[Іван Франко. В поті чола. Образки з життя робучого люду. 1890. Накладом Ольги Франко, з друкарні Товариства ім. Шевченка під зарядом К. Бернарського. С. 179—190]
Оповіданє бувшого пленіпотента.
Господи Боже, що то крику було у нас за тоті ліси та пасовиска! Як звивалися пани, як нараджувалися, підплачували інжинерів та адвокатів, щоби звільнитися від усяких тягарів! Мудрі голови. Вони знали, що хоч цісар дав хлопам волю і скасував панщину, то прецінь як вони не дадуть йім ліса і пасовиска, то хлоп таки мусить або погибати на пни, або до них "прийдіте поклонімося", — а тогди верне знов панщина, хоч троха в іншій свиті, але для хлопа через те зовсім не лекша!
І гадаєте, що у нас не вернула панщина? Прийдіть лишень та подивіться до нашого села, самі переконаєтеся. Правда, атамани і окомани не йіздять уже по під вікна з канчуками, на панськім подвірю нема вже тоі дубовоі колоди, на котрій бувало що суботи відбувалося "гуртовне палкованє"; але поглядіть лишень на людей, поговоріть із ними! Чорні як земля, нужденні, хати пообдирані, старі, поперехилювалися на боки. Плотів трохи що й не зовсім нема, хоч ліс довкола села, як море; приходиться людям обкопувати царину ровами та обсаджувати вербами, так як на Поділю. Худоба нужденна, миршава, тай то рідко у котрого газди й є. А спитайте йдучих із серпами та косами: Куди йдете, люде? то певно скажуть: На панський лан жито жати", або "На панську луку косити". А коли ви здивуєтесь, як се так, що вони йдуть до пана на роботу тепер, коли у самих ще нічого й не тикано, а ту гріє, з колоса летить, — то вони хіба похитають головами та скажуть сумно: "Що ж діяти? Самі то бачимо і серце нам краєся, але що діяти! Задовжились ми у пана, а у него така встанова, що попереду відроби панови, хоч би ту громові кулі летіли, а вже відтак собі". Се у нас що року так: у пана зробимо все завчасу і добре і чисто, а наше власне тим часом гине і пропадає в поли. І добре то вимудрував наш пан! У него ліс — у нас і патичка на обістю нема без єго відома! У него пасовиско — у нас худоба вигибла, витратилась, а решта ходить як сновида. У него поле справлене, чисте, а наше заросло пирійками, гірчицею та бурянами, гноіку нема, щоби справити, худібки тяглоі нема! А ще що й на тім уродиться, то таки на поли пропадає, бо мусимо пана обробити насамперед, за погоди. І ніколи ми не можемо прийти до хліба, не можемо стати на свої ноги, не можемо вибитися з під панськоі руки. А пан тисне, о, тисне що сили! Він у нас тепер начальником громадським, єго якийсь прислужник писарем, і ціла рада мусить хилитися по йіх волі. Бідного не пустить із села ні на заробок ні на службу, книжки не видасть. "Ту сиди, не рипайся, роби у себе!" А у себе, розумієся, нічого робити, — йди до пана! А пан — бух по десять крейцарів за день у найтяжший час, і мусиш робити, бо нігде дітися! Оттак то він прикрутив нас і щораз ліпше прикручує! Скажіть же самі, чи треба нам ще крім того панщини? Міні здаєся, що давна панщина з буками і окономами не була така тяжка.
А тепер послухайте, як то він зайіхав нас із майки, щоби випровадити в поле і забрати отак у своі руки. Сам я був при тім, то можу вам на певно сказати і кожде слово заприсягнути. Ось слухайте!
Зачалося нещастє наше від конскрипціі, знаєте, що була в 59-ім році. До того часу жили ми з паном в добрій злагоді. Він нас боявся чіпати, бо, знаєте, тогди ще острах був меже панами за-про тоту мазурську казанину. А ми знов єго і не потребували чіпати: пасовиско мали, в лісі рубали, так як наші батьки з давен-давна, і все вважали, що то ліс громадський — навіть злісного громадського держали. Аж ту бух — конскрипція, знаєте, нарід темний, не знає що до чого, перепудився. Як то наш хлоп, усе боіться, щоби податків не підвисшили. Так і тогди: списувати будуть не тілько людей, а й худобу! Вже то без чогось не є.
