[Товариш, 1888, № 1 (10.VII), с.53–65]
(Замісць фейлєтона).
— „Що нам там займати ся науковими питанями, філософією, економією, науками природними! Наша публіка того не любить!“
— „Годі нам вдавати ся в остру критику нових появ літературних. Одно те, що познеохочуємо молодих писателів, а друге те, що й наша публіка кривить ся на такі річи“.
— „Алеж бійте ся Бога! що се ви говорите о якихсь общеукраїнських справах, о конечности виробленя одностайної галицько-украінськоі мови літературної! Наша публіка має інші, місцеві діла перед собою — куди йій ще й тим займати ся.
— Познакомлювати ся з житєм, літературами і обстановами других племен словянських? Та воно б та теє... ми й не від того, але годі знов заповняти цілу газету самою словянологією. Наша публіка не дуже то в ній смакує.
— Мужик... хлоп... єго інтереси, єго освіта, єго організація... ну так, ми хиба против того? Адже-ж наша „Просвіта,“ „Народна Торговля“ з філіями, „Гуцульска спілка“, „Гуцульска Крамниця“, читальні... хіба ми не робимо що можемо ? Хіба не пишемо ? Ми-ж демократи ! Але в літературі... як би то вам сказати... ми й ту не противні хлопови... „Капраль Тимко“, „Убога Марта“, „Лихий день“, „Сини“ — нехай і так. Тілько все таки за много тоі хлопістики в літературі, то не добре. Що то за література тоді буде ? „Нужда і біда“ — „біда і нужда“, „хомут“ і „верета“ — „верета“ і „хомут“. А ще як почнете малювати того хлопа по свойому, з „запахом“, з цінізмами і трівіялізмами — ну, то нехай радше чорти поберуть і вас і літературу! Такоі літератури наша публіка певно не прийме.
— „Бо то треба вам знати нашу публіку, треба знати, чого йій потрібно, що йій подобаєсь“....
Оттакі, на тисячу ладів повторювані оклики, ради, наріканя та упімненя почуєте ви з уст кождого руського редактора і газетяра в Галичині. „Наша публіка“ — се послідній, неоспоримий доказ у всякім спорі про напрям і зміст усякоі галицько-руськоі газети. Що редактор сам занедбав, чого не доглянув і не розкусив, чого не розуміє або не хоче — усе то так і повинно бути, бо, бачите, наша публіка так хоче. І мовчанка о важних та жизненних річах, і безконечне мливо на тему „у городі лобода, а в Кієві дядько“, і ніякою логікою непостижиме скаканє від „нашого демократизму“ під булаву „єго Високопреосвященства“ і від програмового „ми поступовці і федералісти“ до „мира витікаючого з мощів святого Николая“, і дрібна полеміка о дрібні особисті урази — і все, все те, що становить букет нинішного нашого газетярства всіх „парафій“ і всіх відтінків, усе те, коли розколупати близше людей заправляючих ділом, пливе з одного жерела: наша публіка того домагає ся. Вона домагає ся і „такту“ і „темпераменту“, і мовчанки, і „дзявканя“, і леду і огню. Для єі догоди ми раз чорніємо, раз біліємо. Для єі ласки ми сьогодні плюємо, а завтра лижемо.
Боже мій! Та хто-ж ви такі, і хто той ваш тиран, мучитель і деморалізатор, ота ваша публіка?
В переписці одноі з наших газет вичитав я недавно ось що: „Слухи, розпущені нашим підлим і обскурним противником з другої парафіі, немов то наша газета чим раз більше тратить довірє у публики — не мають ніякої підстави. Чорний клеветник може переконати ся о тім з наших книг касових“. Урадуваний таким чистосердечним признанєм, стрічаю редактора тоі газети і щиро стискаю єму руку.
— Ну, — кажу, — слава Богу, слава Богу! Прецінь раз і ми Русини починаємо виходити на зелену пашу!
— На яку зелену пашу? — питає той здивований.
— Як то — на яку? Ви-ж самі се найліпше знаєте. Говорю про вашу газету.
— Так — протягнув редактор ущипливо, — спасибі вам за ласку, що називаєте нашу газету зеленою пашею.
— Але-ж бійте ся Бога! — скрикнув я, покмітивши непорозумінє, — я говорю про слова в вашій переписці.
