[Іван Франко. В поті чола. Образки з життя робучого люду. 1890, Накладом Ольги Франко, з друкарні Товариства ім. Шевченка під зарядом К. Беднарського. — С. 42—55]
Прошу ніяким світом не думати, що се я розповідаю видумку, або що напис на заголовку сеі повістки — яка небудь метафора. Ні, діло справді йде о оловець, і то не цілий, а кусник, от так, возьмімо, три цалі завдовжки. Впрочім як хто скаже, що півчетверта цаля, то також не піду з ним до війта судитися. Але то знаю добре, що чотирох цалів завдовжки не тримав. Се міг би я, як кажуть правники, "ствердити головною присягою", або як кажуть наші Ясеничане, "побожити і заскаритися, на чім світ стоіть". Півчетверта цаля, не більше, за-довгий був герой сеі повістки. Хоть то літ тому чимало, як ми бачилися з ним останній раз, с. є. як я бачив його, бо він свойім затемперованим носиком хібаж міг мене бачити? А при тім він цілого півтора дня лежав у мойій шкільній торбі, під книжками, достоту у тьмі кромішній! Щоби не збрехати, то буде тому не менше шіснадцяти літ, — достаточний час, щоби забути й про якого щирого приятеля. А я не забув про него, про півчетверта цаля за довгий кусник олівця, в оправі темно-червоного дерева, шестигранний і політурований на жовто, з срібним, вибитим написом "Mittel" на тупім кінці; з другого кінця був затемперований, не надто остро, а не надто й тупо, — саме тілько, кілько потрібно для сільського школяря.
В такім виді лежав він одного зимового поранку на снігу на подвірю ясеницькоі школи саме коло стежки, котру протоптали з рана школярі. Се був погідний, чудовий поранок. Мороз потискав, мов скажений; у повітрі літали малесенькі платочки снігу, зовсім прозірчасті, видні тілько по блеску діяментовім, коли в них заломався соняшний промінь. Оловець не застряг у замерзлім іскристім снігу, а лежав зовсім на верха. Єго жовта політура полискувалася до сонця, а срібні букви "Mittel" виднілися з далека. Певно котрийсь школяр, біжучи до школи, загубив єго. Він так і лежав, простягнувши свій чорний, заострений носик до стін школи, немов силувався вказати кождому прохожому, що там єго належне місце; немов просив своім срібним поглядом, щоби єго виняти з тоі хоть гарноі але дуже холодноі постелі і занести там, до школи, відки широко по селу розлягався гармідер хлопців, дожидаючих пана професора.
Скажіть же тепер самі на совість, що би ви зробили, як би вам лучилося побачити такого Mittel'a і то в подібнім не зовсім для єго "чина" відповіднім положеню? Думаю, що 90% з вас, не підозріваючи в нім героя не то повістки, але навіть газетярськоі новинки або мізерного анонсу, підняли б єго і сховали по просту до кішені. Прочі 10% запевно навіть не схилились би по него.
Я, признатися щиро, належав до тих 90%, с. є. не підозріваючи нічого злого в олівци, схилився по него і не маючи нігде при тілі кішені, вложив єго до шкіряноі торби школярськоі, в котрій були моі книжки. Але що при тім було не зовсім звичайного, так се те, що я вельми втішився своєю находкою. Я був бідний сільський хлопець і ніколи ще на своім віці не мав олівця, все мусів писати тим проклятущим гусячим пером, котре так страшно капало, бризькало і порскало під натиском моєі руки. А тепер, нараз — я найшов оловець! Тай ще який гарний! Правда, я бачив єго тілько мельком, ще як лежав на снігу, бо відтак, ухопивши єго в руку, я швидко шусьнув єго до торби, немов боячися, щоб сонце, котре так ясно світило, не викрало єго з моєі руки. А ще друга цікава штука при цілій тій операціі була та, що мені й через голову не перейшло, щоби котрий школяр міг був єго згубити, — чуєте, — ані через голову мені не перейшло. Де, де, де! Котрий ту в нас школяр губить олівці! То мусів Бго-зна-якийсь незнайомий пан прийіздити до професора, — ну, певно то він якимось дивним способом загубив той оловець. А може то був жид гендляр, котрому професор торік продав корову, може бути, що сей оловець лежав ту ще від торік і ніхто єго бідного не видів. А може він упав в ночи з неба враз зо снігом. Аджеж бабуня казали, що нераз жаби падуть з неба; чомуж би й олівці не мали падати? Так міркував я йдучи через подвірє до школи. Щож, хіба шестилітному хлопцеви не вільно так міркувати? А впрочім — ні! Мені дуже сподобався той оловець. Я держав руку в торбі, а він був у мойій руці, я обертав єго гранками сюди й туди, старався угадати єго грубість, відновити перед своіми очима єго стать, одним словом, моя фантазія мов мотиль коло квітки, невпинно крутилася і шибала коло олівця. Вона насилу відганяла всяку думку, що оловець міг належати до котрого школяря, і що, значить, мені прийдеться віддати єго назад властителеви.
