Оловець (1879)

[Правда, 1879, №12, с.762–773]

 

(З моіх споминок.)

 

Ескиз Руслана.

 

Прошу ніяким світом не думати, що се я росповідаю видумку, або що напись на заголовку сеі повістки — яка небудь метафора. Ні, діло справді йде о оловець, и то не цілий, а кусник, от так, возьмімо, три цалі завдовшки. Впрочім як хто скаже, що півчетверта цаля, то також не піду з ним до війта судитися. Але то знаю добре, що чотирох цалів завдовжки не держав. Се міг би я, як кажуть правники, „ствердити головною присягою“, або як кажуть наші Ясеничане, „побожити и заскаритися, на чім світ стоіть“. Півчетверта цаля, не більше, за-довгий був герой сеі повістки. Хоть то літ тому чимало, як ми бачилися з ним послідний раз (с. є. як я бачив ёго, бо він своім затемперованим носиком хібаж міг мене бачити? А при тім він цілого півтора дня лежав у моій шкільній торбі, під книжками, достоту у тьмі кромішній!). Щоби не збрехати, то буде тому не менче шіснайцяти літ, — достаточний час, щоби забути й про якого щирого приятеля. А я не забув про ёго, про півчетверта цаля задовгий кусник олівця, в оправі темно-червоного дерева, шестигранний и політурований на жовто, с срібною, вибитою написю „Mittel“ на тупім кінци; з другого кінця був затемперований, не надто остро, а не надто й тупо, — саме тілько, кілько потрібно для сільского школяра.

 

В такім виді лежав він одного зимового поранку на снігу на подвірю ясеницькоі школи, саме коло стежки, котру протоптали з рана школярі. Се був погідний, хороший поранок. Мороз потискав, мов скажений у воздусі літали малесенькі платочки снігу, зовсім прозірчасті, видні тілько по блеску дияментовім, коли в них заломався сонячний промінь. Оловець не застряг у замерзлий, искристий сніг, а лежав зовсім на верха. Ёго жовта політура полискувалася до сонця, а срібні букви „Mittel“ виднілися з далека. Певно котрийсь школярь, біжучи до школи, загубив ёго. Він так и лежав, простягнувши свій чорний, заострений носик до стін школи, немов силувався вказати кождому прохожому, що там ёго належне місце; немов просив своім срібним поглядом, щоби ёго вийняти с тоі хоть гарноі але дуже холодноі постелі и занести там, до школи, відки широко по селу розлягався гармідер хлопців, ожидаючих пана професора.

 

Скажіть же тепер самі на совість, що би ви зробили, як би вам лучилося побачити такого Mittel'а и то в подібнім, не зовсім для ёго „чина“ відповіднім положіню? Думаю, що 90% з вас, не підозріваючи в нім героя не то повістки але навіть газетярськоі новинки або мізерного анонсу, підішли б ёго и сховали по просту до кишені. Прочі 10% запевно навіть не схилилибся по ёго.

 

Я, признатися щиро, належав до тих 90%, с. є. не підозріваючи нічого злого в олівци, схилився по ёго и, не маючи ніде при тілі кишені, вложив ёго до шкірячоі торби школярськоі, в котрій були моі книжки. Але що при тім було не зовсім звичайного, так се то, що я вельми утішився своєю находкою. Я був бідний сільский хлопець и ніколи ще на своім віці не мав олівця, все мусів писати тим проклятущим гусячим пером, котре так страшно капало, бризькало и порскало під натиском моєі руки. А тепер нараз — я найшов оловець! Тай ще який гарний ! Правда, я бачив ёго тілько мельком, ще як лежав на снігу, бо відтак, ухопивши ёго в руку, я швидко шусьнув ёго до торби, немов боячися, щоб сонце, котре так ясно світило, не викрало ёго з моєі руки. А ще друга цікава штука при цілій тій операциі була та, що міні й через голову не перейшло, щоби котрий школяр міг був ёго згубити, — чуєте, — ані через голову міні не перейшло! Де, де, де! Котрий ту в нас школяр губить олівці! То мусів Бог-зна якийсь незнакомий пан приіздити до професора,— ну, певно то він якимось дивним способом згубив той оловець. А може то був жид-гендляр, котрому професор торік продав корову, може бути, що сей оловець лежав ту ще від торік, а ніхто ёго бідного не видів. А може він упав в иочи з неба враз из снігом. Аджеж бабуня казали, що нераз жаби падуть з неба; чомуж би й олівці не мали падати ? Так міркував я йдучи через подвіре до школи. Щож, хіба шестилітному хлопцеви не вільно так міркувати? А впрочім — ні! Міні дуже подобався той оловець. Я держав руку в торбі, а він був у моій руці, я обертав ёго гранками сюди й туди, старався угадати ёго грубість, відновити перед своіми очима ёго стать, одним словом, моя фантазия, мов мотиль коло цвіта, невпинно крутилася и шибала коло олівця. Вона насилу відганяла всяку думку, що оловець міг належати до котрого школяря, и що, значить, міні прийдеться віддати ёго назад властителеви.