— Які слова?
А про загальне довірє публіки. Хіба сего мало?
— Е, чорт би побрав довірє! Воліла б публіка менше довіряти, а більше пронумерувати і точнійше платити, то ліпше було-б!
Я очи витріщив і о́-світі забув ся.
— Та хіба-ж у вас довірє не значить сего всего разом ? Як же публіка довіряє вам, коли вас мало читає і неточно платить?...
Редактор жалісливо похитав головою, сказав, „наївний чоловіче !“ і пішов своєю дорогою.
Швидко опісля мав я другу розмову з другим редактором. Було се в більшому товаристві. Пан редактор сидів серед кружка людей і удавав вільнодумця.
— А я вам кажу, що той союз з чорними рясами не доведе нас до доброго кінця! — говорив він поважно.
— Чого ж се ви в свойім органі так горячо за ними вступаєтесь? — спитав я, — так завзято поражаєте всіх йіх ворогів дійсних і мнимих?
— Е, не забувайте, що публіка, котра читає мою газету — —
— Ага, ага, — перебив я, — знаю, знаю! Значить, на ділі ви —
— ІЦож то, хіба мене не знаєте? На ділі я такий самий ліберал як і ви, а може ще й більший!
— Он що ! Так се ви для того в однім з попередніх своїх нумерів так терпко виражали ся о „нетолєранціі лібералізму“?
— Е, то знов, бачите, була інша штука!
— Яка? Запевно також публіка?
— Ви смієтесь, а діло зовсім не смішне. Я лібералізм розумію так: leben imd leben lassen. Мужик хоче жити — Добре, най жиє. Піп хоче жити — щож, хіба нам його нівечити ? По мойому лібералізм, то загальна толєранція, і тілько до такого лібералізму я признаюсь.
— Ага! Розумію. Значить: я брешу — ви толєруєте, ви брешете — я ані слова, третій прийде і обідре нас обох, а ми: „милости просимо, будьте ласкаві !“ Чудесний лібералізм !
— Простак! Грубіян! — сказав півголосом редактор і відвернув ся.
А в другім кутку оден старенький молодий чоловік (молодий літами, але старий досвідом) з неуданим патосом поучав кількох „молодих“ :
— І що ви міні говорите: науки природничі! економія суспільна ! Моі господинове, не думайте, що я такий дурень! Говорім з собою отверто! Адже-ж науки природничі — се атеізм, а економія суспільна — се соціалізм! Чому не скажете явно: нам треба атеізму й соціалізму? Тоді-б кождий від разу знав, чого ви хочете і з ким має діло. А я вам кажу: все се лико. Нам треба навязувати до того, що у нас є, що наша публіка думає й знає, а не вносити нічого нового, не втовкмачувати йій в голову свойіх думок. А то ви подумайте, до чого ви дійдете своєю пропагандою атеізму й соціялізму! Чи тим що кому поможете? Чи дасть се мужикови хоч кусник хліба? Чи визве хоч одну нову силу? Ага, як раз! Тілько тюрми поначиняєте молодими людьми, жебраків і пролєтаріів духових намножите, тай годі. На нашім грунті то тілько може рости, що з того грунту виросло. Правда є тілько одна для всіх. Як я скажу: листє зелене, то о тім прецінь ніхто спорити не буде. Так само й ту. Не напихайте голову публіки теоріями і абстрактами, а ставте діло практично, щоб кождий вислухавши вас знав, що має зараз взяти й робити. Будьте певні, що й уся публіка так само думає, як я!
От тут стань тай будь мудрий! Публіка довіряє одній часописі, котру мало читає і ще менше пренумерує. Публіка заставляє другого редактора кривити душею і визнавати публічно як раз противне тому, що визнає приватно. Публіка думає на певно, що науки природничі — атеїзм, а економія суспільна — соціялізм. Та що-ж се за публіка така? Чи стоіть же йій служити, для неі розпинати ся і душу свою на-руби вивертати, як випрану сорочку?
