Лев Скоп — відомий художник з Галичини, який прожив на київському Майдані Незалежності майже всі дні Революції гідності. Учасник та автор ідеї багатьох мистецьких акцій на Майдані — від оформлення каркасу ялинки до розпису майданівських щитів. Та чи не найбільш відомими є його майданівські ікони. Художник малював їх на центральній площі Києва і відразу дарував тим, хто разом з ним творив Революцію гідності.
Лев Скоп розповідає «Z» про те, як пройшов два майдани, що запам'яталося та чому нам не потрібна третя революція.
– З чого почалась Ваша революція?
– З того, що хтось збоку, а саме Путін, заборонив нам євроінтеґрацію. Наприклад, я захотів поїхати до Відня випити кави. Чи маю я мати з цим проблему? Ні. Я маю багато друзів у Перемишлі, Любліні чи Кракові. Мене там чекають, і я хочу мати можливість спокійно взяти квитки і поїхати. Тому я поїхав на Майдан. Мене взлостило те, що драні москалі на чолі з Путіним зробили з нашого президента маріонетку. Якби він (Янукович. — Ред.) тоді підписав угоду про асоціацію, Майдану би не було. Ми би могли бути у ЄС за десять років, але то вже другорядне. 24 листопада я вже був у Києві.
Я пройшов Помаранчеву революцію і я ніколи би не подумав, що буде другий Майдан.
– Чим для Вас відрізнялись ці дві революції?
– Нічим. Це дві паралельні і майже одинакові речі. Але Майдан-2004 був революцією молоді. Молодь послала батьків, і це було супер. Бо батьки були застрашені сталінізмом, а молодь зрозуміла, що вона — господар життя. Це робили молоді люди, а не моє покоління. Я просто не міг там не бути, якщо там були мої студенти. А цю революцію робили вже всі. Вона об'єднала Україну. Усі зрозуміли, що вони жителі України, і стали побратимами.
У 2004 році я викладав у художній академії. Взагалі я людина аполітична і доволі спокійна. Я прийшов на пари — студентів нема. Пішов на трасу, махнув рукою, зупинив машину і доїхав до Києва. Доволі швидко там знайшов знайомих, і вже разом ми робили виставки. Я закінчив художню академію в Києві, маю там багато друзів, але тоді ні до кого не дзвонив. Спав спершу на сходах Жовтневого палацу. А пізніше жили на Хрещатику у класного художника Миколи Журавля.
У 2013-му все повторилось. Було цікаво, що не бачив людей 10 років і знову ті самі люди у ті самі двері. Зі мною були усі мої діти, крім вагітної доньки, хоча я нікого не аґітував їхати.
– У Львові теж був Майдан. Чому вирішили їхати до Києва?
– Я мав бути там, де мав бути. Це столиця і серце України. Рішення про поїздку ніби відбулось незалежно від мене. Коли Україна відмовилась від асоціації, я зрозумів, що маю бути в Києві. Знову ж, я не хотів турбувати нікого зі знайомих. На одну чи дві ночі мене забрали до себе зовсім незнайомі люди.
А потім я мусив поїхати додому. Коли було побиття студентів, мене там не було. Перед тим у мене піднялась висока температура, і я поїхав до Дрогобича. Приїхав додому, включив Інтернет і почув, що сталось. Без паспорта, без нічого я сів в автобус і був на Майдані на другий день. Документи довезли потім. Речей я теж не мав. Пам'ятаю, як в намет зайшов якийсь підприємець. Питає, чи щось треба. Я не люблю жалітись і мовчу. А тоді вже хлопці сказали, що мені би треба було взуття, бо нога спухла. Наступного дня він його приніс.
Я мав лише дві майданівські паузи. Першу, коли з високою температурою поїхав до Дрогобича наприкінці листопада. Друга пауза була через пневмонію. Мусів поїхати до Львова, лягти в лікарню, щоб мене прокололи. І тоді відразу назад. Я не міг залишити Майдан. На кого я мав право його лишити? Хлопці мали ротації, а я не міг залишити Київ. Мільйон було вдень, а вночі нікого.
– Певний час активно переконували, що Майдан — це Західна Україна. Чи справді так?
– Це неправда. До мене зараз приїжджають з Києва, Одеси, Кіровограда ті, хто був на Майдані зі мною. Це побратими, відчуття — що це родина. Хто пройшов останній Майдан, той став родиною.
– Які дні і які події Майдану Вам запам'ятались найбільше?