 

В клясі повно вже було школярів. Деякі сиділи в лавках и бубоніли завдану лєкцию, хвиля від хвилі боязко позираючи на двері, чи не йде професор. Другі, смілійші, ходили по клясі, билися, тручалися помежи лавками, мазали ріжні дива крейдою на таблиці и стирали іх відтак швидко намоченою шматою, котра служила замість губки. За олівцем ніхто не питав. То мене дуже врадувало, и я швиденько, немов крадькома, шусьнув у другу лавку и сів на своє звичайне місце. Виймаючи книжку, потрібну для слідуючоі години я почув у торбі брязк олівця о шкіру и весь затремтів; не знаю, чи з радости, чи з якоісь неясноі трівоги.

 

Ось и професор прийшов, почалася наука. Нічого! Ось и година минула, професор вийшов, крик и гомін почався по давному, про оловець ніхто й слова не каже. Я сиджу, оглядаюсь довкола и тремчу, мов злодій над краденим добром, боячись, що ось-ось надійде хтось и зажадає від мене олівця.

 

Але ніхто не жадає олівця. Школярі ходять и учаться, сваволять и товчуться по давному.

 

Степан Леськів, мій добрий знакомий, наближуєсь до мене.

 

— Ов, ти видно нині рахунків не вмієш; то то будеш у скіру брав! А ще як міні скаже професор бити, ну, майся гаразд, небоже!

 

Що за збиточник, той Степан! Він знає, що рахунки — моя слаба сторона и любить нераз подрочитися зі мною. Але я знаю добре, що він такой жартом говорить; впрочім нині не боюся професора, бо я рахунків (писати цифри до 100) навчився. О, ще й як навчився! А хто в чорта цілий день писав пальцем цифри по шибах вікон, покритих густою росою?

 

— Ну, ну, — не дуже ти журися моіми рахунками, — відповів я Степанови. Уважай лиш, абись сам не дістав в скіру !

 

Диво дивне, бігме, що диво! Я хотів відповісти Степанови також жартом, з усміхом, ласкаво, — а відповів якось так злісно, гризко, таким понурим голосом, що аж самому стало погано! Ба, я чув навіть, як ціле моє лице налилося кровю. Степан стояв хвилю передо мною и не кажучи нічого більше, дивився на мене зачудованим поглядом, а далі відійшов, видимо засмучений тим, що вразив мене своім жартом. Він так мене любив, той лагідний, тихий, услужливий и добрий хлопчина! За що я так гризко відповів ёму? За що засмутив ёго? Він же ж говорив до мене жартом, и я не мав ніякоі причини гніватися на ёго!

 

Такі мисли шибли міні через голову, коли Степан відійшов и мовчком сів у свою лавку. То був невеличкий русявий хлопчина осьмиліток. Ёго батько, бідний селянин, був сусід мого вуйка, у котрого я жив, то ж и оба ми, хлопці, товаришували раз-у-раз с собою. Степанів батько давнійше, кажуть, був богатий чоловік, але великий огонь та всілякі другі нещастя зруйнували ёго господарство. Він був високий, сильний мужчина, с понурим лицем, раз-у-раз схиленим в землю и грубим, різким голосом. Я мимовільно якось боявся ёго и вважав жорстоким чоловіком. За то малий Степан весь удався в матір, тиху, лагідну жінку з ладним ще, добродушним лицем и ясними, сивавими очима. Томуто нераз, стоячи за плотом на пастівнику, підстерігав я, поки старий Леськів вийде с хати, щоб бодай на хвилю забігчи до Степана, побавитися з ним. Правда, ми нераз и сварилися, як звичайно діти, але ніколи не надовго. Я, горячійший до сварки а то й до бійки, звичайно перший був и до перепросин; — а Степан, усе однаковий, усміхався так любо, немов хотів сказати:

 

— А видиш, — я то давно знав, що ти не видержиш без мене!