Аж ту раз у реділю по хвалі божій, як то звичайно, вийдуть люде з церкви, постають на зарінку раду радити. Там і війт накази які голосить, другі про жнива балакають... Аж ту пан... "Так і так, панове громада, важна справа, конскрипція. Я ваш приятіль, я тепер такий самий хлоп як і ви. Знаєте, цісар порівнав нас усіх, тепер нема вже панів"... — Ну, просто сказавши, почав нам гнути харамана. Ми роти порознимали, що то, перший раз чуємо від нашого пана людське слово! — "Так і так", — говорить він далі, — "важна справа, конскрипція. Чия ласка, прошу до мене, маю щось важного сказати, як вам треба бути при тій конскрипції". Тай посунув наперед, до двора. А ми всі, кілько нас було, лавою за ним. Увійшли на подвірє. Він став на ганку, озирнувся по людях, а далі викликав кількох старших до себе тай пішов з ними до покою. Стоімо ми, чекаємо. Вертають наші старці. — "Ну, ну, що пан казав, що за справа?" А старці наші головами сивими похитують, та все мурмочуть: "Так то так, правда й є!" А далі до нас: "Ходім у село, чого ту галас підняли на панськім подвірю? Чи ту вам місце до наради?" Пішли ми.
— Знаєте, люде добрі, панове громада, — заговорили наші старці, коли ми знов стали на громадськім зарінку — що завтра має до нас прийіхати конскрипція. Одже ж то пан наш, дай єму Боже здоровлє, казав нам остерегти громаду. Вважайте, каже, на худобу! Вони списують худобу і потому наложать на вас від кождоі штуки по ринському податку. Як скажете, що пасете в лісі, то будете й від ліса платити подвійний податок: раз за ліс, а другий раз за то, що пасете. То пан радить зробити так: поперед усего не казати, що пасемо в лісі, а відтак переховати часть худоби в лісі через завтрішній день і при конскрипціі подавати менше худоби ніж маємо. Так, каже, роблять і по других селах. А ліс, каже, як ваш був, так і буде, бо конскрипція нічого не має до грунтів.
Порадились, порадились, і урадили послухати пана. Що то дурні! То як у кого було пять штук худоби — він три до ліса, а дві лишає на показ; у кого десять штук, — він сім до ліса, а три лишає. Цілу череду худоби з цілого села запакували до ліса, меже дебрі та нетри і ждемо спокійно конскрипціі. Так тяжко чоловікови приходяться ті податки, а ту ще пан так налякав нас новими буцім то надвишками, що ми не вагувалися по просту ошукати конскрипцію, щоби тілько як небудь викрутитися від біди.
На другий день рано десь так у обіда, вже конскрипція в селі. Списують. Ну, ми всі держимося того, що ураджено, подаємо як найменше худоби, відпекуємося від пасеня в лісі, ще й тішимося, що так гладко йде діло. Аж ось дійшла конскрипція на послідку і до пана. Деякі люде з цікавости пішли за нею. За малу хвильку прибігають у село, задихані, залякані...
— Що ми зробили? — кричать вони. — Ту щось не так, ту щось погано! Чи не підвів лишень пан нас на яке безголовє? Він записав не тілько всю свою худобу, але й тоту нашу, що схована в лісі, і комісія пойіхала туди!
Ми одебеліли, почувши таке диво. Зараз зібралися гуртом і побігли в ліс. Комісіі вже не було. Питаємо пастухів: були, кажуть, пани і наш дідич, щось писали, рахували худобу, але нас ні о що не питалися. Ми до села, говорять нам, що комісія вийіхала вже з двора боковою дорогою. Рушили ми за нею, дігнали аж на другім селі. Так і как, — повідаємо, — то пани нашу худобу рахували в лісі.
— Як то може бути ваша, коли ви самі казали, що більше худоби не маєте і в лісі не пасете?
— Ми таки так казали, нас пан нарадив.
