а в селі суботові і далі скорбота
світ застряг на п'ятниці – не видно суботи
дим застлав нам пагорби і дніпро і кручі
і сховав у пазусі ціле плем'я суче
і вмирають янголи вбиті хижим птахом
все що правди прагнуло посипалось прахом
заголились нерви оголились суті
перервались ниті утекло майбутнє
лиш війна й молитва нам тепер робота
переб'ється битва
святиться субота.
Юрій Іздрик
Можливо, дехто пам’ятає скандал трирічної давнини у Львові, пов'язаний із виставкою Станіслава Силантьєва в Палаці мистецтв. Суть трагедії полягала у неканонічному та навіть нахабному представленні Шевченка на картинах молодого художника. Полотна мали символічний характер, і зображали Кобзаря поруч носорогів, кенгуру і черепах, також були написи російською мовою. Звісно, львівське мистецьке середовище одразу вдарило на сполох, виставку планували передчасно закрити. Згодом відбулася зустріч художника зі студентами Українського католицького університету. Дискусія на тему «Цензура і сучасне мистецтво» закипіла обговореннями питань від способу зображення Шевченка і до критики особи самого Силантьєва. Я не буду детально на цьому затримуватися. Врешті, це лише привід до подальшої розмови. А сама виставка та її скандальні обговорення існують тепер як ілюстрація суспільного фону та індикатори традиційної рецепції Шевченка українським читачем.
Проте Силантьєв заслуговує уваги бодай же тому, що став «інструментом», через який можна побачити суспільну кару за посягання на святість образу Кобзаря. Так, Стас зробив це у доволі грубій формі, достатньо по-аматорськи. Тому й жорстокі списи критики полетіли у його сторону. Але цікаво, як обернулася би ситуація, якщо би це було зроблено руками якогось відомого майстра, шанованого в народі і в академічних колах, а саме перепрочитання Шевченка було би тоншим, іронічнішим та глибшим, з усім викриттям отої іконічності Кобзаря (котру, вважаю, так і не вдалося чітко викрити Силантьєву)? Зрештою, незважаючи на якість, серія стала прямим подразником.
Певною мірою, трагічність цього скандалу була також у його одиничності. Але проблема, ясна річ, не у відсутності скандалів. Проблема у відсутності дискусії щодо Шевченка, побудованої не на возвеличенні генія, а на здоровому глузді та конструктивній критиці, на бажанні зрозуміти його Слово. Починаючи з якісної ґрунтовної праці на науковому рівні, продукт мав би згодом перероджувати і шкільну програму, і всілякі освітньо-виховні заходи-години, промови та статті ювілейних святкувань тощо, очищувати останні від надмірного пафосу, за котрим відлунюється пустка.
Про Шевченка заведено говорити не те що «або добре, або нічого» – я би загострила цю фразу до крайнього «або пафосно, або нічого». Григорій Грабович, про якого говоритиму далі, додає: «Про Шевченка треба говорити в березні…».
Ставлення пересічного українця до Шевченка вичерпується знанням/прочитанням віршів зі шкільної програми, ікона Кобзаря в рушнику поруч з іншими святими неодмінно прикрашає сільську хату. Але обожнення відбувається і на рівні науковому, і на літературному. Ось, наприклад, одна промовиста цитата зі щоденника українського письменника Тодося Осьмачки: «Я певний, що якби Шевченко з’явився перед Шекспіром і Ґете, то вони б мали його перед своїми духовими очима як божество, щось подібне до Богочоловіка. Бо Шевченко збільшив славу Спасителя як людолюба. Після Ісуса Христа немає на світі дорожчої людини для людства, як Шевченко, дарма що він не такий серцевід і людознавець, як Шекспір, і не такий глибокий індивідуаліст, як Ґете».
Звісно, існують новітні ґрунтовні, хоча й поодинокі, студії про Шевченка. Взяти б до прикладу працю «Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу» Оксани Забужко. Хоча не знаю, чи кожен здатен подолати це дослідження, що вирізняється особливим складним забужківським стилем писання.
Благо, що 200-літній ювілей трохи спонукав офіційні установи до перевидань книжок та до створення різноманітних проектів. Одним із найцікавіших видається «Другий Кобзар» – невидана поетична збірка творів Тараса Шевченка, написаних у 1843-1847 роках. Видання вперше з’явилося у світі незадовго до ювілею.
Щодо популярного представлення Шевченка на честь ювілею було зорганізовано всілякі телепроекти, інтерв’ю з відомими українцями про Тараса Шевченка тощо. Але чого ще свіжого та невідомого можуть нам сказати знаменитості, котрі жодного спеціального відношення до Шевченка, окрім шкільного ознайомлення з його творчістю, не мають?
Безліч інтернет-ресурсів, присвячених біографії та творчості Шевченка. До прикладу взяти науково-освітній інтернет-портал «Тарас Шевченко» (kobzar.ua), меню котрого виглядає розмаїто та насичено, але впоратися із самим контентом, точніше із його подачею, під силу лише дуже терплячим особам. Одне слово, совок ще тяжіє над нашими шевченкознавцями. Я вже й не придираюся до опису сайту, в котрому йдеться про намір «ознайомлення української і світової (!) спільноти з усіма аспектами життя і творчості Т.Г.Шевченка», коли сайт тільки українською мовою.
