Лесишина челядь (1890).

[В поті чола. Образки з життя робучого люду. 1890, Накладом Ольги Франко, з друкарні Товариства ім. Шевченка під зарядом К. Беднарського. — С.1—11]

 

І.

 

Пречудний літній поранок. В холоднім, легенькім вітрі ледви-ледви лелієся широкий лан жита. Жито мов золото. Колосє, наче праники, аж похилилося під вагою зерна та перлових крапель роси, що позвисали з каждоі стебелинки. Стебла стоять високі та рівні, жовті і гладкі між зеленим листєм повійки, полетиці, осету та другого буряну, що стелиться сподом. Денеде виднієсь з посеред того золотого, шумячого та пахучого моря синє чаруюче око блавату або квітка куколю, або дівоче, паленіюче лице польового маку.

 

Зійшло сонце. Зацвіркотали сверщки на всілякі лади, забреніли великі польові мухи, затріпотались пестрі мотилі понад колосистим морем. Природа ожила. Вітер подув сильнійше, подув теплом зі сторони ліса і зачав стрясати срібну росу з трав і цвітів.

 

В селі піднявся гамір, закипіло житєм. Вигін запестрівся від худоби, котру гнали на пашу. За худобою йшли заспані та немиті пастухи. Декотрі лишень, котрі вспіли вже й поснідати, співали весело, гойкали та вилускували батогами, женучи свій товар.

 

З хат закурився дим. Газдині топлять зарана, щоби скоро зварити обід, — молодших виправляють у поле.

 

Лиш у староі Лесихи не куриться зо стріхи. Хоть там йіх три: стара, донька Горпина і молода невістка

 

Анна, але вони таки ніколи рано не топлять, все в вечір. Вечером спечуть та зварять, що там треба, — а весь день божистий не дбають. Запопадні господині, хоть куди!

 

Газдівство у староі Лесихи несогірше. Хата хоть стара, та ще сильна; будиночки нові, просторі і опрятні, худібка красна, що Господи, — гладке кожде і мов слимак. Пасіка також по смерти небіщика Леся не пішла ніворотом. Лесиха приняла старого діда жебручого Зарубу в хату, обшила, обхамрала, — тай уже старий літом і пасіки пильнує, і коло хати найменшоі крихіточки допантрує.

 

Лесиха була й справді жінка дуже господарна та запопадна. Сукриста дуже та тверда. Бувало, як на що завізьмеся, то хоть рака лазь, все поставить на своім. Хоть волосє в неі вже й сивіло, то лице єі було червоне і здорове, як цвикльовий бурак. Облесного й масного язика в неі не було. За то говорила все уривисто і якось гнівно. Жарту або якого другого радого та щирого слова не чув від неі ніхто. Кождому, аби хто, уміла дотяти своім острим язиком. Правда, — кажуть — не з добра вона така й стала. Небіщик Лесь, повідають, убивав йійі тяжко за молодих літ, прибивав кілком за косу до лави, а бив... З горя вона тогди нераз і напивалася, і той звичай остав у неі ще до тепер, хоть ніколи пянство не довело єі до того, щоби розтренькувала та прошастувала гірко запрацьоване добро. Сли пила, то пила сама. В єі хаті ані в селі ніхто від неі ніколи й не понюхав порціі горівки. Стара Лесиха була дуже тверда і скупа.

 

Гнат Лесишин довго не міг оженитися. Ні одна дівка в селі не хотіла йти за нього. Не знати, чи то тому, що був такий злий та забіяка, чи тому що такий поганий. Волосє червоне, очка маленькі, хитрі як у якого Татарина, сам великий, голова як макортет, а губи мов подушки, такі повіддувані. Ну, не про те річ, — най єго там божа Мати судить! — але досить на тім, що нікотра дівка не хотіла за нього йти. Ще — не знати як і чому — плели щось люде, що Гнат не зовсім має чисті пальці, нераз там крізь них і дещо чуже прослизнеся. Не знаю як де, а в нашім селі вже нема гіршоі ганьби, як коли кого обнесуть яко злодія!

