[Іван Франко. В поті чола. Образки з життя робучого люду. 1890. Накладом Ольги Франко, з друкарні Товариства ім. Шевченка під зарядом К. Бернарського. С. 139—145]
Я чоловік бідний. Грунту нема й крихітки, всего-на-всего одна хатина, тай то стара. А ту жінка, діточок двоє, коби здорові; треба чимось жити, треба якось на світі держатися. Два хлопчики в мене — оден чотирнадцяти а другий дванадцяти літ — пастушать у добрих людей, тай за то мають йіду і одежину яку таку. А жінка пряде, також дещо заробить. Ну, а в мене старого який заробок? От піду десь-колись до близького зрубу, наріжу березини та пипнаю мітовки через тиждень, а в понеділок беремо з жінкою по звязкови на плечі, тай на торг до Дрогобича. Не великий то з того й заробок, по три, чотири крейцарі за мітлу, а панови заплати за прутє, ну, то мало що й лишиться. Але що діяти, треба заробляти, треба як мож своім світом токанити.
Тай що за житє наше! Бульба та борщ, часом деякі крупи, тай хлібець, який лучиться: житній, то житній, а ячмінний або вівсяний, то й за то Богу дякувати. Ще як літо, то пів біди біда. Чоловік дещо заробить у богатшого: ту ройів у пасіці припильнуєш, там у саду ночуєш, коло сіна та снопів поробиш, а ні, то з саком підеш у потік, рибу деяку зйімаєш, або досвітками губ деяких з ліса наднесеш, — ну, а в зимі всего того не стає. Що від людей за роботу дістанемо, тим і заносимося, а нераз то й голодом дебеліємо. От як то бідні халупники!
Ну, видите, а ще найшовся добрий чоловік, що позавидів і нашим достаткам! Дістодіто: за богато, діду, у тебе добра, розтовстієш занадто, розгуляєшся! Так от тобі на! Тай всипав такого, що Господи, твоя воля!
Слухайте, як то було.
Іду я собі раз містом, мітли звязані до купи несу на дручку на плечох, іду тай роззираюся довкола, чи не киває хто на мене, або чи не кличе де жидівка: “Чоловіче, чоловіче, а по чому мітли?" — А ту народу довкола, — звичайне, торгова днина. Зиркаю я доокола, виджу, іде позад мене якийсь панок, горбатий, головатий як сова, а очи у него сірі та недобрі, як у жаби. Іде та все на мене поглипує. Я став, гадаю, може чого хоче, а він нічого, став і собі тай дивиться в другий бік, ніби то єму про мене й зовсім байдуже. Іду я далі, він знов за мною. Міні якось зробилося недобре. — Пек тобі бідо! — гадаю собі, — що то таке ? — Аж ту жидівка з боку кричить:
— Чоловіче, чоловіче, по чому мітли ?
— По пять, — кажу,
— Ни, як по пять? Нате вам три.
— Давай чотири!
— Ні, три.
— Ні, чотири.
Сторгували ми за півчетверта крейцаря. Я свою вязанку з плечей, розвязую собі спокійно, даю жидівці мітлу, — аж ту й горбатий панок за мною.
— По чому мітовки продаєте? — питає мене.
— По пять крейцарів, паночку, — кажу. — Купіть, мітли добрі.
Він узяв одну, потрібував...
— Так, так, — каже, — нема що й казати, добрі. А ви відки?
— З Манастирця.
— Так, так, з Манастирця. А ви часто мітовки продаєте?
— Ні, не часто. От так раз на тиждень, у понеділок.
— Ага, ага, що понеділка! А богато так у оден понеділок продасте?
— А, як ся трафить, паночку, часом я й жінка, попродамо всі, що винесемо, а часом і не попродамо.
— Гм, то ви й з жінкою! Обоє, значить, по отакому звязкови виносите?
— Та так, прошу пана. Часом по такому, часом і по більшому.
— Ага, ага! А богато так за тиждень мітовок можете зробити?
— Та то, прошу пана, як до потреби. Літом продаєся йіх менше, то менше й роблю. А в осени та в зимі, то більше того товару йде.
