[Місія. Чума. Казки і сатири. Львів, 1906, с.138–148]
— Що нам там займати ся науковими питанями, філософією, економією, науками природничими ! Наша публїка того не любить!
— Годї нам вдавати ся в остру критику нових лїтературних появ. Одно те, що познеохочуємо молодих письменників, а друге те, що й наша публїка кривить ся читаючи надто остру критику.
— Алеж бійте ся Бога! Що се ви говорите про якісь загальноукраїнські справи, про конечність виробленя одностайної галицко-української мови лїтературної! Наша публїка має иньші, місцеві дїла перед собою — куди їй ще й тим займати ся.
— Познайомлювати ся з житєм, лїтературами і обставинами иньших славянських племен ? Та воноб то теє... ми й не від того, але годї знов заповняти цїлу газету самою славянольоґією. Наша публїка не дуже то в нїй смакує.
— Мужик... хлоп... його інтереси, його осьвіта, його орґанїзація... ну так, ми хиба против того ? Адже ж наша „Просьвіта", „Народна Торговля" з філїями, „Гуцульська спілка", „Гуцульська Крамниця", читальнї... хиба ми не робимо що можемо? Хиба не пишемо? Ми-ж демократи! Але в лїтературі... як би то вам сказати... ми й тут не противні хлопови... „Капраль Тимко“, „Убога Марта“, „Лихий день", „Сини" — нехай і так. Тілько все таки за много тої хлопістики в лїтературі, то не добре. Що то за лїтература тодї буде? „Нужда і біда" — „біда і нужда", „хомут" і „верета" — „верета" і „хомут". А ще як почнете малювати того хлопа по свойому, з „запахом", з цинїзмами і тривіялїзмами — ну, то нехай радше чорти поберуть і вас і лїтературу! Такої лїтератури наша публїка певно де прийме.
— Бо то треба вам знати нашу публїку, треба знати, чого їй потрібно, що їй подобаєть ся..
Оттакі, на тисячу ладів повторюванї оклики, ради, наріканя та упімненя почуєте з уст кождого руського редактора і ґазетяра в Галичинї. „Наша публїка" — се крайнїй, неоспоримий доказ у всякім спорі про напрям і зміст усякої галицько-руської ґазети. Що редактор сам занедбав, чого не доглянув і не розкусив, чого не розуміє або не хоче — усе те так і повинно бути, бо, бачите, наша публїка так хоче. І мовчанка про важні та живо - пекучі річи, і безконечне мливо на тему „у городї лобода, а в Києві дядько", і нїякою льоґікою недосяжне скаканє від „нашого демократизму" під булаву „його Високопреосвященства" і від програмового „ми поступовцї і федералїсти" до „мира що тече з мощів святого Николая", і дрібна полеміка за дрібні особисті урази — і все, все те, що творить букет нинїшнього нашого ґазетярства всїх „парафій" і всїх відтїнків, усе те, коли розколупати близше людий, що ведуть ті дїла, пливе з одного жерела: наша публїка того домагає ся. Вона домагає ся і „такту" і „темпераменту", і мовчанки, і „дзявканя", і леду і огню. Для її догоди ми раз чорнїємо, раз білїємо. Для її ласки ми сьогодня плюємо, а завтра лижемо.
Боже мій! Та хто-ж ви такі, і хто той ваш тиран, мучитель і деморалїзатор, ота ваша публїка?
В переписцї одної з наших ґазет вичитав я недавно ось що: „Слухи, розпущені нашим підлим і обскурним противником з другої парафії, немов то наша ґазета чим раз більше тратить довіра у публики — не мають нїякої підстави. Чорний клевет- ник може переконати ся про се з наших книг касових". Урадуваний таким чистосердечним признанєм, стрічаю редакора тої ґазети і щиро стискаю йому руку.
— Ну, — кажу, — слава Богу, слава Богу ! Прецїнь раз і ми Русини починаємо виходити на зелену пашу!
— На яку зелену пашу? — питає той здивований.
— Як то — на яку ? Ви-ж самі се найлїпша знаєте. Говорю про вашу ґазету.
— Так — протягнув редактор ущипливо, — спасибі вам за ласку, що називаєте нашу ґазету зеленою пашею.
— Алеж бійте ся Бога! — скрикнув я, покмітивши непорозумінє, — я говорю про слова в вашій переписцї.