Що се таке — публіка? Тьфу до чорта! Адже-ж не вовк в лісі і не апокаліпсічна бестія, а всі ми. Кождий з нас — часть публіки. І ви, пане господарю Хомо Наконечний, і ви, пане писарю Тимофію Зацерковний, і ви, панотче Хрізостоме Всякдарсовершенський, і ви, пане орендарю і бурмістре Лейбо Цвібель, і ви, пане судіє Безсторонський, і ви, панно Маню, і ви, шановна пані Богатковська, і ти Касуню — одним словом, усі ми, молоді й старі, вчені й невчені. І всі ми поодиноко кождий для себе, — так собі, люде як люде, а разом взяті мали-б бути таким тираном, такою бестією апокаліпсічною? Ми мали б жадати, щоб наші редактори, писателі, учені, наші духові світила перед нами брехали, кривили ся і пускали нам дим у очи замісць світла? І по що нам диму ? І яка нам користь з брехні ? І не вже-ж ми такі діти, такі тумани, такі сектярі, що не можемо знести щирого, острого, правдивого слова? Не вже-ж у нас клочє замісць серця і кісіль замісць крови, так що нас не порушить те, що порушує других, нормальних людей?
Кожда частина публіки має право жадати від часописі, щоб там звернена була увага на єі інтереси — економічні, громадські чи духові — як до часописі. І певна річ, що кожда часоппсь робить се по свойому. Діло в тім тілько — як. Он „Rolnik“ розпинає ся за тим, щоб панам дідичам сільським було як найліпше, і більш ні про що не дбає. А он „Gazeta gorzelnicza і szynkarska“ дбає про горальні, пропінацію й шинки — а по за тим світом Траллеса, алембіка й літри хоч трава не рости. Ті звертають ся до міщанства, ті до панства, ті до жидів, як кого єго воли тягнуть. Значить, у них є своя публіка. У тоі публіки є своі часткові інтереси. Як годять ся ті інтереси з інтересами загалу, про се йіх органам діла мало, а коли часом і зайде річ про „гармонію суспільну “, то вони для догоди своїм інтересам так гарненько на́-руби вивернуть логіку й факти і справедливість, що тілько стань тай дивись.
Але інтереси економічні, класові — не наше діло. Там ведесь війна, homo homini lupus. Часопись літетературно-наукова має на меті інтереси духові, розвій думок, світогляду, чутя чисто-людського та гуманного. До кого-ж з тим звернути ся?
Очевидна річ — до такого розвою кождий має право. Тут ми відразу вийшли з сфери боротьби і вовчих апетитів. На полі економічнім один збогачує ся звичайно коштом другого; на полі суспільнім один підносить ся на руках та на головах других, так що широка програма одного з мойіх товаришів: „я хочу, щоб усім було добре“ — тут дуже легко може вийти на той самий все толєруючий лібералізм, яким відзначує ся згаданий висше редактор. Бо справді трудненьке діло, щоб рівночасно добре було вовкови, баранови й траві. Або вовк буде траву пасти, тоді буде баранови добре, але траві й вовкови лихо; або баран буде вовка йісти, тоді траві й баранови буде добре, але вовкови погано —
а ні, то буде так як нині, що йість баран траву, а вовк барана, а чоловік вовка бє. Але на полі духового розвою, на полі думки, науки нема війни. „Пийте от нея вси!“ І хто більше має, той другим більше дає, хто в більшу силу вбив ся, той більшій громаді більшу прислугу робить. А кривди нікому, хіба що навмисне хоче, або зариє свій талант у землю.
І тут, на такім полі мала б наша публіка ставити нам, писателям і газетярам, які небудь перепони ? Мала-б домагати ся: те нам давайте, а того не смійте? Мала-б ставити нашій діскусіі границі ще тіснійші від тих, які ставить поліція й прокураторія ? Ні, не можу тому вірити!