— Так чогож ви тепер хочете? Щоби ми другу конскрипцію у вас робили, чи що? Бувайте здорові! Щосьте собі зробили, то будете мати. Що написано, то пропало. А впрочім ні, вільно вам рекурсувати, але кажемо вам наперед, що рекурс нічого вам не поможе, а тілько ще й самі попадетеся до криміналу за то, що ошукували цісарську комісію.
З тим ми й вернулися. Пропало, — сказали ми, — побачимо що з того буде.
Чекаємо рік, другий — нема нічого. Пан знов у добрі з нами, тілько як коли згадати про конскрипцію, то всміхаєся тай каже: "Ет, жарт тай годі!"
Аж ось на третій рік — чуємо, якась комісія йіде в село, пасовиско розмірювати.
— Пек тобі маро, — гадаємо собі, — се що, за чим, по що? Пасовиско наше з віку-правіку, по що єго розмірювати? Правда, ми послідніми роками оден кусник поділили між громаду і зорали; гадаємо собі: може то прийіхали виміряти, кілько ми зорали, а кілько ще осталося. А комісія просто до двора; пообідали, а відтак на пасовиско. Розложили мапу, пан сам з ними ходить і показує: от відти тягнеся і доти, а се вони зорали.
Підійшли ми до тоі комісіі, кланяємося з далека, далі приступили близше, знов кланяємося, а комісія ані в той бік. Далі війт осмілився тай каже:
— То, прошу панів, наше пасовиско, на що ви єго міряєте і палькуєте?
— А ти що за оден? — питають пани.
— Я війт громадський.
— Ну, то добре, — відповіли вони, тай далі своє роблять. Обпалькували той кусник зораний окремо, а решту знов окремо. Ми вже з війтом за ними ходимо і дивимося, але що вони говорять, того не знаємо, бо по німецьки шваркочуть. Далі скінчили і сідають на бричку. Війт за ними, не попускаєся, та все допитує. Тогди оден пан стає в бричці і обертаєся до нас.
— Ви, люде, виділи, як комісія міряла пасовиско?
— Та виділи, — кажемо.
— І виділи, як пальки била?
— І то виділи.
— І знаєте, що онто там — показав на зораний кусник — то ваше, громадське, а се отту, то панове?
— Га, що, як? — скрикнули ми всі мов попарені і до комісіі. Комісія в ноги.
На другий день женуть наші пастухи худобу на пасовиско, а там панські слуги. "Марш відси, се панське пасовиско, не смій і ногою поступити сюда!" Пастухи обернули худобу, женуть у ліс, а там панські злісні та гайдуки: "Марш відси, ліс панський, не смій і за окіп поступити ногою!" Пастухи, звичайно діти, та в плач; женуть худобу назад додому. Гвалт, крик у селі такий зробився, немов хто ціле село підпалив на всі чотири части.
Що ту робити? Жінки кричать: "Ми з коцюбами підемо і тим панським слугам голови поскіпаємо!" Але старші чоловіки якось уцитькали йіх і зараз вибрали кільканадцятьох, щоби йіхали аж до Львова до адвоката, зарадитися. Вибрали й мене. Пойіхали ми, напитали адвоката, Русина, заслуженого, кажуть, і щирого. Прийшли до него, розповідаємо: Така річ і така. "Щож" — каже — "будемо зачинати процес. Розстарайтеся свідків, паперів, грошей, а тимчасом заховайтеся спокійно, бо всяка бунтація тілько пошкодила би справі."
— Але ж паночку, — кажемо ми, — як нам ту заховатися спокійно, коли нема де раз худобу вигнати? Адже без паші худоба на пни погине!
— Га, — каже адвокат, — щож я вам можу на то порадити? Як виграємо процес, то пан буде мусів повернути вам усю шкоду, а тепер радьте собі як можете.
З тим ми й пішли. Зачався процес. Кілько ми грошей на него видали, Бог оден знає. Я нарахував самому адвокатови та на стемплі щось звиш сімсот ринських. Громада тяглася з остатного, хоч і як йій то не лехко приходилося. Бо ліс і пасовиско осталися в панських руках і ми мусіли більшу половину худоби як стій випродати за пів дармо, бо не було чим годувати. Решта товклася — і до нині товчеся — то по гусячім зарінку, то по перелогах, то по городах. Сади наші через то понівечились, пасіки позводилися, а худобинка ходить лиш шкіра та кости.