В клясі повно вже було школярів. Деякі сиділи в лавках і бубоніли завдану лєкцію, хвиля від хвилі боязко позираючи на двері, чи не йде професор. Другі смілійші, ходили по клясі, билися, тручалися помежи лавками, мазали ріжні дива крейдою на таблиці і стирали йіх відтак швидко намоченою шматою, котра служила замісць губки. За олівцем ніхто не питав. То мене дуже врадувало, і я швиденько, немов крадькома, шусьнув у другу лавку і сів на своє звичайне місце. Виймаючи книжку, потрібну для слідуючоі години, я почув у торбі брязк олівця о шкіру і весь затремтів — не знаю, чи з радости, чи з якоісь неясноі трівоги.
Ось і професор прийшов, почалася наука. Нічого! Ось і година минула, професор вийшов, крик і гомін почався по давньому, про оловець ніхто й слова не каже. Я сиджу, оглядаюся довкола і тремчу, мов злодій над краденим добром, боячись, що ось-ось надійде хтось і зажадає від мене олівця.
Але ніхто не жадає олівця. Школярі ходять і вчаться, сваволять і товчуться по давньому.
Степан Леськів, мій добрий знайомий, наближуєсь до мене.
— Ов, ти видно нині рахунків не вмієш; то то будеш у шкіру брав! А ще як мені скаже професор бити, ну, майся гаразд, небоже!
Що за збиточник той Степан! Він знає, що рахунки — моя слаба сторона, і любить нераз подрочитися зо мною. Але я знаю добре, що він таки жартом говорить; впрочім нині я не боюся професора, бо я рахунків (писати цифри до 100) навчився. О, ще й як навчився! А хто вчора цілий день писав пальцем цифри по шибах вікон, покритих густою росою?
— Ну, ну, не дуже ти журися моіми рахунками, — відповів я Степанови. — Уважай лиш, абись сам не дістав у шкіру!
Диво дивне, бігме, що диво! Я хотів відповісти Степанови також жартом, з усміхом, ласкаво, — а відповів якось так злісно, гризко, таким понурим голосом, що аж самому стало погано! Ба, я чув навіть, як ціле моє лице налилося кровю. Степан стояв хвилю передо мною і не кажучи нічого більше, дивився на мене зачудуваним поглядом, а далі відійшов, видимо засмучений тим, що вразив мене своім жартом. Він так мене любив, той лагідний, тихий, услужливий і добрий хлопчина! За що я так гризко відповів єму? За що засмутив єго? Він же-ж говорив до мене жартом, і я не мав ніякоі причини гніватися на него!
Такі мисли шибли мені через голову, коли Степан пішов і мовчком сів у свою, лавку. То був невеличкий, русявий хлопчина, осьмиліток. Єго батько, бідний селянин, був сусід мого вуйка, у котрого я жив, тож і оба ми, хлопці, товаришували раз у раз з собою. Степанів батько давнійше, кажуть, був богатий чоловік, але великий огонь та всілякі другі нещастя зруйнували єго господарство. Він був високий, сильний мужчина, з понурим лицем, раз-у-раз схиленим у землю, і грубим, різким голосом. Я мимовільно якось боявся єго і вважав його жорстоким чоловіком. За то малий Степан весь удався в матір, тиху, лагідну жінку з ладним ще, добородушним лицем і ясними сивавими очима. Тому то нераз стоячи за плотом на пастівнику, підстерігав я, поки старий Леськів вийде з хати, щоби бодай на хвилю забігти до Степана, побавитися з ним. Правда, ми нераз і сварилися, як звичайно діти, але ніколи не на довго. Я, горячійший до сварки а то й до бійки, звичайно перший був і до перепросин — а Степан, усе однаковий, усміхався так любо, немов хотів сказати:
— А видиш, я то давно знав, що ти не видержиш без мене!