Бо подумайте лишень! Що́ ми, писателі й газетярі, можемо дати тій публіці? Слова, думки, ради, сказівки — і більш нічого. Ані крапелиночки більше! Не вже-ж ми, писателі, газетярі та прочі світила, на тілько наівні, що думаємо, що публіка буде бояти ся слів, як ті московські купці у Островського боять ся „ жупела“ ? Адже-ж коли се факт, то ми не можемо видумати нічого більш оскорбляючого і унижуючого ту ниву, на котрій сіємо своє слово. Бо що таке слова? „Революція“, „соціалізм“, „нігілізм“, „анархізм“, „дарвінізм“, „натуралізм“ — що се таке? Взявши кожде слово віддільно, механічно — воно нічого не значить, нічого не говорить — жупел, тай годі. Лякати ся слів, се забобон і нічого більш. А писателі, котрі знають про істнованє того забобону, а не старають ся його розсіяти, але противно, визискують його, і замісць вияснювати річ річевими доказами, замилюють очи публіці такими словами — се шарлятани, а не світила. А коли замісць зупиняти ся на слові, звернемо увагу на саму річ, на котру таким словом натякає ся, і вияснимо йійі генетично, в звязку з обставинами, причинами й наслідками, то покаже ся, що та сама публіка, котра (бодай по думці писателів-шарлятанів) від грімкого слова трохи що по мишачих норах не ховала ся, ту почне потакувати головами а то й прямо скаже: ну, се-ж діло очевидне, я й сам нераз так думаю.
Ну, а що таке — думки? Передомною лежить камінь. Дивлюсь на него і думаю: а відки, бре, він узяв ся? а як він виглядає в середині? чи тяжкий, чи твердий, з чого зложений і яка в ньому сила ? І шукаю відповіди на всі ті питаня. Що-ж ту страшного? Так само поступаю з усяким явищем фізичним, історичним, моральним. Он Москалі до Самарканду залізницю довели — давай подумаємо, що воно за значінє може мати? Чого йім там треба ? Кому з того користь, а кому шкода ? А он у Бельгії робітники до Карно адреси републіканські пишуть — обдумаймо й се, пошукаймо фактів, котрі-б нам се вияснювали, стараймось поставити себе в положінє тих робітників і запитаймо себе, що би ми в такім разі зробили? Ну, і щож ту буде лихого або страшного? Се-ж звичайно всі так робимо. Або от убив чоловік другого, обікрав, обрабував — що-ж, факти страшні, але ми думаємо о них спокійно, розбираємо причини й наслідки, оцінюємо моральні й другі сили, які при тім факті появили ся. І що ж з того ? Чи думка про найстрашнійші, найнеморальнійші факти убила, здеморалізувала нас? Противно, передумавши такий факт добре, розваживши єго причини й подробиці, ми обогатили запас свого житєвого досвіду, розширили своє знанє світа й людей, стали ся розумнійшими і сильнійшими на той случай, колиб і самі ми найшли ся серед подібних обставин. Нема думок страшних, неморальних або шкідливих Усяка думка сто́іть того, щоб йійі передумати, розібрати і справдити.
— А отже-ж є шкідливі, неморальні, заказані теорії! — скажете може. Які такі? — питаю вас. Вкажіть хоч одну, я жадної заказаної теорії не знаю. Знаю більш або менш основні, котрі більш або менш відповідають фактам і поясняють йіх — і більш нічого. Шкідливі, неморальні теорії! Се, — простіть за слово, — се ті самі „безсердечні ідеали“, про котрі співав колись п. Масляк в „Зеркалі“. Що може бути неморального напр. в теорії Дарвіна, або в теорії Нютона, або Коперніка або хоч би і в теоріі Маркса про історичний розвій капіталізму, або в теоріях неомальтузіянців про занадто швидке розмножуванє роду людського ? Що тут страшного або неморального ? Беріть факти, на котрі вказують ті мислителі, придивіть ся йім добре, оцініть, чи мають вони таку силу, яку йім ті мислителі приписують, порівняйте, зведіть до .купи, пошукайте нових, а опісля й судіть. І тоді суд ваш зовсім не буде говорити о моральности ані о страхах, а скаже по просту : ся теорія вповні вірна, а ся недокладна, а ся зовсім фантастична й безпідставна — тай по всему.
— Е — скажете ви, — як би то на таких теоріях і кінчило ся, то ще б нічого. Коли-ж бо ті панове мислителі захапують і душу й серце, натякають й вказують чоловікови: оттак треба робити, так треба жити, туди треба йти!