 

Але тепер, пощо я тепер розгнівався на Степана? Та ні, я чув добре, що я зовсім навіть не розгнівався на ёго! Противно, ёго жалібний, сумний погляд болів мене якось, вертів у моій дитинячій груди. Я встидався чогось, сам не знаючи чого и забув про оловець. Аж коли вражіня остигли и проминули, и перед собою побачив я торбу, в котрій моі нерви немов чули з далека  дотик олівця, тоді знов моя фантазия вернула назад до того предмету и за хвилю про Степана и ёго сумний погляд я забув зовсім.

 

Знов увійшов професор, почалася година наукова и поволі проминула; про оловець ніхто ні пари з уст.

 

Третя година мали бути рахунки. Тота висока и страшна наука відбувалася таким способом, що професор викликав одного до таблиці, казав ёму там писати крейдою цифри, а всі прочі хлопці мусіли ті самі цифри писати на своіх зо́шитах. Професор раз у раз ходив коло лавок, заглядаючи то ту, то там до зошитів, чи всі пишуть и чи так пишуть як належиться.

 

Перед рахунковою годиною почув я в послідній лавці, в котрій сидів Степан, якийсь гамір, якісь трівожні, уривані питаня и відповіди, але за гамором не міг розібрати, що́ се таке. Але все-таки мене щось токнуло, якийся несупокій заворушився в міні. Я подумав собі: не буду тепер виймати олівця, буду писав, як звичайно, пером, хоть и як міні воно обридло.

 

Ось и професор увійшов. Відотхнувши хвилину при столі, він встав и викликав мене до таблиці. Я вийшов заляканий, тремтячий, бо в загалі писане чи то цифер чи букв, було для мене твердим горіхом: всякі знаки с під моіх рук виходили криві, гачковаті, розлізлі, так що звичайно подобали на старий пліт, в котрім кождий кіл стремить у инший бік а хворостини півперечні стримлять самі в собі, не можучи здибатися с колами. Але що було робити, викликав професор, треба йти. Я став коло таблиці, взяв у праву руку шмату а в ліву крейду.

 

— 35! крикнув професор и озирнувся на мене. Ах, ти. тумане, а ти як крейду держиш ? Лівкутом будеш писати, га!

 

Я перемінив нещасливі знаряди премудрости в обох руках, відтак підвів праву, як міг до гори и ледво Дістав до половини таблиці. Завданє, написати на таблиці цифру 35, було дуже трудне, бо приходилося писати самі „скрутні“ цифри. Вчора, вправляючися пальцем на шибах в писаню цифер, я довго думав, як би то воно написати тоту прокляту трійку, щоби іі зладити таку кругленьку и с таким зубчиком на середині. Запитати не було кого, от я й рішив писати іі с середини, від зубчика, потягнути відси насамперед горішний, а відтак долішний каблучок. Так я й навчився писати дома, так само взявся й тепер дрожачою рукою мазґуляти на таблиці. А ту ще, як на нещастє, рука дриголить, сила, котроі й так не було много, десь мов замерзла, так що хоть и як мучуся тиснучи крейду до таблиці, то проклятущі штрихи все виходять такі худі та тонкі, що ледво іх видно. С тяжкою бідою я намалював трійку.

 

— А що, вже ? кричить професор и обертається до мене.

 

— Ще... ще ні, відповідаю я и обливаючись холодним потом берусь писати 5, розуміється, знов після власноі методи, с. є. зачинаючи з долини.

 

— Що, що, що? скрикнув професор и прибіг близше до  мене, як ти пишеш, як?

 

Я мовчав. Дрожача рука дотягала штриха на таблиці. Пятка подобала радше на ґ, ніж на круглочереве, гребенясте 5.