Сім літ тягнувся наш процес, то так, як би хто з громади сім літ жили тяг. Зовсім на нінащо звелись ми за той час, але до пана ані ду-ду, завзялися. Пан собі ж. Вже в яких то ми судах, у яких інстанціях не бували! І в бецирку, і в губерніі, і в міністерстві і Бог знає куди. І все в однім програємо — рекурсуємо; в другім виграємо — пан рекурсує, а кінця як нема так нема. Аж нарешті — Господи тобі слава! дочекались ми! Приходить возьний, приносить нам резолюцію з найвисшоі міністеріі. Так і так, щоби полагодити спір між громадою а двором, визначуєся губерніяльна комісія, котра на місці спірнім має все розглянути, передивити документи, переслухати свідків і видати остаточний засуд. Тож обі сторони обовязані того а того дня ставитися на місці спірнім зі всім своім доказовим матеріялом. Засуд тоі комісіі буде без апеляціі потверджений і виповнений. Ну, Господи, тобі слава! подумали ми собі. Тепер певно буде наша правда, коли комісія має на місці судити. Ту кождий буде міг сказати, що знає, кождого вислухають, а в такім разі мусять же признати, що правда по нашій стороні.
Пан наш одержавши таку саму резолюцію, дуже щось попіснів і ніс повісив, але далі, видко, щось надумався, сів на бричку тай до Львова. Куди він йіздив, не знати, але два наші люде, що тогди були у Львові, розповідали опісля, що виділи єго, як водився по місті з нашим адвокатом. Розумієся, розповідали аж тогди, як уже було по всьому! Досить того, що по двох чи трох днях прийіхав наш пан зі Львова якийсь уже веселійший і навіть утішний. Дивуємось ми, але не знаємо, що то має значити.
Навідались і ми до свого адвоката. Втішився дуже. "Виграємо справу", говорить. "Я сам", — каже, — "стану з вами на місці спору перед комісією. Але день перед тим прийдіть сюда до мене: війт, пленіпотенти, свідки, привезіть із собою які маєте папери, то треба перездріти, порадитися. Знаєте, як то перед битвою в війні приготовуються, так і нам треба приготуватися. Прийідьте раненько, то я скажу кождому, що і як хто має говорити, бо, бачите, справа запутана, а з полудня посідаємо на віз тай гайда в село, щоби у означений день рано бути на місці спірнім".
Послухали ми єго ради, ще й дякуємо. Зібралися: війт, два пленіпотенти і три найстарші господарі в селі, яко свідки, забрали всі старі папери, які де в кого були і пойіхали о півночи до Львова, днем перед прийіздом комісіі до села. Приходимо раненько до адвоката — нема дома, десь вийшов, але зараз прийде, просять зачекати. Чекаємо ми, чекаємо — нема адвоката. Вже десята, одинадцята, дванадцята година — нема. Поголодніли ми, пішли 'д возови дещо перекусити. Прибігаємо по хвили — ще нема адвоката. Що за нещастє? Вже перша, ба й друга, ба й третя година, — тут би нам час уже йіхати до дому, щоби на вечір зайіхати, а єго нема. Аж далі, десь так коло четвертоі йде він.
— Ах, перепрашаю вас, — говорить — дуже перепрашаю, панове газди, але не моя вина, що я так опізнився, в суді при розправі був, оборона протяглася аж до сеі години. Але то нічого, ми ще все зробимо гаразд. Прошу до мого покою!
— Але може би ми зараз сіли на віз і йіхали в село, — сказав я. — То пан могли би там переглянути папери і навчити нас, що маємо говорити.
— Е, нема чого квапитися, — сказав він, — успіємо зайіхати, а перегляд паперів не довго потріває.