— Які слова?
— А про загальне довірє публики. Хиба сего мало ?
— Е, чорт би побрав довірє! Волїла-б публїка менше довіряти, а більше пренумерувати і точнїйша платити, то лїпше було-б!
Я очи витріщив і ó-сьвітї забув ся.
— Та хиба-ж у вас довірє не значить сього всього разом ? Як же публїка довіряє вам, коли вас мало читає і неточно платить?...
Редактор жалісливо похитав головою, сказав, „наївний чоловіче!" і пішов своєю дорогою.
Швидко опісля мав я другу розмову з другим редактором. Було се в більшім товаристві. Пан редактор сидїв серед кружка людий і удавав вільнодумця.
— А я вам кажу, що той союз з чорними рясами не доведе нас до доброго кінця! — говорив він поважно.
— Чого-ж се ви в своїм орґанї так горячо за ними вступаєтесь? — спитав я, — так завзято поражаєте всїх їх ворогів дїйсних і мнимих?
— Е, не забувайте, що публїка, котра читає тою ґазету — —
— Ага, ага, — перебив я, — знаю, знаю! Значить, на правду ви —
— Щож то, хиба мене не знаєте ? На правду я такий самий лїберал як і ви, а може ще й більший!
— Он що! Так се ви для того в однім з попереднїх своїх нумерів так терпко виражали ся про „нетолєранцію лїбералїзму" ?
— Е, то знов, бачите, була иньша штука!
— Яка? Запевно також публїка?
— Ви сьмієтесь, а дїло зовсїм не сьмішне. Я лїбералїзм розумію так: leben und leben lassen. Мужик хоче жити — добре, най жиє. Піп хоче жижи — щож, хиба нам його нївечити? Но мойому лїбералїзм, то загальна толєранція, і тілько до такого лїбералїзму я признаюсь.
— Ага! Розумію. Значить: я брешу — ви толєруєте, ви брешете — я анї слова, третїй прийде і обідре нас обох, а ми: „милости просимо, будьте ласкаві!" Чудесний лїбералїзм!
— Простак! Грубіян! — сказав півголосом редактор і відвернув ся.
А в другім кутку один старенький молодий чоловік (молодий лїтами, але старий досьвідом) з неуданим патосом поучав кількох „молодих" :
— І що ви менї говорите: науки природничі! суспільна економія! Мої господинове, не думайте, що я такий дурень! Говорім з собою отверто! Аджеж науки природничі — се атеізм, а суспільна економія — се соціялїзм! Чому не скажете явно: нам треба атеізму й соціялїзму? Тодї-б кождий від разу знав, чого ви хочете і з ким має дїло. А я вам кажу: все се лико. Нам треба навязувати до того, що у нас є, що наша публїка думає й знає, а не вносити нїчого нового, не втовкмачувати їй у голову своїх думок. А то подумайте, до чого дійдете своєю пропаґандою атеізму й соціалїзму! Чи тим що кому поможете? Чи дасть се мужикови хоч кусник хлїба? Чи розівє хоч одну нову силу? Ага, як раз! Тілько тюрми поначиняєте молодими людьми, жебраків і пролєтаріїв духових намножите, тай годї. На нашім ґрунтї те тілько може рости, що з того ґрунту виросло. Правда є тілько одна для всїх. Як я скажу: листє зелене, то про се прецїнь нїхто спорити не буде. Так само й тут. Не напихайте голову публїки теоріями й абстрактами, а ставте дїло практично, щоб кождий вислухавши вас знав, що має взяти й робити. Будьте певні, що й уся публїка так само думає, як я!
От тут стань тай будь мудрий! Публїка довіряє одній часописї, котру мало читає і ще менше пренумерує. Публїка заставляє другого редактора кривити душею і визнавати публично як раз противна тому, що визнає приватно. Публїка думає на певно, що природничі науки — атеізм, а суспільна економія — соцїялїзм. Та що-ж се за публїка така ? Чи варто-ж їй служити, для неї розпинати ся і душу свою на-руби вивертати, як випрану сорочку?
