[Товариш, 1888, № 1 (10.VII); c. 3–13]
Оповіданє.
Вичитав отсе я в газетах — бо я письменний троха — що Бог дав нашому краєви такого доброго маршалка, що каже: „Всіх сил доложу, щоб тілько домашний промисл в Галичині піддвигнути. Вже нехай собі там що хоче паде, а що хоче пропадає, а домашний промисл мусить піднести ся!“ Читав я також, як то дуже вихваляють той наш домашний промисл такі великі панове, як гр. Дідушицький, п. Вєржбіцький і др., як то вони за дорогі гроші скуповують гуцульське черепє, шматє та деревляні вироби, і не тілько виставляють йіх на показ усему світу, а ще й портрети з них малювати кажуть і книжки о них пишуть. Ну, думаю собі, хвала-ж тобі Господи! Прецінь раз і в наше віконце засвітить сонце. Чень може й міні всміхне ся година. А треба вам знати, що й я, хоч ніби заможний і господар на грунті, таки дещо тим домашним промислом займаю ся. Правда, промисл не Бог зна який: виробляю ложки, нецки й кропила з дерева. Се вже в нас в роді держить ся, з діда-прадіда. Маємо з давен давна свій лісок, самі берези, липи та ясені, і така вже в нас установа, що кілько котрий в родині старих дерев зрубає, то має два рази тілько молодих засадити. А середних зовсім рубати не вільно.
Як кажу, промисл не Бог зна який. Зрубаю три старі дерева, то вистане матеріалу на рік або й на два. Робить чоловік по більшій части „на уряд“, на замову, а на продаж хіба де раз в рік вивезу те, що полишає ся, що люде просто з хати не розберуть. Хіба що кропила два рази до року вожу на Кальварію на відпусти, та до Самбора на Матки, та до Дрогобича на святоі Трійці. А ложок мойіх на ярмарках ніде не побачите. За ложками до мене люде з за двадцятоі границі ходять, і що тілько нароблю, зараз розхапують. Не буду хвалити ся, але то тілько скажу, що люде кажуть: нема над мойі ложки. І легкі, і зручні, і тривкі. Не знаю, чи знаєте ви, що у нас по селах кождий ложкар має свій осібний спосіб, свою Форму ложок: оден робить такі незграбні, як копачі, другий занадто повигинані, так що як йіси, то все мусиш перед самим ротом розлити, а інший знов і добрі робить, та що, коли так якось деревляне пасмо поперетинає, що нехай тілько ложка вигляне троха на сонце, або й так від кухонноі жари — зараз тріскає. Ніби то не велика штука деревляну ложку зробити, а все таки треба мати свойі способи, знати ся на матеріі, вміти йійі як слід порізати, вміти висушити, ну, і пропорцію відповідну при самій роботі потрафити. І не з кождого дерева добрий виріб буде, треба й дерева дібрати.
У мене, як вам кажу, вже з діда-прадіда той промисл веде ся. Так от звичайно, коли з свойім найстаршим сином засяду ложки робити, то в нашій хаті правдивий ярмарок. Блискавкою вість по селах розмістить ся: Ого, Яць Яремишин засів ложки робити! І зараз на другий день починають напливати людонькове, а поперед усего з свойого села. Ті мають перше місце і дешевшу ціну — така вже від давна угода між нами, а се бачите за те, що мені мій лісок шанують. В камеральнім чи в панськім, то крадуть що хто може захопити, а в мойім ані прутика не ткнуть, хоч се туй під носом. Ну, давний звичай , і всі вже того держимо ся. А поки свойіх уконтетую, то вже гляди, і з других сіл як на свячену воду за чергою чекають. — А для мене, куме, копу! — А для мене пів копи! — А для мене на-спів з Олексою копу! — Позаписую собі всіх, визначу, на коли будуть готові, і вони собі йдуть. Але вже котрі з далека, з над Дністра, з долів поприходять, тих ніяково з нічим відправляти: чекають, поки не нароблю тілько, кілько йім треба. Нераз по пятеро й по десятеро ночує в мене, то під шопою, то на тоці в стодолі. А вечером, видима річ, треба потрактувати людей чим Бог дав. Ми з сином робимо на вісних стільцях, каганець бувало світить ся, а чужі люде позасідають на лаві, розмовляють, оповідають як йім жиє ся, що у них нового, а кождий при тім очима пасе мою роботу, чи швидко відійде той, що перед ним стоіть.
Такий то був той наш промисл домашний від давних часів, від коли затямили люде. Пожитку з того не много, бо ціна ложки — дрібниця, а напи́пнати ся коло неі чимало, ну, але бодай чоловік з людьми жив, здибав ся, мав знайомих, мав пошановок по чужих селах, де тілько було показати ся, — ну, і не без того, щоб часом дещо і до господарства не докапнуло.
