На двадцятий, ювілейний Міжнародний Фестиваль Сучасної Музики «КОНТРАСТИ» до Львова приїхав видатний грузинський композитор Гія Канчелі. У виконанні академічного молодіжного симфонічного оркестру INSO- Львів під батутою молодого бельгійського диригента Стівена Дікрена прозвучала Симфонія №7 «Епілог» та Літургія для альта з оркестром «Оплаканий вітром» (у перекладі для віолончелі з оркестром, соліст – Артем Шмагайло).
Мстислав Ростропович казав, що Гія Канчелі символізує все найкраще, що є у Грузії. І, хоча композитор живе у бельгійському місті Антверпен, сам зізнається, що перебуває там, наче (як і раніше часто йому це доводилось робити) у будинку творчості. А думками та серцем – і надалі у себе вдома, у Тбілісі. Родіон Щедрін назвав Гію Канчелі «аскетом з темпераментом максималіста». Ще один популярний епітет на адресу композитора – «маестро тиші». Справді, у музиці Канчелі, на перший погляд, нот мало, але так багато … МУЗИКИ! У його творчості немає невдалих, експериментальних чи прохідних творів. Адже працює над ними він дуже довго, по декілька років. Надзвичайно критично до себе ставиться. І зізнається, що написання музики для нього – процес дуже важкий, виснажливий і болісний. Виправдовують зусилля слухачі, якщо не залишаються байдужими до його музики. Аби відчували її, аби сприймали її як щось, що зійшло до нас із небес… Це особливе відчуття, це сприйняття музики Гії Канчелі не покидає нас, незважаючи на те, чи ми слухаємо його музику до фільмів, чи до театральних постановок, чи звучить якийсь його симфонічний твір.
Цьогорічні «Контрасти» стали нагодою поспілкуватись з маестро про нюанси творчості, які залишаються «за кадром» концертного залу.
– Одні музикознавці говорять про вас як про композитора-космополіта, інші – як про композитора з істинно грузинськими рисами. Особисто я, слухаючи Вашу музику, якось підсвідомо «бачу» і відчуваю Грузію. Але водночас відчуваю (хоча, звісно, я не є знавцем грузинської народної творчості), що автентичних цитат з грузинського фольклору у Вас все ж таки немає.
– Я ніколи не стараюсь, аби моя музика відображала мою батьківщину, мій народ. Грузинський поліфонічний фольклор – це явище абсолютно унікальне. У світі такого більше немає. І я завжди вважав і вважаю, що цю музику створював не народ, а якісь геніальні аноніми. Тому я її вважаю авторською музикою. І стараюсь не користуватись нею, тому що у цієї музики колись були свої автори. Але якщо якийсь дух того, що є властивим, скажімо, для грузинських церковних співів, відчувається у моїй музиці, якщо хтось відчуває це, то мені це надзвичайно приємно. Я багато разів повторюю з приводу національних коренів у мистецтві: для мене це вторинне явище. Бо якщо індивідуальність (я зараз не про себе кажу, а взагалі) того чи іншого митця дуже яскраво виражена, тоді те, що ця індивідуальність створює – у всіх випадках – у кінцевому підсумку стає приналежністю певної культури.
– Ваша музика часто викликає у слухачів сльози, вона є надзвичайно потужною. Незважаючи на те, що у Вас немає традиційно літургічних творів, в ній відчувається певна «сакральність».
– З одного боку, я людина не церковна, і навіть не релігійна. З другого боку, я розумію, наскільки поняття релігії має позитивне значення у житті та творчості видатних композиторів-класиків. У мені, натомість, одночасно якби співіснує і глибока повага перед релігійністю, і неприйняття розділеності на різні релігії та конфесії, яке сьогодні призводить до того, що світ не може позбутись протистояння. І замість того, аби відбувалось якесь зближення різних релігій, на превеликий жаль, прірва між ними збільшується. І до чого це призведе, я не знаю. Ось така парадоксальна ситуація. А духовність у музиці? Ви знаєте, Месса h-moll Й. С. Баха, Симфонія псалмів І. Стравінського, вокальні твори у виконанні Елли Фіцджеральд чи Стінга – для мене однаково духовні твори. Незалежно від того, що вони написані у різний час, і написані у абсолютно різних жанрах.
– У світ музики ви потрапили не відразу. Після закінчення школи, у тому числі й музичної семирічки, ви навчались в Університеті на відділенні геології. І, як Ви самі зізнаєтесь, саме джаз остаточно привів вас у Класичну Музику. Але залишився з вами на все життя. Ви не тільки слухаєте джаз, але й самі його виконуєте. Як часто трапляється нагода поімпровізувати?
– Тільки для себе. Для натхнення, у хвилини відпочинку.
– Як ще вміє відпочивати Гія Канчелі?
– Не вмію відпочивати. Ніколи не відпочивав. Ніколи нікуди не їздив. Навіть якщо потрапляю у такі місця, де можна було б відпочити, все одно в думках продовжую працювати.
