[Іван Франко. В поті чола. Образки з життя робучого люду. 1890. Накладом Ольги Франко, з друкарні Товариства ім. Шевченка під зарядом К. Бернарського. С. 145—158]
Е, що то ви, молоді яндруси1), говорите!... По місті тротоарами ходять та ходаки висмикують2) — велика штука! А зловять хатраки,3) то також що? Заведуть на дідівню,4) вдарять там чи й не вдарять, тай по всій історіі. Вам би от... Та де вам! Вам як лиш росказати про таке, то вже по за плечима мурашки забігають. Або то ви знаєте, що хлопська комісія? Там то би оттакому лехкевичови в єі руки дістатися! почувби, по чому перець.
Я про себе не кажу. Були такі, що ще гіршу саламаху коштували. Але й я також зазнав єі. Ну що, така вже, видно, чоловікови дорога судилася. Чи від долі, чи від злих людей — хто то знає? Досить, що таке житє. От уже отсе двадцятий рік у криміналі сиджу, а ви гадаєте, що то пальцем перекивати? А скоро на світ, я знов буду мусів до свого — по чужих коморах шарити. Так таки мушу, бо щож буду робити, з чого жити? Ремесла ніякого не вмію, ні поля, ні ролі не маю, до роботи ніхто мене не прийме, тілько одно й остаєсь, що бухацька5) кумпанія. А се також бистрий кінь — день пойідеш, а за хвилю впадеш, тай знов сюди. Тай ще то ту, то не найгірше. Приходилося нераз і солоно й терпко, а особливо, як чоловік хлопам у руки попадеся. Тоді вже проси не проси, плач не плач, нічого не поможе.
От я раз так у однім селі — вже в котрім і де, то на що вам знати? — досить, опорядив там одного богача. Роботи було доста. Комора, бачите, як струк повна всякого добра. Ми й не надіялися на таке, прийшли голіруч. Оден з того таки села вказував нам дорогу. Три нас було до того інтересу: забрали ми, що могли, що лекше винести, поділилися тай у ноги! Ба, кинулися хлопи, наскочили на слід — уже як там і куди, то вам також ні на що не здасться знати — досить, за мною! Три милі від того села вхопили мене.
Осінь зачиналася. Звожували ще овес, починали копати картох. Народу по полю не много. Погода, сонічко ще припікає. Міні звязали руки назад, три йіх женуть мене гостинцем.
Здоганяємо солярів з набором.
— Дай Боже!
— Дай Боже!
— А куди кумпана? — на мене показують.
— Добрий чоловік, — кажуть моі господарі, — коморовий.
— А, так! Ну, не завадило би єму дати памятку, — каже оден соляр.
— Та воно то так, без того не буде.
— А може позволите нам і від себе дещо дрібку докинути?
— Як ваша ласка, — відказують моі сміючись.
Соляр, самий від задного воза, та до мене.
— Ану-ко, паничу, стань!
Стаю. Він підкотив міні сподні повиш коліна і попідвязував йіх мотузочками по над колінами.
— Ну, тепер рушай! — сказав тай пустив мене наперед себе по при фіру. Ледво я зробив пару кроків, аж ту немов гадина впилася нараз у обі моі ноги. Соляр що моци швякнув мене батогом по ногах, так що я аж підскочив з болю.
— Скік, серце! — крикнув соляр, тай зареготався, і всі з ним. Дротований шнур та ще й вузлами позавязуваний де діткнувся тіла, то мов ножем!... А вузли мов пявки повпивалися в мясо... Я живо далі по при другий віз, — другий соляр то само. Я по при третій — той то само. Шість йіх було, і поки я минув усі вози, то моі ноги були порізані мов ножами, а кров сліди заливала. Бх, запамятав я собі тих солярів, дізнався відтак, з якого то вони села такі чемні вивелися, то вже я й йім пригадався!.. А моі господарі в регіт, та похваляють солярів, що на який то вони спосіб узялися.