— Так, так, розумієся! Бо то, видите, я ліверант до цісарських магазинів, то міні би треба таких мітовок богато, так зо сто. Могли би ви на другий тиждень зробити міні сто мітел?
Я поміркував троха тай кажу: — Чому ні, зроблю. А де пану донести ?
— От ту, — каже пан, тай показав на оден дім. — Але памятайте, принесіть. Я вам зараз і заплачу. А по чому, кажете, одна?
— Та вже як пан тілько беруть на гурт, то я, спущу танше, по чотири.
— Ні, ні, ні, не треба, не спускайте! Я заплачу й по пять!
— Бог най панови дасть здоровєчко!
— Ну, ну, бувайте здорові! А памятайте, від нині за тиждень приходіть!
Тай з тим словом панок поштильгукав собі кудись, а я лишився. — От то, гадаю собі, — якийсь лепський пан, навіть не каже спускати з ціни, а на таку суму мітлів замовляє! Таже то ціла пятка буде, Господи! А я, прости Господи гріха, вже й зачав був зле помишлінє на него мати, як він отак за мною стежку вав. Ну, дай єму Господи вік довгий! Прецінь хоть раз міні добрий заробок трафився!
Швидко я кинувся за своєю старою. Попродали ми свій товар, чи й не попродали, купили соли, сірників, чого там іще нам було треба, тай до дому. Кажу я старій, що от так і так, заробок добрий лучився, буде за що і податок заплатити, ще й для неі на зиму підшитє буде. Бона й собіж зраділа.
— Треба буде — каже — взятися обойім, а то ти сам за тиждень не зробиш усеі роботи. То я вже своє все відложу!
Добре. Отак гуторячи поспішали ми трохи що не підбігцем до дому, щоби, бачите часу не тратити.
Зараз того ж дня прихопилися обоє, як до горячого борщу. Прутя наносили цілу стирту, — фабрика в хаті! Я гилі обламую, вона листє обчімхує, аж йій шкіра з долонів позлазила, а я відтак грубші кінці ножиком чехолю, складаю, вяжу, держаки стружу — кіпить робота. Прийшлося до неділі, ціла сотка мітел готова і в звязки по пять-двадцять повязана. Так уже й приладжено, що кожде з нас бере по два такі звязки на перебесаги: через плече ужовка, оден звязок на груди, а другий на плечі звисає. В понеділок беремо ми добрі дручки в руки, звязки на себе — чеши до міста! Спека така, що крий Мати божа. З нас цюрком поти ллються, в горлі пересохло, ну, але що робити! Коли заробок, то заробок.
Приходимо до міста, всі жиди на нас очи повивалювали. Що то, не бачили ще, щоби хто коли такі великі звязки ніс.
— Слухайте, чоловіче, — посмішковуються з нас, — де ви коні продали, що самі фіру прутя двигаєте?
— Чоловіче, чоловіче, — кричать другі, — а в кого то ви березовий лісок купили? Чи ви на продаж лісок березини з бабою до міста принесли? Що хочете за лісок березини?
А ми нічого. Ледви дихаємо, а йдемо, аж очи з голови лізуть. Дав Бог, якось ми долізли аж до того дому, де пан казав чекати. Прийшли перед ганок тай телевх оберемками на землю, а самі мов неживі попадали на ті оберемки тай відсапуємо так, що аж язики повивішували. Нема, нема, аж ту вікно скрип, наш панище визирає.
— Ага, — каже, — то ви, чловєчку?
— Так, прошу пана, то я з мітлами.
— Добре, добре, я зараз до вас вийду.
Запер вікно. Ми чекаємо. По добрій хвили вийшов.
— Ну щож ви, принесли мітовки?
— Так, прошу пана, сто, як пан казали.
— Ага, ага, то добре. Але знаєте що, я йіх тепер не потребую, возьміть собі, най у вас іще будуть дo якогось часу, або й можете йіх попродати... А міні як буде треба, то я вам перекажу. А тепер нате вам отсей квіток, покажете війтови, то він уже вам скаже, що маєте робити.
— Ба, а то як, — кажу я. То пан замовили, а тепер не беруть ?
— Ні, не беру, — каже він лагідненько, — бо міні тепер не треба. Але ви не бійтеся, я о вас не забуду. Ось вам той квіток, на те!