Так от вичитавши, що там у Львові настав такий добрий маршалок, що хоче бути опікуном нашому промислови домашному, я аж Богу подякував на радощах. Правда, не міг я того дочитати ся, яким то способом хоче пан маршалок підносити той промисл, але врадувала мене сама добра воля. Вже то, думаю собі, такий пан мудрий і вельможний винайде собі способи, о яких нам, простим хлопам, і не снило ся. А на разі хоч те добре, що звернув на нас своє око; поможе — не поможе, а хоч оборонить нас від жидів, що то кількох знайомих міні ложкарів так хитро взяли в свойі руки, що бідолахи днями й ночами усею хатою сидять і роблять ложки для жидів по 10 кр. від копи. Матерія жидівська , се так, але за роботу такий бідолаха ледви тілько дістає, що з тяжкою бідою видихати може. Про́бували жиди й до мене підійти, але не вдало ся: у мене свій грунт і своя матерія, тай не такий я, щоб мене зловити. Давали навіть гроші в позику і до спілки напирали ся. Давайте, кажуть, до спілки фабрику деревляних виробів залежимо. І тим мене не підйіхали. Дайте ви міні спокій — сказав я йім, — шукайте собі свойіх жидівських спільників, а я собі буду по старому свою : роботу робити. Від того часу почали рити підімною. Під-юдили комісара податкового, щоб наложив на мене податок зарібковий. Але комісар був чесний чоловік, жидам на слово не повірив, зйіхав до мене, оглянув мойі струменти, мій лісок, мій склад сухого дерева, переслухав людей, а переконавши ся, що займаю ся роботою тілько в хвилях вільних від господарства і на малий розмір, дав міні спокій, а жидів відправив з нічим.
— Певно то поперед усего йде о те, щоб охоронити наш домашний промисл від таких непрошених опікунів — подумав я собі, вичитавши о щирій для нас охоті пана маршалка. — Го, го, — говорю врадуваний до всіх знайомих, — а видите, прецінь то раз і з нашого Підгіря на всю Галичину світло плине! Адже-ж пан маршалок з нашого близького сусідства, з Старого міста! Сміло сказати можу, що мойі й мого батька ложки вигодували його на чоловіка. Старомійські всі тілько від нас з давен давна ложки купують. А вже певнісінько, що в наших нецках його дитиною купали і нашим кропилом кропили! Ну, то й не диво, що собі о нас пригадав тепер, коли таким паном зробив ся. Чекайте лишень, яку то він для нас поміч придумає!
А людонькове слухають тойі мови, тай собі-ж радіють.
— Ну, що-ж, дай Боже, дай Боже, щоби то й з нашого простого стану вийшов для цілого краю пожиток !
Оден тілько невірний Хома найшов ся в селі — так навіть і звав ся Хома Губатий.
— Е, каже, куме Яцю, не маєте ви й доси чого нарікати на свою долю, а на панську поміч не спускайте ся! Я там панів не суджу, але то вам кажу як старий: ніколи якось панська ласка хлопови на здоровлє не виходить. Не дармо то старі люде й приповідку зложили : не міряй свого носа з панами, бо як твій буде довший, то тобі вріжуть, а як буде коротший, то тобі-ж натягнуть. Панська ласка бистрим конем йіздить.
— Я вам тому, куме Хомо, не перечу — сказав я, — і на жадну панську ласку не спускаю ся, але думаю, що як буде людям ліпше, то й міні буде ліпше, і що прецінь пан маршалок слів на вітер не мече.
Так то ми собі балакаємо сюди-не-туди, аж ось приходить новий нумер газетини тойі, що то йійі з кумом дяком до спілки пронумеруємо. Пише там щось довго і широко про якісь „корпораціі примусові“. Що за чорт ? Читаю я, читаю, з разу нічогісінько не розумію, а далі находжу, що то о цехах мова. Давні цехи мають бути відновлені, з самого Відня наказ прийшов. Е, думаю собі, се не про нас писано. Цехи то для міст, для ремісників, а у нас по селах як світ світом цехів ніяких не бувало тай не буде.
Було то якось в пущінє, зимою, а от так коло середопістя забираю ся я з сином до ложок. Робимо день, робимо другий, третій, народу збирає ся чим раз більше, балакаємо. Аж ту шандар надходить.
— Добрий день!
— Добрий день!
— Дай Боже щастє!
— Дай пане Боже! Дякувати за слово добре.