— О, ми з такими паничами вміємо обходитися! — нахвалявся оден. — Видите, злого єму нічого не станеся, а памятку буде мав. Ха, ха, ха, ха!...
ІІ.
Ще було добре перед вечером, коли ми прийшли до села. Ведуть мене до війта. Приходимо, нема дома, в поле пойіхав. Тілько війтиха щось там по сінех крутиться. Глипнула на мене — нічого.
— А не знати, кумо — кажуть моі провідники, — де би ту єго намістити?
— Або я знаю, де? Містіть де хочете, щоби лиш не ту. На що міні клопоту?
А я стою та аж очима благаю, щоби змилувалася... Бо вже то я знав, що коли не у війта, то ночувати міні у того, у кого я гостив. Ну, а там то вже певно добра міні не буде.
Тимчасом вість по селі пішла: привели злодія! Зараз що було по хатах — біжить. Поставали на оборі, дивляться, одні клинуть, другі грозять, треті так собі стоять. Аж тут і мій господар, той що у него пропажа, протискався, приходить. Високий, крепкий, лицем червоний як кат. Зблизився, зирнув на мене...
— А, то ти? Ну, будемо знатися.
Я нічого.
— Куме, — каже до одного з тих, що мене привели, — ведіть єго до мене, там найбезпечнійше. Я вже єго припильную.
— Певно, що там єго ведіть, там найбезпечнійше, — сказала війтиха стоячи в дверох. — А скоро мій прийде, то вже я єму скажу, то він там навідаєся.
Повели мене. А мій газда іде передом, та аж хрумкає з зайілости. Далі повернув ід плотови і виломив колик.
— Сюда єго! — крикнув повертаючи на свою обору і пускаючи мене наперед. А коли я переходив по при него, він замахнувся на мене. Було би певно туй на місці по мні, як би не були єго задержали.
— Ні, куме, — сказав оден, — так не можна! Забєте, то ще ви підете до криміналу.
— Що, я? — крикнув він. — За такого опришка? Таж такого забити, то нема гріха.
— Ні, куме, дайте спокій з такою бесідою. Пострашити можна, щоби на другий раз не лакомився на чужу працю, але забити, то ні. Він на вашій відповіди.
— Вже я єго пострашу так, що буде до суду-віку дрожав! — крикнув газда і зблизившися до мене, вдарив мене кулаком меже очи. Я пирснув на землю, мов сніп, пітьма заступила очи, память мя покинула...
ІІІ.
Прокинувся я. Сонце на заході. Я сиджу на приспі, сорочка на мні вся мокра: видно, що мене водою відливали. Лице напухло, але болю не чую ніякого, немов усе тіло затерпло. В хаті гамір. Кілька чоловіків сидить під шопою, кілька на перелазі. Гуторять і на мене зиркають.
— Начальник! Начальник! — почувся гомін.
Оден кинувся отвирати лісу.
Прийшов начальник, чоловічок низенький, товстенький, з виду добродушний. Хід дрібний. В руках черешня груба, як ціпивно. До мене.
— А що, любенький, спіймали? А видиш! Треба тобі було того? А тепер громаді біда, треба тебе пильнувати, поки не буде нагоди віддати до суду. Тепер пора робуча, синочку, нема часу.
— Пане начальнику, — осмілився я, — позвольте, щоби я за той час у вас перебув.
— О, о, о, — скрикнув війт, — не можна, любенький, не мож у мене! Ту кум Матій кривди тобі не зробить, не бійся, припильнує тебе добре. Побудь ту, синочку, деньок-другий, поки до неділі, то вже кум Матій з присяжним відвезуть тебе до міста.
Се був четвер; значить, два дни ще, — подумав я собі. Га, що діяти, треба терпіти.
— Ну, а тепер, синочку, встань, коли до тебе говорю, — каже війт.