 

Таке було і з Гнатом Лесишиним, тому то не міг він довго оженитися. Нікотра не хотіла йти за него.

 

Але в кінці трафилася таки одна — Анна Тимишина. Пішла вона за Гната, та на своє горе. Бідна сирота, без вітця без матери, тілько й віна внесла в Лесишину хату, що своі чорні брови, карі очи, та двоє рук робучих та терпливе, послушне і покірливе серце. Ой зазналаж вона долі за Гнатом! Не минув рік, а вже стала щезати єі краса, погасати блиск ока, хилитися до землі вродлива голова! Звичайне — гризота, сварка та бійка! Кого вони не пригнуть до землі, не позбавлять веселости?...

 

І от вам уся Лесишина челядь. Ага, був ще у Лесихи хлопчина наймит, Василь, що пас худобу. Єго прозивали Галаєм, бо вічно, скоро вжене худобу в ліс, галайкоче та галайкоче, і не вгаває на волосок. В одній хвилі і коломийки задробить, і думки затягне, і весільноі, і з псавтирі та гласів церковних. Не був він письменний, все те попереймав зі слуху, і аби вам одну співанку умів скінчити. Голоси та співанки плелися в єго голові в якімось дикім неладі і моталися, мов клочє сіна в буйнім вітрі. Вони не занимали, а тілько заглушували єго. Він тогди не тямив о світі і о собі. Худоба брила ніворотом. А як хто другий співав, та він не любив слухати. Сказано, якийсь тумановатий. З чого єму таке пішло, Бог знає. Може також з нужди та бійки. Ой, бо то й натерпівся він усілякого лиха, відколи померли єго родичі на холєру. Вони, кажуть, були богатенькі і пестили дуже свого Васильчика. Смерть забрала йіх нагло одного дня, — Васильчик перейшов у чужі руки, а чужі pуки, звісно, не гладять! Били його, бо був розпещений, упертий, лінивий. Вигнали з нього ті хиби, та заголомшили молоду голову, затоптали послідню іскорку дитинячоі свободи і живости. Маєток зслиз у чужих руках, мов сніг у воді, а Василя дали на службу до староі Лесихи. Ой, не рай же він і ту найшов!

 

II.

 

Лесиха, сказано, запопадна, перша йде зажинати з донькою і невісткою.

 

— Найно, чи наш Галай і нині пустить худобу у царину, чи буде тямити вчорашні синці? — заговорила якось ніби грозячи комусь Лесиха, йдучи передом та поблискуючи новим серпом під пахою.

 

— Ба, а чомужби не пустив? Як зачне вигалайкувати, то й о світі забуде, не то у худобі! — відрекла Горпина. Єі красне, молоде лице світилось здоровим румянцем супроти сходячого сонця. Вона одна була ще найщасливійша на всю хату. Мати любила йійі, хоть правду сказавши, нераз і Горпині прийшлося скоштувати гіркоі від матері або брата.

 

— Ой, так, приголомшили бідного хлопця, як кота загорілого, та тепер добивають! — шепнула сама до себе несміло Анна. В серці бідноі сироти найскорше збудилось пожалуванє над таким же круглим, нещасним сиротою.

 

— Ага, свій все зі своім рука! — відрізала йiй гнівно Лесиха. Вона зачула тихі слова невістки.

 

— Сирота, а писок як ворота! — кричала дальше. — Небійся, моя кіточко і ти би варта з ним на одну гилю! Зійшлисте ся обоє, тай зараз одно над другим і жалуєсь. Ex, божа би вам Мати не дала просвітноі години, що ви мою працю дармо марнуєте, мій хліб дармо жрете, а все лельом-полельом поводитеся!

 

Лесиха замовкла. Задихалась. Ніхто більше не обзивався.