Сів він на лаві край вікна, дивить ся на нашу роботу, а далі каже:
— А що се у вас, господарю, тілько людей?
— Та так, за ложками поприходили.
— То ви ложки робите?
— А вже-ж роблю, от так часами, як хто замовить.
Взяв він одну готову ложку, оглянув. — Гарна робота — каже. — А де то ви вчили ся того ремісла ?
— Ніде. То у нас в роді, з батька на сина переходить.
— А, так. А маєте ви свідоцтво здатности?
Я видивив ся на него, як, не при вас кажучи, теля на нові ворота.
— І чого-ж ви так на мене витріщили ся? — каже шандар усміхаючись. — Чи не розумієте мене, чи що?
— Тай справді не розумію — відказав я.
— Як то, хіба-ж не знаєте, що вийшло таке право, щоби ніхто не смів займати ся ніяким ремеслом, хто від свого цеху не має свідоцтва здатності! ?
Я остовпів на таку бесіду.
— Ремеслом?... — пробовкнув я. — А хібаж се ремесло ?
— А що-ж таке?
— Се... се прецінь домашний промисл.
— Ха, ха, ха! — розсміяв ся шандар. — Добрий то міні домашний промисл, коли ви товар на продаж робите. Як би ви тілько для свого дому робили, то се був би домашний промисл, а так то воно ремесло.
— Але як же я маю з цеху свідоцтво брати, коли я до цеху не належу?
— То нічого не значить. Коли узнають, що ви здатні, то вам свідоцтво дадуть. А поки такого свідоцтва не маєте, то й робити для других не маєте права.
З тим шандар і пішов, лишаючи нас мов окропом облитих.
Що ту на світочку робити ? Запрягаю я коні, йіду до міста, а сина лишаю при роботі: не можна-ж тілько чужих людей ні з чим відправляти. Беру з собою на всякий конець кілька срібних, і вйо! Аж по дорозі приходить мені на думку: ба, до якого то цеху міг би я належати? Який майстер може видати міні свідоцтво здатности, коли в місті ні оден ремісник виробом ложок і кропил не займає ся? Га, що робити, міркую собі, треба буде йти до всіх, хто тілько займає ся виробами з дерева, може таки котрий дасть міні те прокляте свідоцтво.
Прийіхав я до міста, йду поперед усего до знайомого стельмаха. Розповідаю єму всю річ: так і так, де ту шукати поради? Той зразу розсміяв ся, а далі, коли я єму вияснив, що в наших селах шандарі не жартують, задумав ся.
— Щож, пане Яремишин, — каже, — коли так, то треба щось міркувати. Знаєте, у нас є лиш два цехи, що займають ся деревляними роботами: стельмахи й столярі. Маємо ту одного теслю, то той пристав до столярів, і одного боднаря — той у стельмаськім цеху сидить. А куди би вас припутати, сего я зовсім не знаю. Ходімо — я піду з вами — насамперед до нашого цехмістра, поговоримо з ним, а як з ним нічого не буде можна зробити, то підемо до столярського.
— О, Біг-заплать вам пане майстер за вашу прислугу! — сказав я.
Пішли ми. Стельмаський цехмістр наморщив чоло, зарушав вусами, коли я розказав йому свою справу.
— Виріб ложок до нас не належить, — відказав коротко.
— А до кого-ж належить ? — питаю його.
— Або я знаю? Се вже ваша річ, не моя.
Вийшли ми, йдемо до столярського цехмістра. Сей політурував якийсь стіл і весь був замазаний терпентиною. Просив нас сісти на якихось дошках, сам спер ся на столі і покликав хлопця, щоб йому сухими руками напхав до носа табаки, чихнув разів зо три, і вислухавши моєі просьби крикнув:
— Там до біса! А якже я вам дам свідоцтво здатности, що ви вмісте ложки робити, коли я сам на тій роботі не розумію ся? Адіть, у мене самого ложки куповані.
— А куди-ж би то подати ся за таким свідоцтвом ?
— Не знаю, любі мойі. Найліпше підіть до староства, там вам уже вияснять.
Думаю собі: щож, коли до староства, то до староства. І справді, є в тім рація. У нас у всякому ділі найліпше до староства вдати ся. Чи то податок, чи хо- роба заразлива, чи справа церковна, чи пожар, чи школа, чи дорога або міст, чи скарга на війта — з усім іди до староства як в дим.
Іду, попрощавши ся з мойім знайомим стельмахом, але ледви що я на ринок, до ратуша простую (староство в ратуші), аж ту мій цехмістр стельмаський сіп мене за полу.
— Слухайте пане господарю, — говорить, — а ви при свойій роботі вживаєте токарні?