Що се таке — публїка? Тьфу до чорта! Адже-ж не вовк у лїсї і не апокалїптична бестія, а всї ми. Кождий з нас — часть публїки. І ви, пане господарю Хомо Наконечний, і ви, пане писарю Тимофію Зацерковний, і ви, панотче Хрізостоме Всякдарсовершенський, і ви, пане арендарю і бурмістре Лейбо Цвібель, і ви, пане судіє Безсторонський, і ви, панно Маню, і ви, шановна панї Богатковська, і ти Касуню — одним словом, усї ми, молоді й старі, вчені й невчені. І всї ми поодиноко кождий для себе, — так собі, люди як люди, а разом узяті мали-б бути таким тираном, такою апокалїптичною бестією? Ми мали-6 жадати, щоб наші редактори, письменники, вчені, наші духові сьвіточі перед нами брехали, кривили ся і пускали нам дим у очи замісь сьвітла? І но що нам диму? І яка нам користь з брехнї? І не вже-ж ми такі дїти, такі тумани, такі сектярі, що не можемо знести щирого, острого, правдивого слова? Не вже-ж у нас клочє замісь серця і кісїль замісь крови, так що нас не порушить те, що порушує иньших, нормальних людий?
Кожда частина публїки має право жадати від часописї, щоб там звернена була увага на її інтереси — економічні, громадські чи духові — як до часописї. І певна річ, що кожда часопись робить се по свойому. Дїло в тім тілько — як. Он у „Rolnik" розпинає ся за тим, щоб панам сїльським дїдичам було як найлїпше, і більш нї про що не дбає. А он „Gazeta gorzelnicza і szynkarska" дбає про горальнї, пропінацію й шинки — а по за тим сьвітом Траллєса, алембіка й лїтри хоч трава не рости. Ті звертають ся до міщанства, ті до панства, ті до Жидів, як кого його воли тягнуть. Значить, у них є своя публїка. У тої публїки є свої часткові інтереси. Як годять ся ті інтереси з інтересами загалу, про се їх орґанам мало дїла, а коли часом і зайде річ про „суспільну гармонїю", то вони для догоди своїм інтересам так гарненько на-руби вивернуть льоґіку й факти і справедливість, що тілько стань тай дивись.
Але інтереси економічні, класові — не наше дїло. Там ведеть ся війна, homo homini lupus. Часопись лїтературно наукова має на метї інтереси духові, розвій думок, світогляду, чисто людського та гуманного чутя. До кого ж з тим звернути ся?
Очевидна річ — до такого розвою кождий має право. Тут ми відразу вийшли зі сфери боротьби і вовчих апетитів. На полї економічнім один збогачує ся звичайно коштом другого; на полї суспільнім один підносить ся на руках та на головах иньших, так що широка програма одного з моїх товаришів: „Я хочу, щоб усїм було добре" — тут дуже легко може вийти на той сам на все толєрантний лїбералїзм, яким відзначує ся висше згаданий редактор. Бо справдї трудненьке дїло, щоб рівночасно добре було вовкови, баранови й траві. Або вовк буде траву пасти, тодї буде баранови добре, але траві й вовкови лихо; або баран буде вовка їсти, тодї траві й баранови буде добре, але вовкови погано — а нї, то буде так як нинї, що їсть баран траву, а вовк барана, а чоловік вовка бє. Але на полї духового розвою, на полї думки, науки нема війни. „Пийте от нея всї!" І хто більше має, той иньшим більше дає ; хто в більшу силу вбив ся, той більшій громадї більшу прислугу робить. А кривди нїкому, хиба що навмисне хоче, або зарив свій талант у землю.
І тут, на такім полї мала-б наша публїка ставити нам, письменникам і ґазетярам якісь перепони? Мала-б домагати ся: те нам давайте, а того не сьмійте? Мала-б ставити нашій дискусії границї ще тїснїйші від тих, які ставить полїція й прокураторія? Нї, не можу тому вірити!