І добре. Так і треба. Тілько все таки не забуваймо, що йіх теоріі, йіх думки, йіх сказівки — не більше, як ради. Вони збуджують нашу власну думку, нашу власну совість, нашу власну волю, але все таки заким ми від того розбудженого стану перейдемо до діла, розважимо попереду добре, що се за діло, чи слід нам його робити і як ми його зробимо. Нехай би ту перед нами стояв який небудь Катон і говорив і доказував нам що дня: Carthaginem esse delendam — так що з того ? Чи Картаген через се пропаде ? чи ми на єго голе слово кинемось до діла з голими руками ? Ні, коли у нас розум не виплив, то ми попросимо його поперед усего: будь ласкав, Катоне, докажи нам, що справді так конче треба Картаген зруйнувати, і чому як раз тепер його треба зруйнувати, — а коли він ясно й очевидно викаже нам конечність такої роботи, то тоді ми оглянемо ся по свойій хаті, чи є у нас для такої роботи лаштунок і сила і способи. Адже-ж люде не індики, а слово не червона хустка, щоб скоро йім скажеш: Carthaginem esse delendan! — тут би й кидали ся та рвали все на штуки. Он в 1848 році, коли у нас на хвилю блисла була свобода печати і кождий міг друкувати, що єму подобалось — які кроваві ради і пропозіціі виписували ся тоді на поодиноких людей ! Наведу тілько оден прикладець. Був тоді при шпиталю св. Лазаря у Львові якийсь офіціаліст економічний, Авдиковський. В н-рі 12. часописі „Kuryer Lwowski czyli Nowiny“, видаваної Розуміловським, читаємо про него ось який вірш:
Muzo, chciej mi grać, by wyrodną nać
bukim z góry prać,
Tysiąc kolek dać, włosy ze łba rwać
i za miasto gnać.
Lecz to mało tak, bo na zemsty znak
zetrzeć go na mak,
Potem ubrać w frak, ręce związać wspak,
fiu, i wprost na hak!
Był to wielki cap, jeszcze większy gap,
a największy drab:
Więc go, bracie, grab, choć za kołnierz złap
i uwędż na schab!
Albo ty go struć, trzeba go nam szczuć
choć by krwią miał pluć,
Tak jak szydłem kłuć, tak jak żywcem zżuć
i bebechy pruć. і т. д.
Навів я ту сей вірш не як взір красоти поетичноі, ані як приклад справедливого і гуманного відношеня до противників політичних, а тілько як різкий показ на те, що слово газетярське, навіть в безумних своіх скоках (ак повисший) все таки ще не таке страшне, як страшним буває напр. перший ліпший едікт ліцітаційний або маніфест виповідаючий війну. Бо і щож стало ся після повисшого, справді канібальського вірша ? Чи подумав хто справді терти Авдиковського на мак а потім одягати в фрак, троіти, жвати живого, колоти шилом і випорювати з него нутро? Нічогісінько подібного не стало ся. Люде посміяли ся з безумних віршів і йіх автора, а Авдиковському хіба може який уличник глупим словом докучив.
Певна річ — і того ми не заперечимо, що накидаючи ся на особи, беручи на себе роль судді, шпіона, обвинителя й ката в одній особі газетар може богато лиха наробити. Та тілько ту хоронять кождого з нас закони від розбою друкованого так само, як і від усякого другого, а навіть далеко більше. Але доки публіціст є публіцістом, писателем, учителем, а не розбійником, не ошуканцем і деморалізатором, доти має повне право на те, щоб публіка без упередженя, спокійно і тверезо розважала єго думки, коли вони видають ся йім цікавими й важними. Лякати ся слів і задля них відкидати річ, — лякати ся обговорюваня певних думок і питань для того, що ті питаня десь колись когось довели або можуть довести до дразливих консеквенцій, се значить, вовка боявши ся в ліс не йти. Обговорюймо всяку річ явно і отверто — „только бы безь ругательства и образы маєстату кролевского“ — як писав в Гадяцкому договорі Немирич, і без образи ще висшого маєстату — гідности людської, додамо ми. Вискажім щиро, що в кого на думці, всі маючи на увазі одно — добро загальне без нічиєі кривди, толкуймо, доказуймо, критикуймо і контролюймо себе взаімно, а ціль наша, ціль публіцістична буде осягнена. Але рівночасно осягнено буде далеко більше, бо така щира обміна думок, доказів, критик і поправок — се й є наукове житє інтелігенції, се й є та кузня, в котрій виковують ся добрі, великі і тривкі діла громадські.
Ів. Франко.
28.11.1888