Я встав.
— Ходи сюда.
Я вийшов на серед обори.
— Кладися, небоже!
Я видивився на него.
— Ну, щож, любенький, не чуєш, що кажу? Кладися! Я начальник громади, ручу за тебе, але маю право дати тобі пять буків, не більше.
Я не чував про таке право, але що було діяти...
— Куме присяжний, а ну-ко, нате вам отсю черешеньку та дайте єму те, що ему після права належиться! — сказав війт, і відрахувавши пять забрався до відходу. — А ви, куме Матію, пильнуйте єго і вважайте, щоби єму нічого не сталося. Громада мусить єго доставити до суду живого... Памятайте, щоби живий був! — сказав він усміхаючись і кладучи натиск на те слово "живий". — Я ту завтра рано навідаюся. Бувайте здорові!
ІV.
Поки присяжний заковував мене в ланцюхи, вже й зовсім стемніло. Матій стояв з боку, як кат над душею, ждав тілько, коли присяжний геть піде. Діждався.
— Ну, що, паничу, тепер ми оба, правда? — цідив він крізь зуби, держачи за ланцюх, котрим я був скований за руки й ноги. В одній хвили він шарпнув ланцюхом і я повалився горілиць і вдарив головою о землю.
— Ов, ти, бачу, пяний! — реготався він. — А я хотів тебе просити на вечерю. Ну, вставай, ходи!
Я встав і він поволік мене до хати.
В печи огонь горів. Жінка снувалася по хаті, вечерю варила. В закутци сиділа стара баба, господарева мати. Обі жінки були бліді і тремтіли побачивши мене. Вони рідко коли осмілювалися зиркнути на мене, а як котра зиркнула, то так жалібно, так жалібно...
Матій посадив мене на лавку, а сам сів конець стола, сопучи, мов міх ковальський. Нараз зірвався і гримнувши о стіл рукою, крикнув:
— Ні, я єго не пущу живого! Най буде, що буде, а такого опришка я не пущу живого зі своєі хати.
Жінки мов на даний знак голосно заплакали.
— Матію! Синочку! Бог з тобою! Адже шкода повернулася. А ти би хотів такий гріх на душу брати! Бійся Бога!
— А він боявся Бога, коли підкопувався до комори?
— Та вже, як там він... Нехай він сам собі з Богом рахуєся!
— Ні, я єму допоможу. Я єму насамперед усі кости порахую. Ходи-но, паничу, сюда!
І він знов ухопив мене за ланцюх, підняв з лавки і гримнув мною до землі. Тоді, ставши чоботом на груди, скрутив ланцюх до купи, так що я скулився в каблук, аж крижі затріщали. В очох міні потемніло. Я ще тілько побачив, як він замахувався чоботом до мойого лиця. Відтак почув я біль у груди, в крижах, у боці, а відтак нічого не стало...
VІ.
Я знов очунявся. В печи погасала грань, впрочім у хаті темно і тихо. Я під лавою, скручений у двоє, як слимак. Рушаюся — біль страшенний. Кожда кісточка, кожде місце.. В горлі пересохло, палить. Я застогнав.
Темна тінь майнула по хаті, дилькотячи невиразно. Бачу, жовте поморщене лице нахилюєсь надомною; дрожача, холодна рука пересуваєся по мойім лиці.
— Ти ще живий, синочку, а?
— Живий!... Води!... простогнав я.
Бабуся подала міні води.
— Живо пий, бо готов прийти, то біда моя! Нелюд якийсь!... шептала баба. — Бідний ти, небоже, бідний, але щож я тобі пораджу?
— Біг заплать вам! — прошептав я.
Двері скрипнули. Стара щезла як тінь, а коли війшов газда, вона вже кахикала на печи.
— А що, не обзивався злодій? — запитав він.
— Ні, синочку.
— Тьфу до дідька! Ще як мара крепне, то готова й на правду біда бути.