 

Прийшли на місце. Анна вибрала місце на межі, де склала полуденок. Лесишина нивка була шість загонів заширока. Три йіх за день могли йійі набезпечно обалити.

 

Лесиха тут же порядкує.

 

— Ти непотрібе, (відозвалась прудко до невістки) ставай онту! (Показала найширший загін). Ти (до доньки) сюда, — а я на прилуду! — Поставали.

 

— Господи помагай! сказала Лесиха і перша ужала жмінку спілого, колосистого жита, перша зробила перевесло, звязала снопок і відставила його на бік. То первачок, він на урожай значить.

 

— Ану, до роботи! — промовила знов. І три жіночі голови схилились до землі, красніючи. В руках заблискотіли серпи, захрустіли тверді стебла жита, підтинані блискучим, зубчастим зелізом, — жменя за жменею паде на землю. Гарним, протяглим луком перемикають женці нажату жмінку понад головою за себе і кладуть на стерні. Час від часу одна випря-миться, вимкне жмінку жита, стрясе з пашнистого буряну, розділить на двоє, скрутить перевесло і простре єго на свіжій, пахучій стерні. Сверщки, жуки і всяка комашня утікає поперед серпами. Часами й злякана сіра миш вимкне із своєі нори, перебіжить по під ноги женчисі, тай знов повзне у ямку.

 

Рано, за холоду, з росою добре жати. Хруп-хруп, хруп, хруп... Лиш тільки всього й чути, та шелест складаного в снопи жита.

 

Але поволи-поволи свіжий, польовий воздух, широка самота і тишина поля, одностайність роботи спонукують духа, щоби обявив себе. Розмова не легко ту завяжеся, — стара Лесиха все йійі якось прикро перерве. От одно що, так се співи...

 

І поволи-поволи із загальноі тишини і одностайного хрупаня стебел вирізуєся чудовий, срібний, а тихенький, несмілий голосок. Се Горпинин голос. Стара жне, не зважає на те. Горпина стає смілійша, голос міцніє, із серця нехотя ллєся тужна а чудова пісенька:

 

Туди лози хилилися, куди йім похило,
Туди очи дивилися, куди серцю мило.

 

— Гей ти неліпо якась! — крикнула Лесиха до невістки, — чи вже лишаєшся? Вже тобі руки покулило, чи що?

 

Анна, слабовита й так, не змагала на найширшім загоні йти по рівно з другими. Вона лишилась була вже майже о півтора снопа з заду.

 

— Щож бо ви, мамо, мене нині вчепилися, як оса? — відрекла вона зібравшись якось на смілість, але не підводячи голови. — Хіба не видите, що не можу борше жати, бо загін широкий? Ваша прилуда не тото. Лацно вам виварачати!

 

Се розлютило Лесиху.

 

— О, дивіть ми ся на ню! Яке сміло та угурне. Ще й своє рило ставить напротив мене! Ей, небого моя! Коби мені борзо вечір, прийде Гнат з косовиці, не будеш ти така широка!

 

Анна хотіла ще щось відповісти, але Горпина шепнула до неі:

 

— Дай спокій, сестрице! Мама все мусять тиркотати. Жнім разом!

 

Анна замовкла. Горпина зачала йійі все піджинати, майже пів загона собі забирала. Була то щира душа, не в маму вдалася, та часом лиш говорила під єі лад, бо знала сукристу материну натуру. Знов стало тихо, лиш стебла хрупотять та час від часу серп бренькне о камінець.

 

Горпина десь с перегодом затягла другу пісню. Зібралося Анні на тугу й жалощі, котрі також всилувались вилитися піснею. Вона несміло та рівно і переливно затягла:

 

Зайшло сонінько за віконінько,
Як промінноє коло;
Вийди миленька, вийди серденько,
Промов до мене слово!
Радабим вийти, радабим вийти,
До тебе говорити, —
Та лежить нелюб по правій руці,
Бою ся го збудити!