Але тепер, по що я тепер розгнівався на Степана? Та ні, я чув добре, що я зовсім навіть не розгнівався на него! Противно, єго жалібний, сумний погляд болів мене якось, вертів у мойій дитинячій груди. Я встидався чогось, сам не знаючи чого, і забув про оловець. Аж коли вражіня остигли і проминули і перед собою побачив я торбу, в котрій моі нерви немов чули з далека дотик олівця, тоді знов моя фантазія вернула назад до того предмету і за хвилю про Степана і єго сумний погляд я забув зовсім.
Знов увішов професор, почалася година наукова і поволі проминула; про оловець ніхто ні пари з уст.
Третя година мали бути рахунки. Тота висока і страшна наука відбувалася таким способом, що професор викликував одного до таблиці, казав єму там писати крейдою цифри, а всі прочі хлопці мусіли ті самі цифри писати на своіх зошитах. Професор раз у раз ходив коло лавок, заглядаючи то ту то там до зошитів, чи всі пишуть і чи так пишуть, як належиться.
Перед рахунковою годиною почув я в послідній лавці, в котрій сидів Степан, якийсь гамір, якісь трівожні уривані питаня і відповіди, але за загальним гамором не міг розібрати, що се таке. Але все таки мене щось тьокнуло, якийсь несупокій заворушився в мині. Я подумав собі: не буду тепер виймати олівця, буду писав, як звичайно, пером, хоть і як воно мені обридло.
Ось і професор увішов. Відітхнувши хвилину при столі, він устав і викликав мене до таблиці. Я вийшов заляканий, тремтячий, бо в загалі писанє чи то цифер чи букв, було для мене твердим горіхом: всякі знаки з під моіх рук виходили криві, гачковаті, розлізлі, так що звичайно подабали на старий пліт, в котрім кождий кіл стремить у інший бік а хворостини півперечні стремлять самі к собі, не можучи здибатися з колами. Але що було робити: викликав професор, треба йти. Я став коло таблиці і взяв у праву руку шмату а в ліву крейду.
— 35! — крикнув професор і озирнувся на мене. — Ах, ти тумане, а ти як крейду держиш? Лівкутом будеш писати, га?
Я перемінив нещасливі знаряди премудрости в обох руках, відтак підвів праву як міг до гори і ледво дістав до половини таблиці. Завданє, написати на таблиці цифру 35, було дуже трудне, бо приходилося писати самі "скрутні" цифри. Вчора, вправляючися пальцем на шибах в писаню цифер, я довго думав, як би то воно написати тоту прокляту трійку, щоби єі зладити таку кругленьку і з таким зубчиком на середині. Запитати не було кого, от я рішив писати єі з середини від зубчика, потягнути відси насамперед горішній, а відтак долішній каблучок. Так я й навчився писати дома, так само взявся й тепер дрожачою рукою мазгуляти на таблиці. А ту ще, як на нещастє, рука дриголить, сила, котроі й так не було много, десь мов замерзла, так що хоть і як мучуся тиснучи крейду до таблиці, то проклятущі штрихи все виходять такі худі та тонкі, що ледво йіх видно. З тяжкою бідою я намалював трійку.
— А що, вже? — кричить професор і обертається до мене.
— Ще... ще ні, — відповідаю я і обливаючись холодним потом берусь писати 5, розуміється, знов після власноі методи, с. є зачинаючи з долини.
— Що, що, що? — скрикнув професор і прибіг близше до мене, — як ти пишеш, як?