В мене аж троха дух вступив. От, гадаю собі, чень змилуєся та полекшить, попустить ланцюха. Та де там! Поворкотів, поворкотів, погасив огонь у печи тай ляг спати.
— Все одно, — ще лиш тото чую, — як живий, то буде живий і до завтра, а як ні, то нехай єго чорт бере!...
Цілу ту ніч я ані ока не зажмурив. Що я витерпів за тих кілька годин, того певно було б міні по троха стало і на десять літ. Вжем гадав, що може кров мене заллє і просив єм Бога, щоби післав міні смерть. Але де там! Іншому би, щасливійшому, може було б і сповнилося те, але не міні. Та вже чи сяк, чи так, а тота ніч була може найтяжша і найдовша в мойім житю. Ще як би тота баба не була міні дала води напитися, то бим був певно не витримав. Та відай на то воно вже йшло, щобим витримав!..
VІ.
Розвиднілося. В хаті повставали. Мій газда перш усего до мене. Надслухує — дихаю. Аж відсапнув.
— А, ти ще жиєш? — крикнув. — Ну, проси Бога, що тя ще довше лишив у мойіх руках! Але того вже певно не відпросиш, що тя чекає. Щоби лише до міста живого відставити, а там нехай за тобою і заклекоче!
Дурень! Він собі своє рахував, а я своє, тай таки на мойім стало!
Витягнув мене з під лави, розкрутив ланцюх — а! Господи тобі слава! В крижах полекшало, світ якийсь мов не той зробився. Але на ноги стати ані гадки нема. Таки він мене ногами викопав на двір, на обору, а жінці казав позачищувати кров у хаті.
Сиджу я знов на приспі. Поранок зимний. Усе тіло одубіло, так що болю не чути, тілько в голові шумить та в грудех коле, як дихаю. Далі в хаті затопили, дим пішов клубами по під стріху, міні в очи. Заплакався я, закашлявся, — мовчу. Газда тимчасом пішов до худоби, волам дати, до води вигнати, а йдучи по при мене не видержав, щоб не парнути мене через-голову воловодом. Ба, чую, збираєся в поле з плугом, покладати під жито. Вже я троха утішився. Не буде, гадаю, мого ката хоть через день.
Аж ту чую — гомін. Дивлюся, війт з присяжним на перелазі. Підходить, оглядає мене і всміхаєся.
— А що, рибонько, добре тебе ту заходили?
Я ледво дишу, а весь у крови.
— Щож, не говориш, серденько? Кажи, не бійся, я тобі нічого не скажу.
— Пане... війте — простогнав я, — другу... таку ніч... не витримаю.
— Не витримаєш, душенько? — осміхався війт. — Ні, не бійся, витримаєш. Такі як ти вміють тримати. Ну, а тепер, небоже, ти знаєш, що тобі у мене належиться?
Я видивився на него.
— Ов, непамятущий же ти, голубчику! Ану-ко, встань та прострися! Я маю право дати тобі на сніданє пять буків, не більше. Пане присяжний, ану-ко, нате вам отсю черешеньку, та добре єго!
— А ви, куме, — сказав війт до мого газди, що саме надійшов, — будете мусіли таки завтра з полудня вибратися з ним до міста. Пойідете ви, ось кум присяжний, я, ну, тай арештант.
Значить, завтра! Мій газда зирнув на мене так дико і люто, мов який смертельний ворог вириваєся єму з рук, а він не може єго від разу задушити. А я знов одебелів цілий, коли погадав собі, що ще треба буде одну ніч ночувати у того чоловіка без серця. Тай за що тілько муки? От, но правді сказати, можесмо були забрали з на сто ринських, тай з того більша часть єму повернулася. А хлоп був богатий! У него в коморі аби руки добрі, то мож було й не так попастися!...
VII.
— А ту кум присяжний лишиться через день пильнувати арештанта, — сказав відходячи війт.
