Перемовини про створення коаліції мають перший успіх: Президент України публічно оголосив, що підтримує кандидатуру Арсенія Яценюка на посаду прем'єр-міністра. Отже, концепція парламентських виборів «як виборів прем'єр-міністра» виявилася успішною для Арсенія Яценюка, так само як колись для Юлії Тимошенко. Здивувало, що Президент майже не опирався кандидатурі від табору конкурентів. Учасники президентського блоку кілька днів обмінювалися докорами — але після публічної заяви Порошенка відступили від категоричних вимог.
Політолог Юрій Палійчук вважає, що Порошенко мусив поступитися Яценюкові, бо зробив кілька грубих помилок у перші дні після виборів і втратив коаліційну ініціативу.
– Чому Порошенко так швидко відмовився від власного претендента на посаду прем'єр-міністра?
– Справді, у Президента була своя кандидатура на пост голови уряду. Порошенко ще перед голосуванням почав вводити Володимира Гройсмана у цю іпостась, наприклад, даючи йому доручення розпочати опалювальний сезон. І, мабуть, пан Гройсман таки став би прем'єром, якби не дві обставини. Перша — це несподіваний результат «Народного фронту» на парламентських виборах, друга — грубі помилки президентської команди на початку переговорного процесу про створення коаліції. Вважаю, що навіть перемога «Народного фронту» не завадила б Гройсману стати прем'єром, якби Президент не втратив ініціативу в переговорному процесі.
Це стало очевидним у той момент, коли Блок Петра Порошенка не дотримав слова і не оприлюднив проекту коаліційної угоди, як обіцялося, у понеділок (проект угоди оприлюднили у вівторок, за годину–дві до прес-конференції Арсенія Яценюка, на якій політик презентував власне бачення коаліційних процесів. — «Z»). Крім того, партія дозволила собі кілька неприпустимих заяв, і зрештою дискредитувала себе як основна сила коаліції. Одна з таких заяв — про те, що в коаліцію не запросять партію Ляшка. Зрозуміло, що входження Радикальної партії в коаліцію малоймовірне, але її можна було залучити до переговорного процесу, принаймні для дотримання демократичних канонів.
– На тижні Порошенко все-таки зустрівся з Ляшком.
– Так, він був змушений виправляти помилкову заяву Юрія Луценка. Але до того часу Блок Порошенка втратив ініціативу. Партія була змушена погодитися на кандидатуру Яценюка, щоб не нагнітати ситуацію і не повторювати помилки 2006 року.
– Кого треба вважати першою партією коаліції? Політичну силу, яка здобула більше голосів від виборців, чи ту, яка збере більшу фракцію?
– У будь-якому переговорному процесі, навіть у бізнесі, перевагу має той, хто володіє більшим ресурсом. У цьому випадку політичний ресурс можна вимірювати кількістю мандатів. Тому я вбачаю в цій дискусії певну маніпуляцію з боку «Народного фронту», який вважає себе переможцем виборів. Так, вони перемогли у виборах за партійними списками — хоча й з невеликим відривом — але програли мажоритарку. Мажоритарна складова теж є вагомим показником для політичної сили, адже характеризує здатність партії знайти спільну мову з місцевими елітами. «Народний фронт» із цим завданням вочевидь не впорався. Вони робили ставку в округах не так на прохідні фіґури, як на vip-аґітаторів. Нагадаю, партія починала аґітацію в той момент, коли її рейтинґ був нижчим за прохідний бар'єр, і стояло питання, чи вони взагалі потраплять до парламенту. Мажоритарних кандидатів «Народного фронту» розглядали як людей, здатних «підтягнути» список, але не як самодостатні фіґури, націлені на перемогу.
Дискусія нагадує 2002 рік, коли «Наша Україна» формально стала переможцем виборчої кампанії за списками, але не брала участі у формуванні більшості, адже мажоритарка залишилася за блоком «За єдину Україну!». Чесно кажучи, не розумію цього змагання за титул більшого переможця виборів. Мені важко зрозуміти прагнення Яценюка взяти до рук повноту влади і стати відповідальним за всі процеси в Україні. Проблеми з отриманням кредитів, нестабільний курс гривні, не наповнюється бюджет, війна… На мою думку, Арсеній Петрович мислить на хід уперед , але не на два. Він не став «камікадзе» за першої каденції —– але не омине цієї долі в своєму другому уряді.
– Чи вартувало Блоку Порошенка взагалі ставити для себе таку планку — керівництво урядом? Чим Яценюк не влаштував Порошенка?
– Президент України повторює помилки свого попередника — він прагне контролювати всіх і отримати повноту влади. Повторює помилки Януковича і в «реґіональному» вимірі кадрових призначень. Володимир Гройсман — колишній мер Вінниці, його земляк і товариш — розглядається як кандидат у міністри вугільної промисловості… Петро Порошенко не може вважати Яценюка «своїм». Він не звик довіряти союзникам. Це згубило попереднього президента, і може згубити нинішнього. Порошенко орієнтований на повний комфорт у своїй роботі. А комфорт йому можуть забезпечити лише певні соратники, люди, котрих він може називати «своїми».
– Якою буде стратегія Президента в умовах роботи з «чужим» Прем'єром? Чи намагатиметься він обмежити Кабінет Міністрів так, як це робив Ющенко з Урядом Тимошенко?