– Є композитори, які мають звичку писати музику, так би мовити, «по годинах». Чітко згідно якогось свого плану. Інші – спонтанно, у миті натхнення. У вас, мабуть, «музика звучить» в голові постійно?
– Не стільки музика звучить, скільки роздуми про неї. Коли вже матеріал для якось нового твору зібраний. Починається відбір, що відбувається поза інструментом. І ось увесь час про це думаєш. Від чогось треба відмовитись. Щось треба нового придумати і так далі, і так далі. Це такий нескінченний процес.
– А яку музику ви слухаєте, коли має таку можливість – просто послухати музику?
– Останнім часом, після інфаркту, після настанов лікарів, мені доводилось багато ходити. У Антверпені є чудесні парки. Я на машині туди приїжджав і годину гуляв. І ось у цей час я слухаю музику. Тут я можу слухати абсолютно різну музику. Класичну, сучасну. Але останнім часом слухаю свого друга Валю (Валентина – прим С. І.) Сильвестрова, тому що ця музика мене якось заспокоює.
– Маєте двох дітей і четверо онуків. Чи хтось із них став чи має намір стати музикантом?
– Поки що ніхто. Старший, який вже закінчив гімназію у Німеччині, – він не музикант, хоча має блискучий слух. Решта – ще маленькі. І поки що ніхто з них музиці себе не присвятив. Щоправда, один внук грає на фортепіано та трубі, а онука записалась у хор, який виконує народну музику. Зрештою, вони мають повну свободу вибору.
–У Львові не вперше. Яке враження на Вас справляє наше місто, чи вдалося щось подивитись?
– Я не завжди маю час і навіть не стараюсь щось оглянути. Мені достатньо того, що я бачу. Навіть, коли проїжджаю на машині. Коли приїжджаєш на два дні, то немає сенсу відвідувати музеї. Тим більше, якщо у тебе репетиції, концерти. Тому цього разу мої враження набагато глибші, порівняно із першим моїм приїздом до Львова (не пам’ятаю точно – це було у 1983 чи 1985 році). Тоді Джансуг Кахідзе диригував моєю П’ятою симфонією. Львів – дуже знамените місто, і його традиції, і те, що тут зосереджені різні культури... Навіть, не побувавши у Львові, можна скласти собі про нього уяву. А ось зараз я тут вже третій день і бачу, що мої передчуття виправдовуються. Надзвичайно гарне місто… Я маю на увазі не архітектуру. Я маю на увазі все в цілому. Впродовж сімдесяти років при більшовиках і при радянській владі щось впроваджувалось насильно, і це приносить негатив. Мені здається, що треба ще сімдесят років для того, аби прийти у той стан, у якому все тут знаходилося до вторгнення.
Європейські країни, які були членами Варшавського договору, поступово вже повернулись до свого звичного життя. Це життя не залежить лише від архітектури, а від багато чого. Я дуже сподіваюсь, що те саме відбудеться і в Україні. Взагалі-то мушу сказати, що при тій великій трагедії, яка зараз відбувається, як не дивно, ці явища зі знаком «мінус» мають і якісь плюси. Мені здається, що для того , аби державність в Україні отримала нове дихання, для того, аби відбулося якесь об’єднання, така трагедія мала статися. Було би геніально, якщо б можна було обійтися без неї. Але, на превеликий жаль, такі великі катаклізми приходять ззовні згідно бажань якихось імперських спонукань, яких не може позбутись Росія. Для мене це трагедія. Я настільки люблю російську культуру, і дуже переживаю з того приводу, що молодь у Грузії вже не знає російської мови. І це не ми у цьому винні. У цьому винні ті правителі, які прийшли до влади у Росії. Я не знаю, що повинно статися, аби наступні покоління знову почали читати Достоєвського, Пушкіна, Толстого російською.
– Як часто буваєте у себе на батьківщині?
– Останнім часом часто. Раніше – це було приблизно раз у рік, а зараз – три, чотири рази. Мої твори у Грузії тепер почали частіше виконувати, тому часом ці візити пов’язані саме з виконанням, а часом – аби просто побачитись з онуками. Деякі з них живуть у Німеччині, а деякі – у Тбілісі. Ось зараз, відразу зі Львова ми їдемо до Грузії, і будемо там цілий місяць, до четвертого листопада. Потім поїдемо на кілька днів до Антверпена, і відразу летимо до Києва. Там у мене концерт із дорогою мені людиною і диригентом Романом Кофманом, а також з Гідоном Кремером. Людиною, яка взагалі у моєму житті відіграла велику роль. У той час, коли Ходорковський був у в’язниці, я присвятив йому твір, який називається «Ангели печалі». Прем’єра відбулась у Берліні, співав київський хор «Щедрик». Кофман не зміг продиригувати, бо захворів. Тоді, у Берліні, ми домовились, що зробимо все для того, аби цей твір прозвучав у Києві, і щоби принаймні сидячи, Роман Кофман продиригував цим твором. І ось це має відбутись 17- го листопада.