Пішли ми з ним до єго покою і посідали. Паперів внесли ціле наручє. Взяв він тото читати: читає, читає, поволеньки, уважно, деколи нас щось запитаєся, ми відповідаємо, він знов читає, а ту вже пів години, ба вже година, ба й друга минула, — він нічого. Ми ту як на терню сидимо, вємося, потіємо, а він усе розпитує нас, мов на протоколі, все папери читає, муркоче, — непорадна година! Вже ми по кілька разів єму набилювали: пора би йіхати. А він усе своє: зараз, зараз! Тай далі до читаня. Шеста година вибила, як дочитав. Ну, гадаємо собі, Господи тобі слава, конець уже тому читаню, пойідемо! Еге, як би та не так! Як зачне тепер наш адвокат толкувати нам цілий процес від початку, обширно, подрібно, немов то ми й зовсім нічого не знаємо. Говорить, говорить, а ми трохи зо шкіри не вискакуємо, — туй таки би чоловік схопився, плюнув єму в очи і пішов. Та ба, годі! Далі зачав нас навчати, як маємо говорити перед комісією, — і справді мудро навчав!! Така ясна стала нам ціла справа, так добре знав кождий, що єму говорити, що аж любо. Жаль тілько, що коли се навчанє скінчилося, вибила девята година. Змерклося зовсім. Він аж тепер мов спостерігся, а ту ще й гриміти почало.
— Овва, а се що такого, вечір уже? — сказав він озираючись.
— Таже вечір, — відповіли ми, мов осуджені.
— Щож тепер діяти? Як йіхати?
— Або я знаю, — відказав я. — Тепер трудно йіхати, дорога недобра, тай воно далеко досить, лісами!...
— Самі не знаємо, що діяти! — відказали наші люде.
— А на котру годину завтра має прийіхати комісія.
— На десяту рано.
— На десяту? Е, то байка: переночуйте ви ту, а завтра ранісенько повстаємо і курнемо в село так, що аж закуриться. На осьму будемо там. Отту йдіть, зараз коло моєі хати шинок є, жид, порядний, там переночуйте, а завтра, памятайте, не опізніться, я буду ждати на вас.
Що робити! Раді не раді пішли ми. Жид уже мов і надіявся нас.
— Чи ви від пана адвоката? — питає.
— Ая!
— Ну, ну, ходіть, найду для вас місце, ночуйте здорові! А може ще потребуєте чого?
— Та дайте по порціі горівки, ліпше буде спатися.
Випили ми, полягали в божий час і від разу поснули, як дерево. Чи довго ми так спали, Бог знає. Досить того — пробуджуюся я — день білий. Зриваюся, до вікна, дивлюся на сонце — вже геть з полудня. Гляджу довкола — всі наші газди сплять як дерево. Господи Боже, що се такого? Чи то сон, чи ява? Скрикнув я що сили, — ні, се не сон! Вони посхапувалися і собіж до вікна. А се що? З полудня вже? Не вжеж ми так довго спали? Припадочку нещасливий! Вємося, мов пискорі посолені, а ту в голові кождому шумить, кости всі болять, мов поломані! Кличемо жида: кілько вам належиться за нічліг? — Не много, лише шість ринських. — Як? що? яким світом? А він злодюга, видячи, що нам квапно дієся, що ми ту розщибаємося та аж губи гриземо з нетерплячки, став собі в дверех та тілько всміхаєся, бороду погладжуючи. — Так у мене всі гості платять!
Декотрі з наших зачали з ним торгуватися, але де там, ані слова не дає собі сказати. Вергли ми єму гроші, кілько хотів, тай далі, до адвоката. Прибігаємо — нема дома, рано ждав-ждав на нас, а далі сам пойіхав, велів, щоби ми як найшвидше поспішали за ним. А папери наші? — Папери лишив, ось вам ваші папери! — От так маєш! Пойіхав, а паперів не брав. Господи милосерний, що з нами тогди робилося, то й погадати страшно! Що то, гадаємо собі, там десь уже без нас справу розсудили, громада програла, що нам люде скажуть? Яка нужда чекає нас на далі? Ми немов наперед бачили тото, що нас чекало, тай тогди вже не трудно було й бачити все те наперед!