Я мовчав. Дрожача рука дотягала штриха на таблиці. Пятка подабала радше на ґ, ніж на круглочереве, гребенясте 5.
— Ах ти поросяча почеревино! (звичайний титул, яким професор іменував школярів), — то ти не знаєш, як пишеться 5?
І не ждучи відповіди на се питанє, професор одною рукою вхопив зі столика широку ленію, а другою мою руку, з котроі вилетіла крейда, і голосний ляск розлігся по клясі. Долоня моя налилася кровю і стала якась ніби грубша, а по під шкірою немов мурашки забігали. Я, з малу твердий на біль, не заплакав, тілько скривився.
— То ти не знаєш, як 5 писати? Не видів-єсь, як я писав? А диви, як пише ся 5, — от так — і пан професор хопив крейду і з розмахом написав на сам перед на таблиці величезну пятку, а відтак на моім лиці такуж саму (може не таку правильну і виразну) величезну пятку.
— Пиши далі, — крикнув до мене, — 48!
Я взяв крейду і почав писати. Професор дивився ще хвилю. Чвірка вдоволила єго і він пішов знов між лавки.
— Чому не пишете? — крикнув він грізно до хлопців, котрі на пів з усміхом, а на пів з ляком дивилися на те, що діялося при таблиці. На крик професора всі голови похилилися до долу, мов жито від вітру похиляє до долу пристигаюче, важке колосє.
— А ти старосто як 3 написав? — питає професор одного.
Замісць відповіди, замісць поясненя ляск ленією по лапі.
— А то що на верха, над 5? — питає другого.
— Капнуло з пера.
Знов ляск ленією по лапі.
— А ти, свату, чому не пишеш? — питає третього.
— Та я... про... прошу пана професора... чути крізь сльози голос Степана Леськового.
— Що? — кричить професор гнівно.
— Я десь оловець загубив.
В тій хвили з моєі руки, не знати чому, випала крейда. Кажу ще раз: не знати чому, бо я був певний, що оловець, лежачий тепер супокійно в мойій торбі, не був Степанів. Ніяким світом! А прецінь при тих єго словах я так запудився, рука моя так затремтіла, що крейда, мов слиж, виховзла з мойіх рук. Щастє моє, що завдана цифра була вже написана, тепер я не зміг би був єі написати.
— Так — крикнув професор, — загубив! Постій-но ти, навчу я тебе!
Чого властиво хотів професор навчити Степана, Господь знає. Ми, школярі, знали лиш тілько, що професор два дни тому дуже сварився з Степановим батьком і, видимо, лишень притоки шукав, щоби за вітця пімститися на хлопцеви; а крім того ми бачили, що нині професор троха пяний, і що, значить, без бійки не обійдеться.
— Марш на середину! — крикнув він на Степана. Бідний хлопець, видко, знав, що єго жде і не швидко рушався; професор вхопив єго за довге біляве волосє і виволік на середину.
— Ту стій! А ти — обертаючись до мене — написав уже?
— Написав.
— Сідай! А ти йди до таблиці!
При тих словах професор штуркнув Степана. Я лекше якось відітхнув, раз тому, що сам сидів на безпечнім місці, а по друге тому, що-м собі думав, що чень уже Степанови не буде нічого за оловець, коли єго професор післав до таблиці, — бо те знав я, що Степан писати вміє. Тілько чуючи, яким гнівним голосом диктував професор Степанови цифри, як лютився видячи, що Степан пише добре, я чогось боявся. Мені було так тяжко, немов щось шептало мені в нутрі, що коли буде що злого Степанови за оловець, то в тім буде й моя вина. Яким способом такі дивні гадки сплелися в мойій голові, не знаю, але те тілько певно, що я тремтів, мов трепетовий лист.
Степан пише цифри і пише, вже записав цілу таблицю, професор раз-у-раз дивиться на него, щоби зловити єго на чім небудь, але годі.
— Досить! — кричить він, — а тепер лягай!
— Та за що, прошу пана професора, — обзивається Степан.
— Що? За що? Ти ще питаєш? Зараз лягай!
Мене щось мов за горло стисло, коли я почув ті слова. Професор шукає різки в остатній лавці, а бідний Степан, блідий, дрожачи стоіть при таблиці і мне шмату в руках.
