Як змінити Систему

У часи існування СРСР в середовищах інтелігенції, в медіа та серед контреліт йшла мова про зміну радянської СИСТЕМИ – її злам, демонтаж, трансформацію, тощо.

«Систему треба міняти»

 

Підсудний афоризм невідомого сантехніка часів СРСР

Протягом усіх 20 років Незалежності України громадські активісти і політики також навперебій говорять про зміну СИСТЕМИ. Такі тенденції посилилися підчас та після другого Майдану, більше того, вони трансформувалися у проекти законів, значна частина з яких зібрана в Реанімаційному Пакеті Реформ. У більшості випадків автори таких ідей вкладають у термін «система» різні смисли, маючи на увазі чи то зміну розподілу владних повноважень між гілками влади, чи то децентралізацію, чи то територіально-адміністративне реформування, чи то зміни прав власності і т.п. Тобто вони всі свої зусилля спрямовують на трансформацію і вдосконалення формальних органів влади, вважаючи, що таким чином можна подолати корупцію та інші негативні процеси, які обумовлені наявністю широкої мережі неформальних стосунків серед владоможців.

У цьому контексті є сенс розібратися – що ж таке «СИСТЕМА» і як її результативно змінити?

Система (від дав.-гр. σύστημα — «сполучення») — множина взаємопов'язаних елементів, що взаємодіє з середовищем, як єдине ціле і відокремлена від нього. В системному аналізі використовують велику кількість різних визначень поняття «система», що використовуються залежно від контексту, галузі знань та цілей дослідження.

Елементом системи називають найпростішу складову частину системи, яку умовно розглядають як неподільну.

Підсистемою називають складову частину системи, у якій можна виокремити інші складові. У сукупності елементи й підсистеми називають компонентами системи. Поділ системи на окремі елементи й підсистеми є неоднозначним та залежить від мети й конкретних завдань дослідження.

Зв'язком називають співвідношення між компонентами системи, що засновані на взаємозалежності і взаємообумовленості. Поняття «зв'язок» характеризує чинники виникнення й збереження цілісності та властивостей системи.

Структурою системи називають сукупність необхідних і достатніх для досягнення цілей відношень (зв'язків) між її компонентами. Структура характеризує організованість системи, стійку упорядкованість її елементів і зв'язків. Структурні зв'язки є відносно незалежними від елементів і можуть виступати як інваріант при переході від однієї системи до іншої, переносячи закономірності, виявлені й відбиті у структурі однієї з них, на інші.

Структура системи є джерелом та носієм емерджентних властивостей системи: при різних структурах в систем, що створені з одних і тих же елементів, виникають різні властивості (наприклад – алмаз, фулерени і графіт складаються з атомів вуглецю, а їх різні властивості обумовлює властива їм структура кристалічної гратки). Емерджентні властивості системи – це властивості, які не можуть бути пояснені або виражені через властивості окремо взятих її частин.

Суспільство – це найбільш загальна і складна природно-історична соціальна система, елементами якої є люди, соціальна діяльність, зв’язки та відносини яких зумовлені певним соціальним статусом, соціальними функціями та ролями, котрі вони виконують, соціальними нормами та цінностями, що є загальноприйнятими в даній соціальній системі, а також їх індивідуальними якостями. У суспільстві склалась складна ієрархія соціальних систем. Найбільшою ж соціальною системою є суспільство в цілому. Найважливішими підсистемами суспільства є економічна, соціальна, політична та ідеологічна або духовна.

Очевидно, що перелік та аналіз взаємообумовленостей усіх інших можливих підсистем суспільства, включно з підсистемами водопостачання та водовідведення займе багато місця. Тому ми відразу виділимо та оберемо для подальшого аналізу ключову підсистему – політичну, зокрема її складову - підсистему влади. Адже саме від її функціонування залежить стан усієї соціальної системи, саме вона обумовлює та задає якості і параметри взаємодії усіх інших компонентів цієї системи. Відмінність нашого підходу від інших полягатиме у комплексному аналізі структурних особливостей формальної і неформальної підсистем влади у їх взаємозв’язку та взаємообумовленості.

Приведені вище визначення системного аналізу дозволяють стверджувати, що якісні характеристики (емерджентні властивості) підсистеми влади залежать від її структури.

Під владою тут мається на увазі вплив, який можуть чинити різні її суб’єкти на вироблення, прийняття та впровадження рішень, що стосуються усіх сфер життєдіяльності соціальної системи. Зокрема, один з фахівців з теорії організації Ґаррет Морґан вважає найважливішими джерелами влади: формальну владу; контроль над дефіцитними ресурсами; використання організаційної структури, правил та приписів; контроль над прийняттям рішень; контроль над знанням та інформацією; контроль над кордонами; вміння справлятися з невизначеністю; контроль над технологіями; контроль над неформальними організаціями та здатність створювати міжособистісні союзи та спільноти; контроль над контрорганізаціями; символізм та управління смислом; гендер та управління гендерними стосунками; структурні фактори, які визначають сцену діяльності; уже наявну владу.

У статті «У кого в Україні реальна влада і як повернути її законному власнику?» було представлено структуру та суб’єкти неформальної влади, що можуть здійснювати вплив на українське суспільство та на визначені законодавством органи державної влади, а також обґрунтовано висновок про те, що реальна влада в Україні розподілена між суб'єктами управління – формальними і неформальними організаційними системами, кожна з яких займає фіксований рівень у їх ієрархії, таким чином, що ступінь свободи у прийнятті рішень кожного з суб'єктів нижчих рівнів обмежуються стратегією суб'єкта вищого рівня управління.