 

— Ах, ти поросяча почеревино! (звичайний титул, яким професор именував школярів), то ти не знаєш, як пишеться 5?

 

И не ждучи відповіди на се питанє, професор одною рукою вхопив с столика широку ленію, а другою мою руку, с котроі вилетіла крейда, и голосний ляск розлягся по клясі. Долоня налилася кровю и стала якась ніби грубша, а під шкірою немов мурашки забігали. Я, з малу твердий на біль, не заплакав, тілько скривився.

 

— То ти не знаєш, як 5 писати? Не видівись, як я писав. А диви, як пишеся 5, — от так — и пан професор хопив крейду и розмахом написав на сам перед на таблиці величезну пятку, а відтак на моім лиці такуж саму (може не таку правильну и виразну) величезну пятку.

 

— Пиши далі, — крикнув до мене, — 48!

 

Я взяв крейду и почав писати. Професор дивився ще хвилю. Чвірка вдоволила ёго и він пішов знов між лавки.

 

— Чому не пишете? крикнув він грізно до хлопців, котрі напів з усміхом, а на пів з ляком дивилися на те, що діялося при таблиці. На крик професора всі голови похилилися до долу, мов жито від вітру похиляє до долу пристигаюче, важке колосє.

 

— А ти старосто як 3 написав? питає професор одного.

 

Замість відповіди, замість пояснена ляск лєнією по лапі.

 

— А то що на верха, над 5 ? питає другого.

 

— Капнуло с пера.

 

Знов ляск лєнією по лапі.

 

— А ти, свату, чому не пишеш? питає третёго.

 

— Та я, про... прошу пана професора... чути крізь слёзи голос Степана Леськового.

 

— Що? кричить професор гнівно.

 

— Я десь оловець загубив.

 

В тій хвилі з моєі руки, не знати чому, випала крейда. Кажу ще раз: не знати чому, бо я був певний, що оловець, лежачий тепер супокійно в моій торбі, не був Степанів. Ніяким світом! А прецінь при тих ёго словах я так запудився, рука моя так затремтіла, що крейда, мов слиж, виховзла з моіх рук. Щастє моє, що завдана цифра була вже написана, тепер я не зміг би був іі написати.

 

— Так, крикнув професор, — загубив! Постійно ти, навчу я тебе!

 

Чого властиво хотів професор навчити Степана, Господь знає. Ми, школярі, знали лиш тілько, що професор два дні тому дуже сварився с Степановим батьком и видимо лишень притоки шукав, щоби за вітця пімститися на хлопцеви; а крім того ми бачили, що нині професор троха пяний, и що, значить, без бійки не обійдеться.

 

— Марш на середину! крикнув він до Степана. Бідний хлопець, видко, знав, що ёго жде и не швидко рушався; професор хопив ёго за довге, біляве волосє и виволік на середину.

 

— Ту стій! А ти обертаючись до мене — написав вже ?

 

— Написав.

 

— Сідай! А ти йди до таблиці!

 

При тих словах професор штуркнув Степана. Я легше якось відотхнув, раз тому, щом сам сидів на беспечнім місци, а по друге тому, щом собі думав, що чень вже Степанови не буде нічо за оловець, коли ёго професор післав до таблиці, — бо те знав я, що Степан писати вміє. Тілько чуючи, яким гнівним голосом диктував професор Степанови цифри, як лютився видячи, що Степан пише добре, я чогось боявся. Міні було так тяжко, немов щось шептало міні в нутрі, що коли буде що злого Степанови за оловець, то в тім буде й моя вина. Яким способом такі дивні гадки сплелися в моій голові, не знаю, але те тілько певно, що я тремтів, мов трепетовий лист.

 

Степан пише цифри и пише, вже записав цілу таблицю, професор раз-у-раз дивиться на ёго, щоби зловити ёго на чім небудь, але годі.

 

— Досить! кричить він, — а тепер лягай!

 

— Та за що, прошу пана професора, обзивається Степан.

 

— Що? За що? Ти ще питати? Зараз лягай!

 

Мене щось немов за горло стисло, коли почув я ті слова. Професор шукає різки в останній лавці, а бідний Степан, блідий, дрожачий стоіть при таблиці и мне шмату в руках.