— Та за що мене пан професор хочуть бити? — спитав ще раз Степан крізь сльози, видячи наближаючого ся професора з різкою в руці.
— Лягай! — крикнув той, і не ждучи далі вхопив Степана за волосє, перевернув єго на крісло і почав що сили швякати різкою. Степан закричав з болю, але крик, бачиться, тілько дужше дразнив опянілого професора.
— Аби-сь знав на другий раз як олівці губити! — кричав він задиханим, уриваним голосом, і різка ще сильнійше засвистала, оперізуючи тіло бідного Степана.
Що діялося зі мною в тій довгій, страшно важкій хвили? Перша думка, яка мигом шибнула мені через голову, була — встати і сказати, що я всему вина, що Степанів оловець у мене, що я найшов єго і не віддав Степанови. Але страх перед свищучою різкою насилу придавив мене до місця, спутав мій язик, стиснув горло мов зелізними кліщами. Крик Степана прошибав мені груди. Холодний піт обілляв мене цілого, я виразно чув біль, острий біль від різки, чув єго на цілім тілі і так живо, що всі мойі мускули мимоволі корчилися і тремтіли, а в горлі щось захлипало голосно, на цілу клясу. Але трівога обдала всіх такою мертвотою, що помимо гробовоі тиші ніхто в клясі не чув мого хлипаня.
А професор ще не переставав бити! Вже бідний Степан охрип, лице єго посиніло з натуги, пальці судорожно впилися в професорові коліна, ноги кидалися в повітрі, але різка не переставала свитіти в воздусі, а кождий єі свист, кождий ляск на грубу полотняну сорочку Степана стрясав і здавлював тридцять дитинячих серць у клясі, витискав новий крик болю і розпуки з груди Степана. Я не тямлю вже — ох, і пригадувати не хочу! що діялося в мені підчас тих страшенних хвиль, які чутя перелітали по мойім тілі, який біль проникав мойі сустави, які мисли шибали по голові. Та ні, — мислей не було ніяких! Я сидів холодний, задубілий, мов камінь! І тепер ще, по шіснадцяти літах, коли нагадую ту хвилю, бачиться мені, що та хвиля на довгий час оголомшила мене, мов удар каменем по тімю, і що будь таких хвиль богато в мойім дитиньстві, з мене вийшов би такий самий туман, як ті, котрих бачимо сотки в кождій низшій школі нашого краю, як ті нещасливі, забиті фізично і духово діти, котрих нерви від маленьку притупили страшні, огидні сцени, а голову від шести літ задурила професорська дісціпліна.
В кінці стих свист різки. Професор випустив Степана, a той, безсильний, змучений, без духу покотився на поміст. Професор, червоний, мов буряк, кинув різку і сів на крісло, з котрого іно-що скотився Степан. Хвилю віддихав, не кажучи й слова. В цілій клясі було тихо, мертво, сумно. Чути було лишень, як хрипів бідний хлопець, судорожно хлипаючи.
— Не встанеш ти? — прошепотів професор, копаючи єго ногою в бік.
Степан по хвили ледво-ледво підвівся на ноги і став, держачися рукою лавки.
— Марш на місце! А знай, як на другий раз олівці губити!
Степан пішов на місце. В клясі знов стало тихо. Професор, видимо, протверезився троха і почув, що лихо зробив, збивши так хлопця. Він знав, що з Леськовим зачіпатися не добре. Думка про се ще гірше дразнила єго і він схопився і почав мовчком бігати по клясі, важко сапаючи.
— А, драби, розбійники! — крикнув у ході, не знати, чи до нас, дітей, чи до неприсутних ясеницьких громадян.
Знов довгу хвилю бігає професор по клясі, знов сапає і воркоче щось під носом, а далі обертається до нас і кричить:
— До дому!
Але й се, звичайно дуже чудодійне слово, звіщаюче нам бодай на день увільненє від ваготи шкільноі премудрости, тепер немов до глухих було сказане. Трівога і непевність приголомшили всіх школярів і відібрали йім чутя. Треба було аж другого, голоснійшого викрику професора, щоб усі встали до молитви.