Присяжний осмотрив на мні ланцюх та колодку, а відтак сів собі на порозі, балакаючи то з господарем, то з господинею, то з бабою. Господар з під шопи витяг плуг, виніс ярмо, далі пішов ід волам подивитися. За той час уже жінка й обід зварила. Кличе єго до хати.
А ту я такий ослаблений, такий болющий, такий голоден, що Господи! А ще на приспі, в тіни, то й холодно якось, хоть сонічко вже геть-геть високо. Виповз я на сонце, сів собі на плиту, тай дивлюся до сіней. Чую, лижками калатають, говорять, присяжного просять до обіду.
— З Богом святим, най Бог благословить! — відповідає присяжний (сидить на сінешнім порозі, обернений до мене плечима). — Я, — каже, — дещо поснідав, а незадовго жінка принесе міні свій обід.
А про мене й гадки не мають. А ту міні борщик підбиваний так запах, так запах!... Господи, здаєся, рік бим житя дав за мисочку!
Пообідали. Газда пішов по воли. Аж ту дивлюся, стара крадькома несе мищину борщу.
— А що — каже — небожечку, за тебе всі забули? На, сирото, та хлепни, занесися! Але живо, щоби той ирод не побачив!
— Най вам Бог, бабусю, стокротне надгородить! — пробубонів я і взяв мищину. Руки в мене тряслися, а й під старою коліна тряслися зо страху. Але де там! Іно я троха напився, аж "ирод" надходить. Як побачив, то мов іскра спалахнув.
— Що, — кринув, — ви ще ту моєю працею злодія годуєте? О, смоли єму горячоі!
І за тим словом вихопив від мене миску і шпурнув за старою; щастє, що не трафив. Миска розбилася о камінь на дрібні черепочки. Стара втеки, а він до мене.
— Хоть бись міні ту мав згинути з голоду, то певно бим тобі не дав і покоштувати нічого. Рука би міні всохла і Бог би мене не благословив!
— Алеж куме, вважайте! — промовив присяжний.
— Що? Міні війт казав стерегти єго, але годувати злодюгу ніхто мене не всилує. На то нема ніякого права.
І він пішов до волів. Але переходячи по при мене ще раз зо всеі сили чоботом копнув мене отту в саму ямку під грудьми. Я як сидів на плиті, так і перевернувся горілиць і не стямився, що далі зо мною було. Тілько чув, що раптом дух міні захопило, немов би хто горло мотузком перевязав. А колим пропамятався, то вжем був на другім місці, змочений водою, а коло мене поралися стара і присяжний. За кождим віддихом у груди кололо страшенно. Бачите, кістка переломалася, так що ще й доси холітаєся.
VІІІ.
Сонце стояло серед полудня і пражило мов огнем. Присяжний пішов під шопу, і зйівши обід, котрий принесла єму жінка, сів собі на колоді і по дрібочці дрімав. Господиня поралася в хаті, а стара мов та квочка ходила сюди й туди. Мала стара милість наді мною, але боялася.
— Ей, бабусю, — кажу до неі, — Бог би вам віку продовжив, дайте дечим занестися!
— Колиж бо я, синочку, боюся.
— Не бійтеся! Присяжний не заборонить, а він пойіхав.
Стара подумала, а далі пішла до хати, поторгувалася троха з господинею і винесла міні другу мищину борщу, байдицю хліба, каші з молоком, так що я, Богу дякувати, троха підкріпився. Господи — гадаю собі — коби то деяк на вольний світ! Ще бим може тепер найшов на тілько сили, щоби втекти.
Стара винесла собі кужіль на присну, сіла і пряде. Присяжний зачав з нею дещо говорити, але ліниво. Жара допікала.
— Ей, пане присяжний! — стогну я. — Згляньтеся на мене, такого побитого та замученого! Адіть, як ту сонце пече! Позвольте міні пропочити троха онту в стодолі. І так, як господар прийіде, то міні в ночи спаня не буде.