 

— Та за що мене пан професор хочуть бити? спитав ще раз Степан крізь слёзи, видячи наближаючогося професора з різкою в руці.

 

— Лягай! крикнув, и не ждучи далі хопив Степана за волосє, перевернув ёго на крісло и почав що сили швякати різкою. Степан закричав з болю, але крик, бачиться, тілько дужше дразнив опянілого професора.

 

— Абись знав на другий раз, як олівці губити! кричав він задиханим, уриваним голосом; різка ще сильнійше засвистала, оперізуючи тіло бідного Степана.

 

Що діялося зі мною в тій довгій, страшно важкій хвилі? Перша думка, яка мигом шибнула міні через голову, була — встати и сказати, що я всему вина, що Степанів оловець у мене, що я найшов ёго и не віддав Степанови. Але страх перед свищучою різкою насилу придавив мене до місця, спутав мій язик, стиснув горло, мов зелізними кліщами. Крик Степана прошибав міні груди. Холодний піт облив мене цілого, я виразно чув біль, острий біль від різки, чув ёго на цілім тілі и так живо, що всі моі мускули мимоволі корчилися и тремтіли, а в горлі щось захлипало голосно, на цілу клясу. Але трівога обдала всіх такою мертвотою, що помимо гробовоі тиші ніхто в клясі не чув мого хлипаня.

 

А професор ще не переставав бити! Вже бідний Степан охрип, лице ёго посиніло з натуги, пальці судорожно впилися в професорові коліна, ноги кидалися в воздусі, але різка не переставала свистіти в воздусі, а кождий іі свист, кождий ляск на грубу полотняну сорочку Степана стрясав и здавлював трийцять дитинячих серць у клясі, витискав новий крик болю и роспуки з грудей Степана. Я не тямлю вже — ох, и пригадувати не хочу! Що діялося в мині підчас тих страшенних хвиль, які чутя перелітали по моім тілі, який біль проникав моі сустави, які мисли шибали по голові. Та ні, — мислей не було ніяких! Я сидів, холодний, задубілий, мов камінь! И тепер ще, по шіснайцяти літах, коли нагадую ту хвилю, бачиться міні, що та хвиля на довгий час оголомшила мене, мов удар каменем по тімю, и що будь таких хвиль богато в моім дитиньстві, з мене вийшов би такий самий туман, як ті, котрих бачимо сотки в кождій низшій школі нашого краю, як ті нещасливі, забиті фізично и духово діти, котрих нерви від маленьку притупили страшні, огидні сцени, а голову від шести літ задурила професорська дисципліна.*)

 

Вкінці стих свист різки. Професор випустив Степана, а той, безсильний, змучений, без духу покотився на поміст. Професор, червоний, мов бурак, кинув різку и сів на крісло, с котрого инощо скотився Степан. Хвилю віддихав, не кажучи й слова. В цілій клясі було тихо, мертво, сумно. Чути було лишень, як хрипів бідний хлопець, судорожно хлипаючи.

 

— Не встанеш ти? прошепотів професор, копаючи ёго ногою в бік.

 

Степан по хвилі ледво-ледво підвівся на ноги и став, держачися рукою лавки.

 

— Марш на місце! А знай, як на другий раз олівці губити !

 

Степан пішов на місце. В клясі знов стало тихо. Професор, видимо, протверезився троха и почув, що лихо зробив, збивши так хлопця. Він знав, що з Леськовим зачіпатися не добре. Думки про се ще гірше дразнили ёго и він, схопившися, почав мовчком бігати по клясі, важко сапаючи.

 

— А, драби, розбійники! крикнув у ході, — не знати, чи до нас, дітей, чи до неприсутних ясеницьких громадян.

 

Знов довгу хвилю бігає професор по клясі, знов сапає и воркоче щось під носом, а далі обертається до нас и кричить:

 

— До дому!

 

Але й се; звичайно дуже чудодійне слово, завіщаюче нам бодай на день увільненє від ваготи шкільноі премудрости, тепер немов до глухих було сказане. Трівога и непевність приголомшили всіх школярів и відобрали ім чутя. Тре було аж другого, голоснійшого викрику професора, щоб усі встали до молитви.