Бо подумайте лишень! Що ми, письменники й ґазетярі, можемо дати тій публїцї ? Слова, думки, ради, вказівки — і більш нїчого. Анї крапелиночки більше ! Не вже-ж ми, письменники, ґазетярі та иньші сьвітила, на стілько наівні, що думаємо, що публїка буде бояти ся слів, як ті московські купцї у Островського боять ся „жупела"? Адже-ж коли се факт, то ми не можемо видумати нїчого більш оскорбляючого і унижаючого ту ниву, на котрій сїємо своє слово. Бо що таке слова? „Революція", „соціялїзм", „нїгілїзм", „анархізм", „дарвінїзм", „натуралїзм" — що се таке? Взявши кожде слово віддїльно, механї чно — воно нїчого не значить, нїчого не говорить — жупел, тай годї. Лякати ся слів, се забобон і нїчого більш. А письменники, котрі знають про істнованє того забобону, і не старають ся його розсїяти, але противно, визискують його, і замісь вияснювати річ річевимп доказами, замилюють очи публїцї такими словами — се шарлятани, а не сьвітила. А коли замісь зупиняти ся на слові, звернемо увагу на саму річ, на котру таким словом натякає ся, і вияснимо її ґенетично, в звязку з обставинами, причинами й наслїдками, то покаже ся, що та сама публїка, котра (бодай по думцї письменників-шарлятанїв) від грімкого слова трохи що по мишачих норах не ховала ся, почне потакувати головами, а то й просто скаже: „Ну, се-ж дїло очевидне, я й сам нераз так думаю".
Ну, а що таке — думки? Передомною лежить камінь. Дивлюсь на нього і думаю: а відки, як він тут узяв ся? а як він виглядає в серединї? чи тяжкий, чи твердий, з чого зложений і яка в ньому сила? І шукаю відповіди на всї ті питаня. Що-ж тут страшного? Так само поступаю з усяким явищем фізичним, історичним, моральним. Он Москалї до Самарканду зелїзницю довели — давай подумаємо, що воно за значінє може мати? Чого їм там треба? Кому з того користь, а кому шкода ? А он у Бельґії робітники до Карно републїканські адреси пишуть — обдумаймо й се, пошукаймо фактів, котрі-б нам се вияснювали, стараймо ся поставити себе в положенє тих робітників і запитаймо себе, що би ми в такім разї зробили? Ну, і щож тут буде лихого або страшного? Се ж звичайно всї так робимо. Або от убив чоловік другого, обікрав, обрабував — щож, факти страшні, але ми думаємо про них спокійно, розбираємо причини й наслїдки, оцїнюємо моральні й иньші сили, які при тім фактї появили ся. І щож з того? Чи думка про найстрашнїйші, найнеморальнїйші факти убила, здеморалїзувала нас? Навпаки, передумавши такий факт добре, розваживши його причини й подробицї, ми збогатили запас свого житєвого досьвіду, розширили своє знанє сьвіта й людий, стали ся розумнїйшими і сильнїйшими на той випадок, як би й самі знайшли ся серед подібних обставин. Нема думок страшних, неморальних або шкідливих. Усяка думка стбїть того, щоб її передумати, розібрати і справдити.
— А отже-ж є шкідливі, неморальні, заказанї теорії! — скажете може. Які — такі? — питаю вас. Вкажіть хоч одну, я жадної „заказаної" теорії не знаю. Знаю більше або менше основні, такі що більше або менше відповідають фактам і пояснюють їх, і більше нїяких. Шкідливі, неморальні теорії! Се, — простїть за слово, — се ті самі „безсердечні ідеали", про котрі співав колись п. Масляк у „Зеркалї". Що може бути неморального напр. в теорії Дарвіна, або в теорії Нютона, або Копернїка, або хочби і в теорії Маркса про історичний розвій капіталїзму, або в теоріях неомальтузіянцїв про занадто швидке розмножуванє людського роду ? Що тут страшного або неморального ? Беріть факти, на котрі вказують ті мислителї, придавіть ся їм добре, оцїнїть, чи мають вони таку силу, яку їм приписують ті мислителї, порівняйте, зведїть до купи, пошукайте нових, а опісля й судїть. І тодї ваш суд зовсїм не буде говорити про моральність анї про страховища, а скаже по просту: ся теорія вповні вірна, а ся недокладна, а ся зовсїм фантастична й безпідставна — тай по всьому.
— Е — скажете ви, — як би то на таких теоріях і кінчило ся, то ще-б нїчого. Коли-ж бо ті панове мислителї захапують і душу й серце, натякають і вказують чоловікови: оттак треба робити, так треба жити, туди треба йти!