— Ні, не вживаю.
— А яких же струментів уживаєте?
— Та яких би? Крім сокири і пилки хіба теслиці, різця і ножа вісного.
— Ну, так же й кажіть! — скрикнув він радісно. — В такім разі вас очевидно треба приписати до боднарів. А що у нас осібного цеху боднарського нема, а одинокий тутешній боднар належить до нашого цеху, то й вам прийде ся до нас приступити.
— А Бог би з вас говорив, пане цехмістру ! — скрикнув я з дуру врадувавшись. — Значить, буду міг у вас дістати тоту нещасну карту?
— Ну, то ще побачимо. Порядок вимагає, щоби цеховоі карти не видавати нікому, хто у цехового майстра не витермінував і не визволив ся.
— Але-ж бійте ся Бога, — скрикнув я, — пане цехмістру! Ченьже не скажете міні йти тепер до терміну до стельмаха або до боднаря вчити ся ложки робити, коли й так ніякий стельмах ані боднар йіх робити не вміє?
— Ну, ну, — сказав цехмістр усміхаючись, — того я вам не кажу, але цехові приписи мусите сповнити.
— Якіж то приписи?
— Майстерштік зробити, се перша річ.
— Майстерштік? Який же я вам майстерштік зроблю?
— А що? Кождому цеховому по пів тузина ложок, а міні зо два тузини, от вам і майстерштік буде.
— Ну, се би ще можна.
— Але се ще нічого. Треба дати вписового пять ринських, на світло цехове других пять, ну, а за те, що вам без термінованя карту видамо, мусите зложити таксу 40 ринських, і на послідок, розуміє ся, трактамент для цехових братей. В такім разі видамо вам карту, з нею підете до уряду податкового, дістанете аркушик зарібковий, з аркушиком зголосите ся до мене, впишу вас до спису майстрів цехових....
І викладав се так спокійно і розсудливо, немов би вже порядкував на столі трактамент для цехових братей. Злість мене взяла, не дослухав я єго роздебендюваня.
— Бувайте здорові, пане цехмістру! — крикнув я.
— Ну, що-ж се, куди ви?
— До дому.
— Ну, а карта цехова?
— Спасибі, вже не потребую.
— А то чому?
— Бо від нині закидаю увесь свій промисл. Знаєте, пане цехмістру, всего того, що ви міні ту вилічили платити, я й за десять літ не зароблю, не рахуючи вже своєі матеріі. Сховайте собі свою карту і свій гонор цеховий! Обійде ся циганське весілє без марципанів.
І пішов я, натиснувши шапку на уха, щоб не чути, як кликав за мною пан цехмістер.
Прийіхавши до дому, я як стій повідправляв чужих людей, кажучи йім, що вже більше ложок не буду робити, а струменти всі запакував до скриньки, під замок і до комори, нехай лежать аж до ліпшого часу.
За кілька день знов шандар рип до хати.
— А що, маєте карту здатности?
Я рукою махнув.
— Бог з нею — кажу, — на що вона міні тепер! Від тепер я не думаю й доторкнути ся до ложки, хіба при йіді.
— Ну! памятайте собі! Бо як вас зловимо на продаваню, то прилади всі заберемо, й ще 50 ринських кари заплатите!
— Чи так? Ну, сю пересторогу справді варто собі затямити.
Так то я розстав ся з свойім промислом. Почув ся чоловік нараз як без рук. Хожу, нужу ся, а далі з нуди думаю собі: чекай же ти! Напишу хоть лист до самого пана маршалка! І написав. Все йому виложив. Як нашоі роботи ложками єго ексцелєнція в дитинстві годував ся, як тепер ми від него ждали опіки й підмоги , і як нас раптом отся цехова устава підрізала — все по порядку. Виписав я єму також, кілько то в наших сторонах ковалів, шевців, ткачів, теслів та других ремісників через ті цехи хліб потратило, а на остатку, як то ціла та хісторія з цехами тілько жидам на добре вийшла, бо жид таких збанкретованих ремісників бере до себе ніби на службу, вироблює для себе аркушик зарібковий, і каже бідолахам робити на себе. Жид збогачує ся, а вони ледве дишуть.... Виписав я се все і післав ді Львова, до рук самого пана маршалка. Отже-ж підіть ви — як післав, так і до нинішного дня ніякісінькоі відповіди нема. Ну, та воно й видима річ: де би там такий великий пан хотів відповідати на базгранину простого хлопа! Тілько то мене дивує: по що в такім разі гомоніти так голосно о піднесеню промислу домашного ?....
Січень 1887.
Ів. Франко.
29.11.1888