 

Коли по молитві школярі рушилися з лавок и почали виходити с кляси, то діялося се без звичайного шуму и товкітні; всі йшли звільна, боязко позираючи на професора, що стояв при столику, поки всі хлопці не вийшли. Кождий чувся якось немов придавлений. Степан йшов хлипаючи, а коли вже коло дверий позирнув на професора, той погрозив ёму кулаком. Я йшов майже самий послідний, ледво переступаючи ногами, я боявся и встидався чогось так страшно, що рад бим був в тій хвилі запастися під землю. Не знаю, хіба розбійник по сповненім забійстві чує таку ваготу на серцю, як я чув тоді. Особливо на Степана був бим в тій хвилі не поглянув за жадні гроші. Я так живо представляв собі ёго біль, — ні, я терпів не менш ёго, — а ту ще той проклятий внутрішний голос, котрий раз у раз шептав міні, що він через мене терпів, що оловець ёго! Так, тепер уже виразно щось говорило міні, що то ёго оловець я найшов! И що би, бачиться, на такий спосіб природнійше, як піти тепер до ёго и віддати ёму згубу? Чи не ще! Та ні! Природно воно видається, але міні годі, доразу прибитому страхом, жалем и встидом, було зовсім неможливо се зробити. И не то, щоб тепер ще я бажав заховати той оловець для себе, — де там! Він тепер важив мов камінь у моій торбі, пік мою руку з далеку,— я тепер ніяким світом не був би діткнувся ёго, не був би поглянув на ёго! Ще як би хто був силою вирвав у мене торбу и витряс з неі все, так, щоби й оловець випав, а Степан відтак міг ёго взяти, — ах, як би я був радувався таким злучаєм! Але так не сталося, — та й не до того було школярям.

 

Скоро лиш с кляси та с професорського подвіря, всі обступили ще хлипаючого Степана и почали ёго роспитувати, як и де загубив він оловець, який то був оловець; деякі голосно відказували на професора, другі жалували Степана и говорили ёму, щоби конче пожалувався татуневи.

 

— Або я-а знаю, де я за-агубив, — хлипав Степан. Але що міні тепер та-атуньо скажуть! Ино що міні поза-авчора купили в місті, а я-а загубив! Ой-ой-ой! — заплакав бідний хлопець, котрий боявся вітця не менче, як професора.

 

— Та не плач, дурний, не бійся, — потішали хлопці, хоть певно ні оден з них не рад би був бути в Степановій шкірі.

 

— Ага, не пла-ач! відповів сумно Степан. Ти вони мене забють за оловець! Шість крейцарів, кажуть, заплатили за ёго в місті... А як, міні, кажуть до загубиш, то шкіра не твоя, чуєш!.. Ой, ой, ой!..

 

Я не міг слухати тоі бесіди. Кожде Степанове слово кололо мене, мов бодяки. Я побіг швидко до дому, весь дрожачий, блідий и задиханий.

 

— О, вжесь певно десь бився с хлопчисками! крикнула при моім вході на мене тітка, — що такий приходиш задиханий, як той пес гінчий! Ах, ти дробе якийсь, непотрібе, нездаро, нуждо якась несосвітенна!

 

Тітка була що дівчина двайцяти кількох літ віку. Вона була „дуже добра“, — бодай се можна сказати про іі язик, котрий не любив ніколи „дармо хліб істи“ и котрому ніколи слів не хибло.

 

Я повісив торбу с книжками на кульці и сів істи, не кажучи й слова. Попоівши, я сів коло стола и взяв книжку, не по то, щоби вчитися, що там на завтра було завдано; — де міні було до вченя! Я сидів над книжкою, мов пень и сотий раз прочитував усе одні и ті самі слова, не тямлячи, що читаю и до чого се йде. Я силувався не думати про Степана, про професора, про старого Леського, але іх лиця раз у раз сунулися міні на думку, проймали мене холодом, гризли и непокоіли, мов грішника згадки про давні проступки. Я так бажав, щоби раз настав вечір, але вечір, мов заклятий, не приходив. Я боявся поглянути па торбу з олівцем, немов се була не торба, а страшна нора, и не оловець, а гадина.