 

Лесиха слухала пісню затиснувши зуби. Кілька разів з під лоба суворо поглянула на невістку. Анна не бачила того, жала далі і співала. З єі тусклого ока скотилася навіть груба слеза і впала на серп. Знак, що й серце єі співало тотуж пісню, не лиш уста.

 

— От що йій на голові! Господиня моя зателенана! Які співаночки виводить! — перебила гнівно Лесиха.

 

— Дайте бо ви, мамо, Анні спокій! — з серцем відказала Горпина. — Що вас за говорінка напала? Ні говорити, ні плакати, ні сміятися не даєте, ще й співати бороните! Яка мара далі витримає у вас?

 

— Но, но, розтріскоталас-ся, сороко куцохвоста! — скрикнула мати — волиш жати та тихо бути! Небійся, знаю я, де у тебе раки зимують! Лиш ми не мовчи, то й ти будеш знати, по чому локоть борщу!

 

Знов одностайно і понуро йшла робота. Стара хвиля від хвилі покликувала на невістку, то на доньку мов оконом. Вже сонце геть-геть підійшло. Жито клалося на поміть та встелювало широко загони. Вже наші три женчихи пополуднували і не спочиваючи взялися знов за діло. Сонце жарило, з лиць котився піт. Сверщки цвіркали голосно та проникливо. Здавалося, що йіх голос роздався десь глибоко під землею і впадає до уха, мов острий кремінний пісок. Окрім сверщків усе затихло, все поховалося в тінь перед жарющим сонічним промінем. Лиш люде, пани сотворіня, мучаться тогди, коли спочиває природа.

 

ІІІ.

 

— Лесихо, Лесихо! — роздався голос якогось косаря з під ліса.

 

Лесиха встала, приложила руку над чоло і вперла очи в даль.

 

— Чи не видите, онде три ваші корови в вівсі? — кричав голос дальше.

 

Із ліса долітало галайканє і верескливий спів Василя:

 

Ой там на горбочку
Сидів дідко в черепочку,
А ми єго не пізнали...

 

Гей (тото гей тяглося безконечно довго) мати-ж моя, мати, Пусти мене погуляти...

 

Го-о-о-а-усподи, воззвах тебі, услиши мя!...

 

— Ах, чортів накоренок! Уже знов змалював! Бойдажесь із себе печінки викричав! Василю — гей! Василю — гей! Дідьча би ти ся мати в печені всадила! Ту-у-мане вісімнадцятий — на! А не видиш, що корови в шкоді — га? А, повилазилиби тобі тоті сліпаки, та би ти повилазили!

 

— Господи помило-о-ой! — ішов відгук із ліса. Те "лой" тяглося знов дуже довго і згубилося вкінці десь в далекім, темнім лісі.

 

— Галаю — на, Галаю! — закричав знов косар з під ліса. — А не виженеш ти собі корови з царини? Вигналоби тебе, як гору Бачинську, га!

 

— Ой туду, ду, ду, ду, ду, ду; за волами я йду! — репетував Галай з ліса.

 

Косар відай стратив терпливість, вхопив косу на плече та побіг сам виганяти корови з вівса. Він гнав йіх у ліс і щез за ними в темряві зелені. Лиш незадовго чутно було крик і ревіт Василя.

 

— А то, то, то! — приговорювала Лесиха, знову схиляючись до жнива. — Най з нього там і третю шкіру здійме, слова єму не скажу! Най пантрує худоби, а не галайкоче!

 

Вечоріло. Сонце пишно закотилося за сині гори. Мрака зачала налягати на луки і клубитися чим pаз ширше сивими туманами. З під неі, мов дитина з під теплоі перини, обізвалися деркачі. Перепелиці запітпіліткали з жита. Вітер повіяв від мочарів теплом та запахом сирого лепеху і татарського зіля. Любо якось та легко ставало на серці.

 

Наші женчихи дожали нивки, поставали, повипро-стовували крижі та відсапували.