Коли по молитві школярі рушилися з лавок і почали виходити з кляси, то діялося се без звичайного шуму і товкітні; всі йшли звільна, боязко позираючи на професора, що стояв при столику, поки всі хлопці не вийшли. Кождий чувся якось немов придавлений. Степан ішов хлипаючи, а коли вже коло дверей позирнув на професора, той погрозив єму кулаком. Я йшов майже самий послідний, ледво переступаючи ногами. Я боявся і встидався чогось так страшно, що рад би був в тій хвили запастися під землю. Не знаю, хіба розбійник по сповненім убійстві чує таку ваготу на серці, яку я чув тоді. Особливо на Степана був би я в тій хвили не поглянув за жадні гроші. Я так живо уявляв собі єго біль, — ні, я терпів не менш єго, — а ту ще той проклятий внутрішній голос, котрий раз у раз шептав мені, що він через мене терпів, що оловець єго! Так, тепер уже виразно щось говорило мені, що то єго оловець я найшов! І що би, бачится, на такий спосіб природнійше, як піти тепер до негo і віддати єму згубу! Чи не ще! Так ні! Природно воно видається, але мені тоді, доразу прибитому страхом, жалем і встидом, було зовім неможливо се зробити. І не то, щоб тепер ще я бажав заховати той оловець для себе, — де там! Він тепер ваготів мов камінь у мойій торбі, пік мою руку з далека, — я тепер ніяким світом не був би діткнувся єго, не був би поглянув на него! Ще як би хто був силою вирвав у мене торбу і витряс з неі все, так щоби й оловець випав, а Степан відтак міг єго взяти, — ах, як би я був радувався такому случаєви! Але так не сталося, — та й не до того було школярям.
Скоро лиш з кляси та з професорського подвіря, всі обступили ще хлипаючого Степана і почали єго розпитувати, як і де загубив він оловець, який то був оловець; деякі голосно відказували на професора, другі жалували Степана і говорили єму, щоби конче пожалувався татуневи.
— Або я-а знаю, де я за-агубив, — хлипав Степан. — Але що мені тепер та-атуньо скажуть! Іно що мені поза-авчора купили в місті, а я-а загубив. Ой-ой-ой! — заплакав бідний хлопець, котрий боявся вітця не менше, як професора.
— Та не плач, дурний, не бійся, — потішали хлопці, хоть певно ні оден з них не рад би був бути в Степановій шкірі.
— Ага, не пла-ач! — відповів сумно Степан. — Та вони мене за-абють за оловець! Шість кре-ейцарів, кажуть, заплатили за него в місті... А як мені, кажуть, де загубиш, то шкіра не твоя, чуєш!... Ой, ой, ой!...
Я не міг слухати тоі бесіди. Кожде Степанове слово кололо мене, мов бодяки. Я побіг швидко до дому, весь дрожачи, блідий і задиханий.
— О, ти вже певно десь бився з хлопчисками! — крикнула при мойім вході на мене тітка, — що такий приходиш задиханий, як той пес гінчий! Ах, ти драбе якийсь, непотрібе, нездаро, нуждо якась несосвітенна!
Тітка була ще дівчина двадцяти кількох літ віку. Вона була "дуже добра", — бодай се можна було сказати про єі язик, котрий не любив ніколи "дармо хліб йісти" і котрому ніколи слів не хибло.
Я повісив торбу з книжками на кульці і сів йісти, не кажучи й слова. Попойівши, я сів коло стола і взяв книжку, не по то, щоби вчитися, що там на завтра було завдано; — де мені було до вченя! Я сидів над книжкою, мов пень, і сотий раз прочитував усе одні і ті самі слова, не тямлючи, що читаю і до чого се йде. Я силувався не думати про Степана, про професора, про старого Леськового, але йіх лиця раз у раз сунулися мені на думку, проймали мене холодом, гризли і непокоіли, мов грішника згадки про давні проступки. Я так бажав, щоби раз настав вечір, але вечір, мов заклятий, не приходив. Я боявся поглянути на торбу з олівцем, немов се була не торба, а страшна нора, і не оловець, а гадина.