— Ой, так, так! — докинула стара. — Вже що той єго сеі ночи накатувався, то нехай Бог боронить! Я не знаю, як сирота витримав.
Присяжний вагувався.
— Ба, не втечеш ти, паничу?
— Бійтеся Бога, та як міні втікати? Я й кроку ступити не можу! Кобим живий до міста дойіхав та до шпиталю дістався. А ще й ланцюх на мні такий тяженький. Коби лиш троха припочити на тоці на соломі.
— Позвольте єму, позвольте, пане присяжний, — сказала стара. — Там є солома ще від позавчора, і верета і кожух, що ним газда накривався, ночуючи на тоці. А як двері отвориться, то відси буде єго зовсім видно. Тай куди би там єму втікати?
— Ну, про мене, іди та пролеж ся, — сказав присяжний і підкотив свою колоду під шопою так, щоби міг сидячи в кождій хвили бачити мене
— Господи, тобі слава! — погадав я собі і поліз рачки на тік. Ляг, прикрився кожухом, — ах, як лехко міні зробилося! Якусь нову силу почув я в собі, якусь відвагу шалену. Лежу горілиць, дивлюся. Перила повні снопів, заложені аж по банти. А над бантами не доложено, так що можна пролізти. Коби лиш там дістатися — гадаю собі, — а там би вже байка. Продер би причолок, та в долину по стрісі, та в город по за стодолою, а там... міні впрочім і думати не хотілося, що буде "там", коби лиш відси туди дістатися. Гляджу далі. Присяжний клює носом, стара пряде на приспі. Як би то я тихенько справився — не вчули би, а поки би похопилися, то певно минула би добра хвиля. Але ба, зелізне путо, котрим скована моя права рука з лівою ногою! Що з ним робити? Ану, — гадаю собі — стрібувати, чи не дасться ретязь із руки зсунути. Заперся я раз — годі. Ще раз — не йде, хоть не богато й хибує. Е, — гадаю собі, — хоть би прийшлося й шкіру здерти з руки, то все байка! Але поки що я ще побоююсь: ануж присяжний прийде обзирати! Гадаю собі: зачекати ще! А поки що, треба накрутити перевесел тоненьких із сіна, щоби потому обкрутити ними путо, аби не дреньчало. Сіно лежало в куті; добув я єго добру жменю, і держачи руки під кожухом, кручу, а очима пасу на всі боки. Нараз дивлюся, мій присяжний схопився, озирнувся, іде до мене.
— А що ти, злодію, спиш?
— Дрімаю.
Прийшов, подивився на мене, тай пішов на свою колоду.
IX.
— Тепер час! — подумав я собі і послинив сковану руку, щоби тим лекше з неі сховзлося зелізо. Як попер, так воно й сховзло, хоть аж кости в долони захрустіли. Ну, слава тобі Господи, що рука вільна! Борзенько я обкрутив перевеслами путо і привязав єго до ноги, а поверх натягнув штанку. А тепер би на банти! Озирнувся: присяжний дрімає під шопою, стара пряде. Добре! Легенько-легенько я виповз з під кожуха, але так, щоби лежав він так само і щоби здалека могло видаватися, що я лежу на місці. А скоро з під кожуха, я шусть у кут, де мя вже з під шопи не видно було, а там горі стіною по делиню на платов. Тяжко було, але страх додав сили, — видрапався я! Ну, а скоро вже на платов, так зараз я за крокву вчепився і держачися крокви, по латах, мов по сходах, звішений усім тілом горілиць над током, доліз аж до бантини. Скоро там, я переліз на жито, в діру, та до стріхи. Раз-два, випоров зо стріхи кілька китиць, зубами кусаючи увязки, і тим отвором протисся на двір. Боже, яким милим видався міні світ, колим отак, збитий, змучений, дрожачий, висунув голову зо стріхи, мов щур із муки. Далі, далі! Долі стріхою, та в сад, та долі садом над ріку!... Ріка не широка, але глибока, спокійна. Нема коли гадати — гайда в воду! А за водою лука, далі лозові корчі, вільшина, а далі- далі широчезні луги, засіяні копицями сіна мов звіздами.