 

— Ладний деньок буде завтра, — промовила Лесиха якось ласкавійше, як звичайно. — Богу дякувати, щосмо ся ту нині обпорали. Завтра треба буде ячмінь на Базарищи схопити.

 

— Ладна ніч буде нині! — прошептала Горпина, легко покрасніла і зітхнула.

 

Анна всміхнулася до неі, та якось сумно, мов крізь сльози. Вона одна знала про тайну Горпининого дівочого серденька, про єі любови до вродливого, чорнобрового парубка Митра Грома.

 

— Ну, чого стоіте! Анно! хопти узбирати, коровам до припусту! Ти дівко бігай, телята напій! Ну, борше!

 

Анна зараз метнулася мовчки, раднійше, як звичайно. Чаруюча сила лежить в однім однісінькім ласкавійшім слові! Горпина підбігцем і приспівуючи поквапилася до дому, а стара Лесиха, положивши серп на голову вістрєм до хустки і завдавши собі на плече сніп первак гордо помела за нею. Остатня прийшла до дому Анна двигаючи на плечах велику верету свіжого, пахучого та пестрого буряну. Корови чекали вже на ню, а побачивши свою звичайну вечерю, зачали ричати з радости і стовпилися разом коло сіняних дверей, чекаючи, аж прийде черга на кожду іти до сіней, перекусити смачного зіля і віддати в чистий скопець свій цілоденний запас молока.

 

Уже геть-геть змерклося. У Лесихи затоплено в печи і огонь палає ярким, червоним світлом. Анна з Горпиною пораються, варять що треба на завтра. Дід Заруба голосно говорить молитви сидячи на припічку, а Василь, наслухавшися сварки Лесихи і відобравши зо два бухнаки меже плечі, поліз на піч і заснув не чекаючи вечері.

 

Під вікнами почулися тяжкі мужицькі кроки і бреньк коси, а троха згодом увійшов Гнат у хату, кинув старий соломяний капелюх на лаву і сів конець стола.

 

— Ти на, Галаю! Бики поприпинані?

 

— Поприпинані, поприпинані, — відповіла Анна миючи миски і заходячися коло вечері.

 

— А ти газдине, де твоі серпи лежать?

 

— Або деж? Тадже в сінях над одвірком! Деж би мали?..

 

— Ага! Абим був троха не діздрів, був бим собі ногу на вік віченний просадив! Під самим порогом!

 

— То певне коти..!

 

— Ой небого моя! Лиш ти не пантруй моєі праці, як ока в голові! Не маєш свого що розмітувати! Не принеслась ми ту ніякого віна!

 

Анна змовкла. Йійі дуже прикро вкололо тото слово. На щож ти брав мене? Таже ти й тогди видів, що я бідна! Тоті гадки тислися йій до голови, але смілости не було у неі кинути й собіж ними Гнатови в очи.

 

— Ну, спати! — комендерує Лесиха. — Ти непотрібе огонь в печи погаси, грань позамітай у закутець, чуєш? Горшки у піч, най ся крупи на завтра допроять! Горпино, води ще нема! Рушай по воду, а хутко!

 

Анна почала поратися, а Горпина вибігла до сіней. Ту лиш злопотіла коновцями тай коромислом, рипнула дверми, а з обори чутно лиш було веселу пісеньку:

 

Кобим була така красна, як та зоря ясна,
Світилабим миленькому, ніколи не згасла!

 

— О, які йій по голові сверщки цвіркочуть! — відозвався сердито Гнат, роздягаючись. — Мамо, не висилайте єі ніколи вечером за водою!

 

— Або чому?

 

— Та хіба не знаєте? Той довгоносий Громик, он із за дороги, щось дуже до неі...

 

— Що? — верескнула Лесиха. — Тото засмаркане сміє підлазити до моєі доньки? Таже я єму волосє обмикаю на єго капустяній голові! Я єму піду до матери, най го собі держить, сли не хоче, щоби ??? яка кавза сталася!

