повернути захоплені території.
Я особисто переконаний в тому, що ми переможемо в цьому конфлікті, але треба готуватись до довгої стратегічної гри і не мати ілюзій. Знову, все дуже схоже з Майданом.
Розмовляв Ярослав ЮРЧИШИН
* Конкуренція — основа розвитку. Переважна більшість наших політичних партій є проектами фінансово-промислових груп, які якщо і конкурують, то лише у витратах на проведення виборчих кампаній, тому альтернативу реєстровим (парламентським) політикам становлять громадські активісти. Чимало активістів пробують себе у політиці, намагаються знайти альтернативний шлях, не згоджуючись на те, щоб «продатися» олігархам. Саме такі політики-активісти стали рушієм Революції гідності. Але ви про них не дізнаєтеся з великих екранів, бо ці екрани також належать тим самим ФПГ, що контролюють партії.
Спробуємо потроху заповнити цю нішу. Тому пропонуємо вашій увазі розмову з Віктором Андрусівим, кандидатом політичних наук, експертом адвокації Інституту розвитку суспільних інновацій.
Віктор народився 25 липня 1983 року у Львові. 2005 року закінчив факультет міжнародних відносин ЛНУ ім. І. Франка з відзнакою. У 2008 році закінчив аспірантуру Національного інституту стратегічних досліджень. У 2010 році захистив дисертацію в Національному інституті проблем міжнародної безпеки. Один з лідерів партії «Демократичний Альянс» від часу заснування і до 2014 року. Автор понад 50 публіцистичних та наукових публікацій на теми політичної системи, реформ, Конституції тощо та книги футурологічних есе «Змінити майбутнє».
Він був одним з перших, хто 21 листопада минулого року вийшов на Майдан протестувати проти замороження євроінтеґраційних процесів. При тому визначальною рисою нашого співрозмовника є поєднання організаційних та аналітичних компетенцій, що в громадському та й політичному русі України є рідкісним явищем.
09.12.2014