Бовтнувся я в ріку як стояв, і так мене тота вода освіжила, що я духом став на другім березі, перебіг через луку, та шусть у лози. Ту я пан! Хто мене ту найде! Аж ту я позволив собі відітхнути. Слухаю — ого, в селі крик, гомін, гвалт! По саду бігають, шукають, радяться. Еге — гадаю собі, — шукайте тепер вітра в полі!
Шмигнув я лозами та в луги. Де були при сіні люде, там я йіх виминав, ховаючись по за копиці. Луги в тих сторонах тягнуться довго-довго понад ріку. До кількох панів належать. Декуди копиці, декуди вже стирти або стоги, — то там пусто зовсім.
Вечеріло. Я страшно змучений, пити хочеся, болить усе тіло. Конче треба десь пропочити. Вишукав я великий стіг на горбку над самою рікою. Стіг був уже давно вивершений, накритий околотом і переперезаний навхрест лозовим прутєм. То я по прутю видрапався аж під вершок, вибрав там під самим вершком у сіні таку нору, щоби зовсім закрила чоловіка, а тото сіно вибране попідпихав долом по під прутє. Тогді до води! Розібрався зовсім, виполокав шматє від крови, обмився сам. Як бисте були тогді виділи моє тіло — ціле сине як боз, а червоних рубців тілько, що в клубку хрестів...
Вимочився я так у воді добре, поки на березі моє шматє не висохло, а відтак забрався в своє леговище. Високо так, щоби мя ніхто не намацав із землі, а при тім так, що моя голова заслонена стоговою шапкою, а міні з моєі крийівки видно далеко-далеко все, як на долони. Але недовго я дивився кругом. Пусто, ні живоі душі. Як засну по тих пригодах, то, кажу вам, дві добі я не вилазив зо своєі нори. То раз я чувся таким слабим, що ніби ні рукою не ворухну, ні ногою, і вже самовільно ждав смерти, — то знов нова якась сила вступала в мене, і я починав знов розгадувати, що ту діяти далі.
X.
Щож далі? Перележав я так дві добі, не рушаючись, а далі годі було. Голод, спрага. Розгадав я собі, як і що, дочекав вечера, тай далі з крийівки, і, розумієся, до того самого села! Там у мене знайомий був, я до нього. Попойів, покріпився, тай ще таки тоі самоі ночи ми пішли до того самого хлопа до комори. Ну, але вже ми єго обчистили, що певно не пожалувався на нас! Я такий був на него недобрий, що не можучи взяти двох кожухів, порізав йіх на шкаматє.
Що вже я відтак нераз перевідувався сторонськими людьми: а що там мій газда порабляє? Сміялися. Кажуть, що з разу на стару був напав, трохи не забив, що ніби то вона випустила злодія. А як єго обчистили до дрібки, то притих. Усе — кажуть — боіться, щоби єго не підпалили.
— Дурний, дурний! — кажу я. — Перекажіть єму, що нехай не боіться. Я не такий дурень, як він, щобим крав і зараз штемп*) по собі лишав. За підпаленє кара велика, а пожитку міні нема. Ви єму кажіть, нехай він тілько знов комору набиває всяким добром, то вже я колись знов по старій знайомости єму пригадаюся!
У Львові, в лютім 1881.
1) В злодійськім жаргоні хлопець, злодій.
2) Портмоне з кішенів витягають, т. є. крадуть.
3) Поліціянти.
4) Вартівня поліційна.
5) Злодійська.
*) У злодійськім жаргоні слід, знак, зрада.
11.11.1890