– Виглядає, що у команди Президента взагалі нема жодної стратегії. Коли дивлюся на те, як Яценюк обіграв їх із коаліційною угодою, перестаю вірити у політологічний геній пана Гриніва і в менеджерський геній пана Ложкіна. Президент іде за течією, хоча тяжіє до повторювання помилок попередників. І справді, якщо почитати проект коаліційної угоди, то це повторення помилок Ющенка, який намагався якомога більше обв'язати Тимошенко по руках і по ногах. Та ці методи не діють. Можна спробувати зіграти за старими правилами — але це коштуватиме репутації та рейтинґів. У суспільстві високий запит на справедливість, на відкритість у політиці. Яценюк це вловив, коли запропонував обговорювати коаліційну угоду та персоналії публічно.
– Досвід парламентсько-президентської республіки в українських реаліях переконує, що ефективність парламентської коаліції обернено пропорційна до якості коаліційної угоди. У 2006 році «помаранчеві» довго і марудно домовлялися поміж собою, поки Олександр Мороз не перейшов до іншого табору; в 2007 році підписано коаліційну угоду, але вона майже не діяла. Зате дві коаліції Януковича 2006 і 2010 років формувалися «бліцкригом». Врешті-решт, і остання, вже «постмайданівська» коаліція, створювалася без прелюдій — зате була, мабуть, ефективнішою за дві згадані коаліції «помаранчевої» епохи. Може, варто злегковажити текстом угоди, запропонувавши створити формальну коаліцію винятково для номінації уряду — а далі працювати хто як звик і голосувати хто як вважає за потрібне?
– Що довше торгуються — то гірше виходить...
Кілька разів я чув від різних політиків, що багато хто шкодує, що ці вибори відбулися. Набагато простіше працювалося з Верховною Радою минулого (тобто теперішнього) скликання. Так, там було багато «реґіоналів», були комуністи, була «п'ята колона» — але Компартія була вщент розбитою, вчорашні соратники Януковича ходили «по струнці» і були готовими голосувати за все що завгодно. Якщо згадаємо практику голосувань, то й справді, ця Верховна Рада проголосувала кілька разів проти себе самої ж: і коли ухвалювали закон про очищення влади, і коли ухвалювали Антикорупційне бюро. Нема певності, що Верховна Рада восьмого скликання буде хоч би на половину такою ж ефективною, як парламент сьомого скликання [під час останніх сесій]. Урешті-решт, ніхто ще не дав підстав вважати, ніби процес формування коаліції, а потім і персонального складу уряду, мине гладко та швидко. Вже очевидно, що це питання для довгої шухляди. Ми навіть не знаємо, коли відбудеться перше засідання Верховної Ради, а Центральна виборча комісія досі (станом на неділю. — «Z») навіть не порахувала електронні протоколи. Не бракує скептицизму і щодо нового складу Верховної Ради, і коаліції, і майбутнього Уряду.
– Перемовини про створення коаліції відбуваються здебільшого за участю трьох партій: Блоку Порошенка, «Народного фронту» та «Самопомочі». Відомо: де є троє — там з часом двоє починають дружити проти третього. Хто проти кого дружить у нашій коаліційній конструкції?
– У цій конструкції Коломойський дружитиме проти Порошенка. «Самопоміч» і «Народний фронт» асоціюються з паном Коломойським — є на те багато доказів, у тому числі й публічних. Тому ці два політичні проекти у майбутній коаліції зобов'язані дружити.
– Зрозуміло, які завдання й цілі має Яценюк. А які мотиви керуватимуть Садовим?
– На моє переконання, якщо в пана Садового є стратегія, то вона мусить полягати у тому, щоб не йти до влади. Він тільки почав шлях у великій політиці. Взагалі, його проходження в Раду — одна з сенсацій цих виборів. Раніше передбачали, що перші вибори Садового — то будуть місцеві вибори 2015 року, а перші парламентські вибори Садового — наступні після цьогорічних. Але так склалося, що він виріс до 10%, не в останню чергу завдячуючи телебаченню та щедрим спонсорам. Якщо він хоче зберегти цей відсоток або навіть примножити свій рейтинґ до наступних виборів, то в його інтересах не йти у владу. Натомість він зацікавлений бути посередині між владою та опозицією.
– Грубо кажучи, Садовий може підтримувати у переговорному процесі Яценюка — а ми бачимо, що вони часто декларують спільні вимоги до формування коаліції, — але намагатиметься не пов'язувати себе з владою і триматиметься осторонь?
– Не виключаю, що він перехопить поведінку комуністів попередніх двох скликань, які нібито були владою, але владу критикували і не визнавали себе повноцінними учасниками коаліції. Де треба — вони голосували, а де можна було не голосувати — не голосували.
– За таких обставин Порошенко зацікавлений залучити до коаліції інші політичні сили, у тому й для противаги Коломойському. Ми вже згадували про те, як «відшили» Ляшка. А все-таки, чи може ця коаліція бути ширшою?
– Порошенку потрібне, як повітря, зміцнення власних позицій усередині коаліції, в тому числі його інтерес — заручитися підтримкою якнайбільшої кількості мажоритарників. Але й тут він припускається помилки. У проекті коаліційної угоди йдеться про те, що коаліцію формують лише депутатські фракції. У цей спосіб він ставить запобіжник проти сильних мажоритарників, сильних реґіональних лідерів. Наскільки мені відомо з власних джерел, Президент пропонує мажоритарникам вступати в коаліцію у статусі членів фракції Блоку Порошенка. Це те саме, що робив Янукович, який вважав, що все довкола має бути Партією реґіонів. Хто хотів дружити з владою або принаймні не мати неприємностей — мусив увійти у Партію реґіонів. Це політичний «плюшкінізм», і це помилка.
Розмовляв Володимир СЕМКІВ
03.11.2014