І добре. Так і треба. Тілько все таки не забуваймо, що їх теорії, їх думки, їх вказівки — не більше, як ради. Вони збуджують нашу власну думку, нашу власну совість, нашу власну волю, але все таки поки ми від того розбудженого стану перейдемо до дїла, розважимо попереду добре, що се за дїло, чи слїд нам його робити і як ми його зробимо? Нехай би тут перед нами стояв який новий Катон і говорив і доказував нам що дня: Carthaginem esse delendam — так що з того? Чи Картаген через се пропаде? чи ми на його голе слово кинемось до дїла з голими руками? Нї, коли у нас розум не виплив, то ми попросимо його поперед усього: будь ласкав, Катоне, докажи нам, що справдї так конче треба зруйнувати Картаген, і чому як раз тепер його треба зруйнувати, — а коли він ясно й очевидно викаже нам конечність такої роботи, то тодї ми оглянемо ся по своїй хатї, чи є у нас для такої роботи лаштунок і сила і способи. Адже-ж люди не індики, а слово не червона хустка, щоб скоро їм скажеш : Carthaginem esse delendan! — тут би й кидали ся та рвали все на штуки. Он в 1848 роцї, коли у нас на хвилю блисла була свобода печати і кождий міг друкувати, що йому подобалось — які кроваві ради і пропозиції виписували ся тодї на поодиноких людий! Наведу тілько один прикладець. Був тодї при шпиталю св. Лазаря у Львові якийсь економічний офіціялїст, Авдиковський. В н-рі 12. часописи „Kuryer Lwowski czyli Nowiny", видаваної Розуміловським, читаємо про нього ось який вірш:
Muzo, chciej mi grać, by wyrodną nać
bukiem z góry prać,
Tysiąc kolek dać, włosy ze łba rwać
i za miasto gnać.
Lecz to mało tak, bo na zemsty znak
zetrzeć go na mak,
Potem ubrać, w frak, ręce związać wspak,
fiu, i wprost na hak!
Był to wielki cap, jeszcze większy gap,
a największy drab;
Więc go, bracie, grab, choć za kołnierz złap
i uwędź na schab!
Albo by go struć, trzeba go nam szczuć,
choć by krwią miał pluć,
Tak jak szydłem kłuć, tak jak żywcem zżuć,
i bebechy pruć. i т. д.
Навів я тут сей вірш не як взір поетичної красоти, анї як приклад справедливого і гуманного відношеня до полїтичнпх противників, а тілько як різкий показ на те, що ґазетярське слово, навіть у безумних своїх скоках (як повисший) все таки ще не таке страшне, як страшним буває напр. перший лїпший лїцітаційний едикт або манїфест із виповідом війни. Бо і щож стало ся після повисшого, справдї канїбальського вірша? Чи подумав хто справдї терти Авдиковського на мак, а потім одягати в фрак, троїти, жвати живого, колоти шилом і випорювати з нього нутро? Нїчогісїнько подібного не стало ся. Люди посьміяли ся з безумних віршів і їх автора, а Авдиковському хиба може який уличник глупим словом докучив.
Певна річ — і того ми не заперечимо, що накидаючи ся на особи, беручи на себе ролю судії, сшіона, обвинителя й ката в одній особі ґазетяр може наробити богато лиха. Та тілько тут хоронять кождого з нас закони від друкованого розбою так само, як і від усякого иньшого, а навіть далеко більше. Але доки публїцист є публїцистом, письменником, учителем, а не розбійником, не ошуканцем і деморалїзатором, доти має повне право на те, щоб публїка без упередженя, спокійно і тверезо розважала його думки, коли вони видають ся їй цїкавими й важними. Лякати ся слів і задля них відкидати річ, — лякати ся обговорюваня певних думок і питань для того, що ті питаня десь колись когось довели або можуть довести до дразливих консеквенцій, се значить вовка боявши ся в лїс не йти. Обговорюймо всяку річ явно і отверто — „только бы безъ ругательства и образы маєстату кролевского" — як писав у Гадяцкому договорі Немирич, і без образи ще висшого маєстату — людської гідности, додамо ми. Вискажім щиро, що в кого на думцї, всї маючи на увазї одно — добро загальне без нїчиєї кривди, толкуймо, доказуймо, критикуймо і контролюймо себе взаїмно, а цїль наша, цїль публїцистична буде осягнена. Але рівночасно осягнено буде далеко більше, бо така щира обміна думок, доказів, критик і поправок — се й є наукове житє інтелїгенції, се й є та кузня, в котрій виковують ся добрі, великі і тривкі громадські дїла.
28.11.1906