— На що міні вашого квітка? Що я з ним ізроблю?
— Возьміть, возьміть, — каже він. — А втім, як не хочете, то як схочете. А тепер ідіть собі з Богом!
А вже, правду кажучи, хотів поставитися до него з язиком, але він обернувся тай шусть назад до хати. Ми зісталися мов водою зілляті. А далі, що діяти, забрали мітли тай пішли на торг, щоби хоть що-то розпродати.
Аж ось так десь за тиждень кличе мене війт. — Що за біда? — гадаю собі. Прихожу, а війт смієся тай каже:
— Ну, діду Паньку (мене всі зовуть дідом, хоть я не такий то ще й старий), маєш благовісника.
— Якого благовісника? — кажу тай дивуюся.
— А от якого, ади! — тай виняв папір, той самий, що міні той пан оногди давав, розвернув єго тай став читати щось таке, що я ані капиночки не зрозумів крім свого власного імя.
— Ба та що ту таке сказано? — питаю.
— Сказано, діду, що ти великий богач, по сто мітлів що тиждня продаєш, гроші лопатою загрібаєш, тай велено поставити тобі отсю пявку.
— Яку пявку? — питаю я вухам своім не вірячи.
— Аркушок, небоже.
— Аркушок? Ба, та який аркушок? Для кого?
— Ей, діду! Не чинися глухим, коли тобі не позаступало! Аджеж не для мене, а для тебе! Маєш платити по при домовий ще й заробкового податку пять ринських річно.
— Пять ринських річно? Господи! Ба, та за що?
— За мітли! Чуєш, що пан комісар податковий подав тебе на аркушок і каже, що ти по сто мітлів на тиждень продаєш.
Я став, як той, кажуть, святий Семен Стовпник, що пятьдесять літ на однім місці стовпом стояв. Так як бим чемериці найівся.
— Панє вуйці, — кажу згоді, — я не буду платити.
— Мусиш!
— Ні, таки не буду. Що міні зробите? Що голий за пазуху сховає? Адже знаєте, що на мітлах я й у цілім році ледви пять ринських зароблю.
— Що я маю знати? Пан комісар мусить ліпше се знати! — каже війт. — Моя річ стягнути податок, а не хочеш дати, то я здекутника вишлю.
— Овва, шліть хоть зараз! У мене здекутник здохне, заки що найде.
— Ну, то продамо хату й грядки, а вас на чотири вітри. Цісарське не сміє пропасти !
Я зойкнув, мов підрізаний.
— А видиш, — каже війт. — Ну що, будеш платити?
— Буду, — кажу, а сам собі своє гадаю.
Минули три роки. Я не платив ані крейцаря. Як приходила здекуція, то ми з бабою ховалися у лози, мов від Татар, а хату замикали. То ті здекутники прийдуть, поковтають, покленуть, тай потечуться далі. Два рази хотіли добуватися силоміць до хати, та оба рази добрі люде відпросили. Але на четвертий рік урвалося. Ні просьби, ні плачі не помогли. Рештанціі на мні назбиралося щось на двадцять ринських. Наказали з міста зараз ізложити гроші, а як ні, то хату пустити на ліцітацію. Я вже й не тікав нікуди, виджу, що нічого се не поможе. Ну, тай що? Назначили ліцітацію, отаксували все моє добро на круглих двадцять ринських. Приходить той день, тарабанять, кличуть і купців... “хто да вєнци?" — еге, коли бо ніхто й тілько не дає. Десять... дванадцять... ледво на пятнадцять ринських витягли, тай за то й продали. А я в смix, тай кажу до війта:
— А видите, таки я вас іздурив! Хіба я вам не казав, що голого не обідреш!
А війт до мене: — Нехай тебе, діду, мара бере, на який ти спосіб узявся!
Нашу хату закупив жид Йойна на хлів для телят, а ми з бабою, як видите, в комірство пішли. Знов по старому жиємо, доки Бог віку подовжить. Вона пряде, хлопці людську худобу пасуть, а я мітли роблю, тай якось своім світом торочимо і без аркушка.
Львів, у лютім 1881.
10.11.1890