Пігнали ми до дому, тай просто не в село, а на пасовиско. Нема нікого. До ліса. Нема нікого. А ту вже швидко вечір буде. Ми до двора — в дворі співи, сміхи, гостина, музика — се пан комісію гостить. Глядимо ми, є і наш адвокат у покою, червоний, веселий, говіркий. Кілько проклять у тій хвили на него впало, то певно в свойім житю тілько склянок вина не випив! Ми вже чисто подеревіли, не говоримо нічого, не розпитуємо ні про що, — бо і на що? Самі знаємо, що наше нещастє готове. Мов стовпи які ми поставали на ганку, стоімо, чекаємо, а самі не знаємо, на кого тай за чим. Пани якось побачили нас, підняли регіт у покою, але до нас ніхто не виходить. Панські слуги йдуть по при нас, також сміються, кепкують собі, поштуркують нас, але до нас ані слова. Панські пси приходять, обнюхують нас, деякі загарчать, а деякі й таки тихо відійдуть. А ми нічого, стоімо, як неживі. Вже смерклося, в покоях запалало світло, пани і пані почали виводити якихось пісень, на дворі почав дощ кропити, а ми стоімо все на ганку, з очима вліпленими в ті яріючі шиби, з дрожею в тілі і роспукою в серці.
Аж ось нарешті, пізно вже в ночи, відчинилися двері і почали оден за другим викочуватися пани до своіх бричок. Насамперед пани від комісіі. Переходячи по при нас, найгрубший з них став, позирнув на нас грізно і каже:
— Ви що за одні?
— Тутешні.
— Чого потребуєте?
— Що з нашим процесом сталося?
— З вашим процесом? То ви аж тепер приходите о тім довідуватися? Пяниці погані! Ви варті пасовиска, ви варті ліса? А торби жебрацькоі не ласка? Ідіть же до дому і не смійте о тім і споминати! Минулися роки, як добро розпирало боки! Пропали Йване гроші!
Вся комісія зареготалася, сіла на брички тай пойіхала. За комісією надійшов наш адвокат, крадучись як злодій, змішаний, ніби пяний.
— Га, ви ту, ви ту? — лепотів він. — Ждав на вас, йій Богу ждав, чому не приходили?
— А богато вам наш дідич заплатив, щоби ви нас спинили в місті, поки тут комісія розсудить на єго хосен?
— Що ? як ? га! образа гонору!.. лепотів він, сідаючи на бричку і курнув що духу з двора.
— Щоб ти собі голову зломив! — проговорили ми в слід за ним. Тай то дармо: не зломив голови, собака!
Аж ось і пан наш раптом немов уродився перед нами. Стояв похитуючись у отворених дверех.
— Ге-ге-ге, — говорив він з пяним реготом, — панове громада, обивателі, бургери, преліпотенти, а що там чувати? Як процесець іде? Нічого, нічого! Але постійте но ви, я вас тепер буду розуму вчити! Тепер ви будете скакати так, як я заграю! Я вам дам себе знати, щоб ви тямили!
І додержав слова! Прикрутив усіх так, що й дихнути годі! Правда, громада не від разу подалася. Зробили ми рекурс, але рекурс відкинули. Тогди ми рішилися силою боронити свого права, але тим іще гірше собі пошкодили. Жінки, діти, чоловіки і старці, всі за покотом виринули з села, щоби не дати панови заняти пасовиска. Пан спровадив військо. Ми перед військом попадали на землю кричачи: "Хоч толочте, хоч стріляйте, а ми з сеі землі не вступимося, то наше!" Але військо не стріляло і не толочило, а тілько поділившися на дві роти, рушило на конях через збіжє, через плоти, та в село. Прийшлось нам вертати. Два місяці стояли в селі жовніри, що було ліпшого з худоби — повирізували та позйідали, звели нас усіх на нінащо, а коли відйіздили, то пан міг бути спокійний: громада була зломана і зруйнована до чиста і мусіла сама податися в єго руки.
От така наша доля. Чи буде коли ліпше, чи доведесь нам хоч при смерти дихнути вільнійше, Господь знає. Але пан зо всеі сили працює над тим, щоби чим раз тіснійше натискати на нас пута. Пять коршмів у селі запровадив, школи нема, священника вибрав собі такого, що з ним руку тягне, а нам нікому порадити, жиємо як ті воли в ярмі, вже й дітям не робимо надії на красшу долю...
В маю 1883 р.
11.11.1890