Увесь Радянський Союз урочисто, радісно відзначає XXII роковини Великої Жовтневої соціалістичної революції. Вперше будемо відзначати ці славні роковини і ми — нові громадяни країни соціалізму.
Радісне свято! А скільки було таких, що чекали цього дня, виглядали його з тугою і бажанням, але не дочекались. Думка про них, саме про них хвилює мене сьогодні. Про тих, що їх уже нема серед живих. Їм належить наш спогад, їм належить почесне місце на сторінках історії.
Коли я у вересні йшла з Варшави на схід, серед тисяч людей, що тікали, можна було бачити сірі блузи в’язнів. Це були ті, що в останню хвилину, в момент бомбардування встигли вирватись з польських в’язниць. Вони як і всі йшли на схід — до радянського кордону.
Мене зустрічали незнайомі в сірих блузах в’язнів. Мені говорили:
— Чи знаєте, Маріян Бучек загинув.
Знаючи мене з книжок і статтей, вони повідомляли мені про це, як про смерть близької мені людини. Адже я писала колись про Маріяна Бучека.
Маріян Бучек це була проста, тверда людина. У 1917 році він служив в народній міліції. Він сподівався, що з хуртовини світової війни народиться робітничо-селянська держава.
На мрії Бучека впала темною хмарою дійсність. На революційну народну міліцію опустився важкий кулак жандармів і поліцаїв.
А на сході, як буревій, йшла революція. Подих революції відчув і Маріян Бучек.
Тоді Бучек став першим польським політичним в'язнем. І був ним довго. Два роки тюрми. А потім знову в'язниця. Сімнадцять років за гратами. Сімнадцять років у казематі.
Визволила його так само як і багатьох інших війна. Йшов з в'язниці у Равічі. Впав під Варшавою. Не дочекався славних роковин Великої Жовтневої соціалістичної революції на вільній українській землі. Сімнадцять років чекав він такої хвилини. Але ось на межі між ним і волею стала смерть.
Далеко звідсіль, на іспанській землі, на перехресті шляхів здіймається невеличкий горбок. Під ним лежить сердечний товариш, відданий друг, майже з дитинства, воїн революції Соломон Яшунський.
Робота, в'язниця, робота і знову в'язниця. І нарешті, служба в добровольчому польському загоні, що став пліч-о-пліч з іспанським народом у великій боротьбі проти ворогів людства.
Там його скосила ворожа куля. Залишилася про нього вічна пам'ять в серцях тих, хто знав його, залишився маленький синочок і листи до дружини, в яких він писав: "Бережи мої листи, щоб мій малий, коли підросте, зрозумів, чому я мусів його покинути".
Пробігають в пам'яті знайомі, близькі, дорогі обличчя тих, що їх вже немає. Три відважних — Гібнер, Кнєвський, Рутковський. Вони розстріляні під стіною варшавської цитаделі. Сліди куль видні і досі на спорохнявілому стовпі. Десь, як далекий відгомін, доносяться останні слова Гібнера: "Хай живе Революція!".
Робітники полягли підчас демонстрацій на вулицях Львова, Борислава, Тарнова, Кракова. Вони вмирали за волю. Їх життя — боротьба, і в боротьбі вони загинули.
У великі роковини ми мусимо згадати тих, кого немає з нами, серед нас, тих, що полягли в боях за революцію.
[Вільна Україна]
07.11.1939