 

Як я перемучився, поки настав вечір, не буду росказувати. Які страшні сни снилися міні в ночи, як я кричав, утікав ніби, ховався, як за мною бігали та літали ящірки з острою мордою и з великим написом „Mittel“ на хребті, як мене кололо терне з жовтою блискучою корою и с шестигранними кільцями, затемперованими при кінці, — се також нехай тоне в кирниці забутя. Досить того, що вставши рано я був мов збитий або зварений у поливанниці, а тітка в додатку насварила на мене, що я усю ніч метався та верещав, не даючи іі спати.

 

Рано, заким ще я пішов до школи, вуйко приходить из села и скинувши грубі, суконні рукавиці з рук зачинає росповідати про ріжні сільскі новини.

 

— А за що то вчора професор так Леськового Степана збив? питає вуйко нараз мене. Те питанє страшно перепудило мене, немов би мене хто окропом обіляв.

 

— Та... та... та..., каже, що десь за... за... за...

 

— Що ти, говорити не вмієш, чи що? крикнула з боку тітка, — Ну, та що там такого сталося из Степаном, запитала вуйка.

 

— Та так вам ёго вчера професор збив за якийсь оловець, що ледво живий приліз до дому.

 

— Та за який оловець?

 

— А во, — купив ёму отець у понеділок оловець, а він учора загубив. Професор пяний, тай нуж хлопця бити, ніби він тому що винен. Чуєте, ледво бідний хлопчиско до дому доліз ! А ту ще, прийшов та повідає, а старий медвідь шалився та бий дитину! За волося, та під ноги та обцасами!.. Господи! Стара в плач та в крик, хлопець умлів, ледво водою відолляли, тепер, кажуть, лежить, рушитись не може! Що то, так дитину скарувати !..

 

Ще вуйко не скінчив, коли я росплакався в голос и перервав ёго бесіду.

 

— А тобі іцо? спитав вуйко зачудований.

 

—Чи ти вдурів, хлопче, чи що ? крикнула тітка.

 

— Я... я... я... — пролепотів я плачучи, але хлипанє не дало міні докінчити бесіди.

 

— Ну що, що, кажи! промовив вуйко ласкаво.

 

— Я... найшов... Сте...панів оловець!

 

— Найшов? Де? коли?

 

— Вчора, перед школою на снігу, проговорив я вже смілійше.

 

— Ну, и чому ж ти не віддав Степанови ?

 

— Я не знав, що то ёго, — а він не допитувався.

 

— А потому, по школі?

 

— Я... я боявся.

 

— Боявся? Та якого дідька лабатого ? спитала тітка, — але я не відповів нічо на те питанє.

 

— Ну, и де ж той оловець?

 

— Та в торбі.

 

Вуйко зазирнув до торби и вийняв нещасливий оловець. Я не смів позирнути на ёго.

 

— Ну, дивіться, люде добрі, — тай за таку дурницю так хлопця збили; пощезали би оден з другим!

 

Вуйко сплюнув и вийшов, узявши оловець с собою. Мене тітка випхнула до школи. Я ще хлипав по дорозі, а слёзи текли міні мимо волі долів лицем, хоть на душі стало міні далеко легше.

 

Того дня и цілий слідуючий тиждень Степан не приходив до школи, лежав слабий. Ба, на другий тиждень заслаб щось напруго й професор; — вуйко догадувався, що певно ёго старий Леськів мусів добре „обломити“. Чи воно так було, чи ні, того я ніколи докладно не дізнався, — досить того, що Степана я після того не бачив цілі дві неділі. Ах, як я тепер боявся з ним здибатись! Як часто я бачив в неспокійних снах ёго добре, тихе лице, синє ще від побоів, зболіле и марне, — яким важким докором гляділи на мене ёго сиві, добродушні очи! Але коли я побачився з ним, колим почув ёго голос, то всі муки, весь неспокій перебутого дня немов віджив одним разом у моій душі, — але тілько на хвилю. Степан тепер був уже здоров и веселий по давному, заговорив до мене добродушно, мов нічого й не було між нами; про оловець ані споминки. Чи він не знав о тім, що я мав ёго оловець у себе и став причиною ёго болю? Не знаю. Досить того, що ніколи відтак про оловець між нами не було бесіди.

 

 

23.11.1879