Деякі історики намагаються перетворити тиранів на святих і модернізаторів
Сталін часом нагадував, аби підкреслити економічні досягнення свого режиму, що прийняв Росію із сохою, такою самою, яка використовувалася в середньовіччі, а залишив її з атомною бомбою. В країнах, що входили до складу Югославії, наймолодше покоління, яке не мало нагоди знати Тіто, згадує його як великого чоловіка, який об'єднав країну і забезпечив їй безпрецедентний добробут. В Угорщині президент Орбан зі своєю пропаґандистською машиною звеличує як патріота і вшановує пам'ятниками та хвалою Горті, який втягнув свою країну в Другу світову війну на боці нацистів, що призвело до згубних наслідків. В Іспанії вже певний час деякі історики – і ті, хто вважають себе ними, — наполягають на тому, що Франко був великим модернізатором країни у ХХ ст., чемпіоном серед диктатур з вільним економічним розвитком.
У 1945-му Європа залишила позаду 30 років війн, революцій, фашизму та насильства. Культура конфронтації проклала собі дорогу за відсутності народної підтримки демократії. Крайнощі взяли гору над центром, а насильство – над здоровим глуздом. Група злочинців, яка вважала війну прийнятною опцією в зовнішній політиці, здобула владу і поставила у скрутне становище парламентських політиків, вихованих на діалозі та переговорах.
Ці війни і тиранії ХХ ст. надовго розділили європейські суспільства, що їх використовують для виправдання поточних політичних позицій або як зброю в ідеологічній борні проти опонентів. Найочевиднішим прикладом є Росія, де суттєва частина населення демонструє незвичайне поклоніння і повагу до персони Сталіна – через більш ніж 60 років після його смерті і 25 років по тому, як упав комунізм.
Шукати раціональні пояснення для таких ірраціональних і складних явищ, як Великий терор, Голокост, й усяких проявів насильства, розв'язаних диктаторами, завжди було важким, майже понадсильним завданням для істориків. Та ми чудово знаємо – через наявні численні, оцінені й перевірені, докази, – що уся ця модернізація і розвиток диктатур, чиї керівники довели культ особистості до безпрецедентних крайнощів, були досягнуті жахливою ціною людських страждань та суспільних і культурних втрат. Для мільйонів жертв владарювання цих лідерів означало в'язниці, тортури, страти, концентраційні табори і вигнання. Наука і культура були зруйновані або поставлені на службу їхнім інтересам чи цілям. Багато національних меншин зазнали масових депортацій з традиційних місць проживання, а в суспільствах запанували страх, доноси, покірність і деполітизація.
Ми усе це знаємо, тому що це детально і ретельно було досліджене у цих країнах, коли відкрили нові архіви і зробили емпіричні та біографічні наближення колосальної маси наявного матеріалу. Через спогади, що різняться – й Іспанія є добрим прикладом, – ці трагічні події минулого відкидають довгі тіні на сьогодення. Тінь Гулагу, нацизму, таборів смерті, переслідування євреїв, геноциду чи франкістських репресій. Через це привертає увагу інтерес, що його деякі історики тепер виявляють до того, аби підкреслити найпозитивнішу сторону тих тиранів, які безжально протягом десятиліть підкоряли собі життя мільйонів громадян, наражаючи їх на фаталістичну покірність тоталітарним системам, які вони створили.
До того ж ця хвиля ревізіонізму збігається з моментом, коли європейські демократії стають слабкішими, демократична політика переживає глибоку дискредитацію, що виражається у розростанні ультраправих організацій та насильницького націоналізму майже у всіх країнах – від Голландії і Франції до Фінляндії та Угорщини, а корупція та економічні провали віддаляють нові покоління від ідеалу Європи, який слугував для того, щоб континент залишався стабільним в останні декади ХХ ст.
Дехто подумає, що це способи бачити нещодавню історію і копирсатися у ній. І це нормально для дисципліни, щодо якої є стільки думок і поглядів і щодо якої завжди існує підозра в суб’єктивізмі та упередженості.
Та насправді обговорюються і переносяться у публічну полеміку не історичні факти, а лиш інтерпретація цих фактів, яка краще служить можновладцям і політичним групам для того, щоб підтримувати офіційну версію історії. Ностальгія за диктаторами-модернізаторами чи незнання власного минулого? Дивовижно бачити, як у всій цій складній інтризі використання минулого і наруги над ним деякі історики перетворюють тиранів і воєнних злочинців на модернізаторів та святих, приховуючи найтемніші фраґменти їхньої авторитарної політики. Гарний урок тим, хто – з огляду на кризу та непевне майбутнє – вимагають керівників, які правитимуть залізною рукою.
Хуліан Касанова, професор новітньої історії Сарагоського університету і позаштатний викладач Будапештського центрального європейського університету
Julián Casanova
Nostalgia de dictadores
El País, 14.10.2014
Зреферувала Галина Грабовська