 

Гнат ляг уже на постіль. Лесиха довго ще сапала та ходила по хаті.

 

— Ex, най но я його йімлю в своі руки! Буде він ся мати! Підсвинок якийсь ходить! Тадже як го пірву за лабу, а за другу приступлю, то го розідру.

 

— Угу, а вам що таке, мамо? — зачала уговорювати Анна. Вона доси мовчала на тоту бесіду, кінчила прятати. — Що вам такого припало? От, слухалибисте, що Гнат плете! Та най скаже, чи видів коли своіми очима, щоби Громик Горпину зачіпав?

 

— О, який ми ту з неі адукат! — відкрикнув на постели Гнат. — А не підеш ти спати, ти, робітнище моя неплачена!...

 

Лесиха роздяглася і лягла на запічок, де Анна постелила вже була для неі мягку перину і два заголовки. На печи храпів уже голосно дід Заруба, та час від часу галайкав крізь сон Василь.

 

— Діду, а оберніться на другий бік! Не храпіть так, піч завалиться! — крикнула Лесиха штуркаючи діда в бік.

 

— Бог заплать! Ручечкам роботящим і ножечкам приходящпм і головам вислухащим, — зачав Заруба крізь сон свою звичайну молитву, але зараз-же обернувся на другий бік і втих. По хвилі заснула й Лесиха.

 

Тихо стало в хаті. Місяць несміло, блідо проглядає крізь тісні, тусклі шиби. Анна ще не лягала спати. Вона сперла голову о вікно а лікті о варцаби і довго стояла тяжко задумавшись. Над чим вона думала? Бог знає. Може переходили поперед єі очима єі літа молоді, невеселі, сирітські. Може пригадувалася, єі серцю яка перша, щаслива, безталанна любов, бо в очох закрутилися дві сльози, а з уст ледво чутно полилася сумна думка:

 

Шуміли верби в Поповій Дебри,
Тай лозовоє прутя;
Люблю тя, дівча, люблю серденько,
Про людей не возьму тя.
Не так про людей, не так про людей,
Отець мати не велить...
Мене за тобов, мене за тобов
Само серденько болить!

 

— Жінко, ти каланнице моя неприторопна! Що ти, вибралася миши ловити, чи що? Чому спати не йдеш? — обізвався Гнат.

 

Анна схаменулася, обтерла сльози і клякла до молитви.

 

Молилась вона довго, горячо, простими, сердечними словами. А під вікнами на вишни виводив соловій своі голосні співи, все починаючи мов на сміх: патиком, патиком, патиком, тай тріс! цюррр... А на вигоні прощалася Горпина зі своім любком.

 

— Горпино, серце, зажди ще хвилечку! Ми ще й не наговорилися.

 

— Ні, Митрику, нема коли, мама будуть сварити. Ти знаєш, які вони! Добраніч тобі! А завтра...

 

Не докінчила, хопила коновці з водою і побігла до хати.

 

— Завтра, — шептав за нею Митро. Довго поглядав з вигона на Лесишину хату, а далі й задумався.

 

— Чи не дармо я єі люблю? Чи віддасть єі стара Лесиха за мене? — подумав він. Серце єму стислося, коли погадав о своій бідности.

 

— Треба робити, заробляти що сили, а чи що з того вийде?... Таке то наше гречане...

 

Зітхнув важко, витяг сопівку з за пазухи, заграв, затилікав, та так дрібно та тужно та якось так, немов би в тім голосі тонула вся єго надія на тихе щастє.

 

— Гірка моя доле! прошептав Митро і повернув у свій вигін до бідноі, вербами обсадженоі хатини, де жила єго стара мати. З межи густих зелених верб роздався парубоцький голос, що виводив пісню:

 

Ой ще кури не піли,
Кажуть люде: день білий!
Ой вийди, вийди, хороша дівчино,
Поговори зо мною!

 

Лолин, у червні 1876.

15.10.1890