На цій ювілейній хвилі й перевидано збірку статей Григорія Грабовича під назвою «Шевченко, якого не знаємо». Грабович як науковець вже більше 20 років займається шевченкознавством, тому глибоко обізнаний у темі і тематичному науковому середовищі. Його тексти здебільшого критичні щодо шевченкознавства в Україні. Критика хоч місцями й нищівна, проте ґрунтовна: автор щоразу вносить свої слушні пропозиції та чіткі поради. Це, зокрема, видно у статтях про Шевченківську енциклопедію та повне академічне видання Шевченка («Повне зібрання творів у дванадцяти томах»). Якщо називати таке дослідження краплею в морі, то ця крапля дуже велика й вагома. Хоча сам Грабович-емігрант критикує відсутність критичності у власне українських наукових колах.
Більшість статей у збірнику написані в 90-х роках, проте не важко помітити, що й зараз особливого поступу у цій справі немає, тому-то актуальність не затінюється часом, а навіть ще гостріше постає – з перспективи майже-нічого-нероблення. Тобто щось робиться, але загалом все русло течії незмінне – канонічне, так би мовити.
Ось, наприклад, Інститут літератури НАНУ планує вже роками видати шеститомне видання «Шевченківської енциклопедії», але кінця-краю цьому не видно. І на ґрунті праці над цим проектом обростають корінням всілякі інституційні та особистісні конфлікти між працівниками Національного музеї Тараса Шевченка у Києві та Інституту літератури НАНУ (про це детально можна прочитати в інтернеті), що безпосередньо впливає і на сам проект. Працю над цим виданням Грабович окремо і дуже гостро висвітлює в одній зі статей збірника.
Автор виносить у дискурс шевченкознавства свою основну тезу – відкриття Шевченка як людини через його творчість, зокрема поезію. Саме в ній криється ключ до багатьох темних кімнат душі поета. Він слушно відкидає прямолінійність та безпідставну очевидність так званого біографічного методу дослідження творчості письменника. З Шевченком відбувається радше навпаки – протилежна пропорційність між життєвими подіями та творенням. Події його біографії та їхнє осмислення, що переходить у поезію, не завжди збігаються, «немає прямого віддзеркалення». Яскравим прикладом може слугувати поезія періоду заслання: так, в Оренбурзі автор «мав хоч ілюзорну, але волю», але у творчості цього періоду він висловлює весь трагізм своєї неволі, сильні душевні терзання тощо. «Завжди існує певне розщеплення між Шевченковим самозображенням, автобіографічно насиченою нарацією, – і самим його життям, як його бачили сторонні (і зафіксували у спогадах тощо), або в його буцімто «об’єктивному» (документованому) плані».
Грабович відчув та чітко артикулював важливу думку про те, що шукати справжнього Шевченка на поверхні його творів – примітивно та безвідповідально, це халтурна наукова праця. Психологічний момент творчості, а також і щодо сприйняття, рецепції залишається найменш дослідженим у традиційному шевченкознавстві. Одним із важливих моментів є глибоке розуміння Грабовичем шевченкової творчості. У контексті критики проекту «Шевченківська енциклопедія» він наголошує, що неправильним, та навіть абсурдним є прагнення редакторів цього видання зводити всі варіанти якогось вірша до остаточної завершеної версії тексту. Адже, як слушно наполягає Грабович, у Шевченка «текст – це передусім процес, а не річ». Дуже багато Тарасових віршів та поем мають по декілька варіантів, по два-три рази переписувалися, доповнювалися чи частково видалялися. І саме ці процеси повинні цікавити науковців та слугувати базою для пошуку глибини його творчості. А прагнення спростити та узаконити лише один із варіантів, ще й називаючи його остаточним – недалекоглядне та непрофесійне.
До речі, читаючи ці тексти Грабовича, паралельно натрапила на аналогічні думки у польського літературного критика Юстини Соболевської: «Ніколи неможливо досягнути найправдивішого звучання, остаточної версії… Твори з плином часу змінюються. Поет постійно переписує їх наново. Вірш не має остаточної форми». Вона згадує таких польських поетів як Тадеуш Ружевич, Еуґеніуш Ткачишин-Дицький, Кристина Мілобендзька та інших у своїй «Книжці про читання», у цьому році перекладеній українською.
Тож навішування на Шевченка німбу, що всім своїм світлом просвічує маси, насправді постає серйознішою проблемою, коли це світло пробивається яскравими променями у надра науки. І це творить зону дискомфорту для справжнього академічного пошуку включно із можливим негативним поглядом. Шевченко став міфом, котрий важко повернути до початкової стадії, де ще існувало розмежування на тлі фундаменту реальності.
І саме ця заміфологізованість образу затьмарює Шевченка як людину, як творця, що жив і відчував. Він перетворився виключно на народного пророка, на всеукраїнське надбання – без крихти живої душі, що іноді була слабкою, сумнівалася чи зневірювалася. І тут Грабович методом аналізу емоційних та почуттєвих кодів у його поезії переконує читача, що варто розкрити очі на самого автора як людину. Більше того, оте шевченкове «відчуття себе, своєї психіки, своєї долі» і робить його сучасним, зрозумілим для нас сьогодні.
Врешті, про цю книжку можна ще довго роздумувати після прочитання, дискутувати, ділитися враженнями у публічному просторі. Але найголовніше – Григорій Грабович штовхає до продовження власних пошуків Шевченка, якого ми не знаємо. Тільки от проблема – де шукати…
Фото: Sociopath.
21.11.2014