–18 лютого на Інститутській. Йде атака, я кидаю каміння, нас поливають водою. Несуть вбитих… Підходить до мене молода жінка і питає, чи я той художник з Майдану, і просить сфотографуватись. І я розумію, що мене тут зараз можуть вбити, але ми фотографуємось. Я зняв шалик, вона — білу маску. І сфоткались…
Насправді у мене дуже багато гарних спогадів. Напередодні 18 лютого я робив виставку в Українському домі. 17 лютого люди купували мої ікони, але я просив зачекати день, щоб забрати їх з бонусами. А бонусні ікони я якраз домальовував. А потім пішов штурм… І люди, ризикуючи життям, виносили ці ікони і переносили у профспілку. Зрештою там більшість і згоріли.
Була ще одна історія. Штурм. Стою біля намету з кухнею, щоб поїсти. Стоїть біля мене хлопець з перев'язаною головою. Куля пройшла по черепу. Питаю, що сталось, він розповідає. Питаю, звідки, як звати. Каже, що Іван і він зі Старого Самбора. Питаю, яку ікону йому намалювати. Він попросив ангела-охоронця. І після того щез. Вже у Львові після Майдану я потрапив у лікарню. У Києві я надихався газу і мені було зле після того. Я маю хронічну астму. Подзвонив до знайомого лікаря і ліг у туберкульозну лікарню. А мені кажуть: «Там Вас майданівець чекає». Захожу, сидить якийсь лисий хлопець і каже: «А Ви мені маєте ікону намалювати, хочу Розп'ятого Христа». Я не відразу впізнав, але так ми зустрілись. Зранку він вже мав ікону, і ми посвятили її в каплиці.
А було і таке... 10 грудня я відчував, що буде штурм. Наш намет стояв поруч з центральним входом до будинку профспілок. Я ліг спати вдягненим і з очікуванням штурму. Я вискочив з палицею. В мене її забрали, бо тоді всі акцентували на тому, що в нас мирний протест. Чи було страшно? Ні. Було огидно. Трошки легше стало, коли підтягнулись люди.
Є і інше. Мені дуже боляче, що нас тоді (18–20 лютого. — Ред.) було мало. Там були жінки, молоді люди, це не були воїни. Там мали бути усі. Особливо ті, хто перед тим триндів, як любить Україну, а потім здорові хлопи відсиджувались вдома і не поїхали до Києва. Я залишався на Майдані після 21, але вже не малював.
– Який для Вас типовий образ майданівця?
– Це люди, які себе люблять і не могли там не бути.
– Ви стали чи не символом митців Майдану. Зрештою, там була ціла Мистецька сотня. Що там робили художники?
– Я не був у Мистецькій сотні. Я не люблю зборів і всього такого. Там були дуже гарні люди, і ми багато всього робили разом. Робимо акцію? Робимо. Тільки не збори (усміхається). Або з ними, або ні — ми робили дуже багато проектів.
– Один з таких проектів — це Ялинка… Ви ж перші почали змінювати той каркас, який стояв на Майдані..
– Я вже мав досвід таких перформенсів. Щось схоже ми робили на Франко-фесті, і в Дрогобичі. До мене підійшов Микола Походжай і каже: «Ну що, робимо?». Ми, власне, почали перші вішати на ялинку свої роботи: хтось картини, я намалював ікону. А вже потім ялинку завішали іншим, і портретом Юлі теж…
– На Вашу думку, Майдан змінив Україну?
– Майдан — це вибух атомної бомби, який об'єднав Україну. Перед тим був схід, була Одеса, був Кіровоград, був Київ. Київ не любив Львова, Львів не любив Києва. У Києві не поважали галичан, і це відчувалось на рівні нюансів. А тут все пішло діаметрально протилежно. Кияни стали бандерівцями, а одесити — жидо-бандерівцями.
Ми вже виграли війну з Росією. Після Криму вони думали, що пішки пройдуть Україну. А тут найшла коса на камінь.
Усі майданівці зараз теж живуть з думкою, що готові будь-коли туди поїхати. Я хочу їхати в АТО. Мої ікони вже там. Мені не 30 років і я не буду стояти з автоматом. Навіть на революції мене називали «дідо» і питали, куди я лізу. Я хочу з рок-групою пограти там. Хочу завезти туди теж ікони і певний час бути там. Може, поваром туди поїду. Вони там теж потрібні.
– В Україні може бути третій Майдан?
– А навіщо? Зараз треба моєму поколінню вступати у війну. Нині все залежить від кожного з нас.
Розмовляла Мирослава ІВАНИК
21.11.2014