Як я перемучився, поки настав вечір, не буду росказувати. Які страшні сни снилися мені в ночи, як я кричав, утікав ніби, ховався, як за мною бігали та літали ящірки з острою мордою і з великим написом "Mittel" на хребті, як мене кололо тернє з жовтою блискучою корою і шестигранними кільцями, затемперованими при кінці, — се також нехай тоне в криниці забутя. Досить того, що вставши рано я був мов збитий або зварений у поливанниці, а тітка в додатку насварила на мене, що я всю ніч метався та верещав, не даючи йій спати.
Рано, заким ще я пішов до школи, вуйко приходить із села і скинувши грубі, суконні рукавиці з рук, зачинає розповідати про ріжні сільські новини.
— А за що то вчора професор так Леськового Степана збив? — питає вуйко нараз мене. Те питанє страшно перепудило мене, немов би мене хто окропом обілляв.
— Та... та... та.., каже; що десь за... за... за...
— Що ти, говорити не вмієш, чи що? — крикнула з боку тітка. — Ну, та що там такого сталось із Степаном? — запитала вуйка.
— Та так вам єго вчора професор збив за якийсь оловець, що ледво живий приліз до дому.
— Та який оловець?
— А во, купив єму отець у понеділок оловець, а він учора загубив. Професор пяний, тай нуж хлопця бити, ніби він тому що винен. Чуєте, ледво бідний хлопчиско до дому доліз. А ту ще прийшов тай повідає, а старий медвідь сказився та бий дитину! За волося, та під ноги та обцасами!.. Господи! Стара в плач та в крик, хлопець умлів, ледво водою віділляли, тепер, кажуть, лежить, рушитися не може! Що то, так дитину скарувати!...
Ще вуйко не скінчив, коли я розплакався в голос і перервав єго бесіду.
— А тобі що? — спитав вуйко зачудуваний.
— Чи ти вдурів, хлопче, чи що? — крикнула тітка.
— Я... я... я... — пролепотів я плачучи, але хлипанє не дало мені докінчити бесіди.
— Ну що, що, кажи! — промовив вуйко ласкаво.
— Я... найшов... Степанів оловець!
— Найшов? Де? коли?
— Вчора, перед школою на снігу, — проговорив я вже смілійше.
— Ну, і чомуж ти не віддав Степанови?
— Я не знав, що то єго, а він не допитувався.
— А потому, по школі?
— Я... я боявся.
— Боявся? Та якого дідька лабатого? — спитала тітка, але я не відповів нічого на те питанє.
— Ну, і деж той оловець?
— Та в торбі.
Вуйко зазирнув до торби і виняв нещасливий оловець. Я не смів позирнути на него.
— Ну, дивіться, люде добрі, тай за таку дурницю так хлопця збили! Пощезали би оден з другим!
Вуйко сплюнув і вийшов, узявши оловець з собою. Мене тітка випхнула до школи. Я ще хлипав по дорозі, а сльози текли мені мимо волі долів лицем, хоч на душі стало далеко лекше.
Того дня і цілий слідуючий тиждень Степан не приходив до школи, лежав слабий. Ба, на другий тиждень заслаб щось напруго й професор; вуйко догадувався, що певно єго старий Леськів мусів добре "обломити". Чи воно так було, чи ні, того я докладно не дізнався, — досить того, що Степана я після того не бачив цілі дві неділі. Ах, як я тепер боявся з ним здибатись! Як часто я бачив у неспокійних снах єго добре, тихе лице, синє ще від побоів, зболіле і марне, — яким важким докором гляділи на мене єго сиві, добродушні очи! Але коли я побачився з ним, коли почув єго голос, то всі муки, весь неспокій перебутих днів немов віджили одним разом у мойій душі, — але тілько на хвилю. Степан тепер був уже здоров і веселий по давньому, заговорив до мене добродушно, мов нічого й не було між нами; про оловець ані споминки. Чи він не знав о тім, що я мав єго оловець у себе і стався причиною єго болю? Не знаю. Досить тото, що ніколи відтак про оловець між нами не було бесіди.
Львів, 1879.
15.10.1890