У іншій статті «Український "олігархат" та особливості його організаційної структури» було показано, що владна верхівка класичної олігархії як політичного режиму має змінну структуру, де рішення виробляються та приймаються у складі закритої неформальної групи осіб, які взаємодіють у позиціях "рівний з рівним", що відповідає структурі горизонтальної мережі, а реалізовуються у складі формальних, визначених конституцією та діючим законодавством ієрархічних організацій, що є підпорядкованими та підконтрольними членам цієї групи.

​

На схемі представлено підсистеми формальної і неформальної влади української соціальної системи, їх структура та взаємозв’язки між ними.

Формальна влада у будь-якому українському райцентрі розподілена між мерією, міською радою, держадміністрацією, силовими структурами, судом, прокуратурою, структурними підрозділами прямого підпорядкування різних організацій обласного та центрального рівнів.

Реальний вплив на життєдіяльність райцентру також мають низові структури політичних організацій, місцеві медіа, організована громадськість, бізнес. Не останню роль в життєдіяльності райцентру відіграють лідери організованих злочинних угруповань.

Очевидно, що в районному центрі неформальну "тісно згуртовану групу осіб", в руках якої перебуває реальна влада, складають корумповані керівники або лідери частини перелічених формальних і неформальних, легальних і нелегальних організацій, які зазвичай зустрічаються у лазні, сауні, ресторані, на природі і виробляють та приймають узгоджені рішення, спрямовані на утримання влади на рівні райцентру у свої руках, реалізацію економічних інтересів членів групи, організацію протидії конкуруючим групам з інших корумпованих керівників, що змагаються з ними за владу, та організацію протидії некорумпованим керівникам перелічених структур, організацій і просто активним громадянам.

Аналогічну будову мають формальні та неформальні структури влади на рівні області і в центрі.

Склад олігархічних груп у кожному районі, області чи в центрі різний – це залежить від багатьох факторів: особистісних стосунків між корумпованими керівниками різних організацій, їх передісторії – родинних чи дружніх зв’язків, рівня корумпованості, місцевих традицій, тощо.

Незмінним залишається лише мотив взаємодії членів неформальної "тісної згуртованої групи" – владний контроль над ресурсами території з метою задоволення матеріальних інтересів кожного з них.

Парадокс олігархічного режиму полягає в тому, що у своїй сукупності місцеві суб’єкти неформальної влади здатні пасивно протистояти суб’єктам формальної та неформальної влади верхніх ешелонів, саботувати їх рішення та директиви, якщо вони суперечать інтересам членів місцевих олігархічних груп. До слова, різнорівневі суб’єкти неформальної влади у великій мірі долучилися до ініціювання, організації життєдіяльності та перемоги другого Майдану, захищаючи свої інтереси від непомірних апетитів Сім’ї.

У містах з більшою кількістю жителів та обласних центрах, а також на центральному рівні йде перманентна боротьба між різними "тісно згуртованими групами" з корумпованих керівників різнотипних організацій за контроль над ресурсами відповідної території та важелями влади, яка набуває жорстких, а, часом, жорстоких форм.

Зазначимо, що суб’єкти формальної влади структуровані у жорстку ієрархію, а суб’єкти неформальної влади структуровані в гетерархічну мережу, що обумовлює їх відмінні емерджентні властивості, зокрема забезпечує більшу стійкість, стабільність, ефективність та життєздатність.

Найбільша проблема зі зміною такої СИСТЕМИ полягає в тому, що формальна і неформальна система являють собою одне ціле, причому для їх представлення неможливо використати метафору сіамських близнюків, яких можна роз’єднати у прямому сенсі. Найбільше тут підходить порівняння з вовкулакою, який у місячну ніч трансформується з людини у вовка, щоб зранку знову стати людиною, але який, на відміну від казкового персонажу, інтегрує та зберігає у свідомості обидві сутності. Тому всі намагання у прямий спосіб знищити одну з проявлених сутностей невідворотно приведуть до руйнування цілого організму.

Тобто зміна Конституції, зміна правлячої верхівки, зміна балансу між гілками влади, децентралізація чи централізація суттєво впливають лише на повноваження суб’єктів формальної влади, залишаючи практично незмінними якості і можливості суб’єктів неформальної влади, що мають високу адаптивну здатність, яка обумовлена їх гетерархічною структурою.

Таким чином, структура неформальною влади виступає як інваріант при переході від однієї системи до іншої внаслідок її реформування, переносячи притаманні старій системі закономірності та властивості у нову систему.

З іншої сторони, згідно Конституції України носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Згідно законів «Про вибори народних депутатів України» та «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів», право висування кандидатів у депутати різних рівнів належить громадянам України і реалізується ними через партії або шляхом самовисування. Таким чином, діюче українське законодавство визначає політичні партії базовими суб’єктами підсистеми формальної влади, надаючи їм право висунення кандидатів у депутати виборних органів влади.

В той же час, ієрархічна будова українських політичних партій, яка задана підзаконними актами та вимогами реєстраційних органів до змісту партійних статутів, обумовлює невідворотний у таких організаційних системах запуск процесів концентрації влади у руках лідерів районних, обласних і центральних організації у відповідності до «залізного закону олігархізації» Міхельса. Це, а також інкорпорація партійних лідерів у структури неформальної влади на всіх перелічених рівнях, приводить до негативного дисбалансу у розподілі реальної влади в Україні на користь неформальних суб’єктів влади.

Таким чином, результативна зміна СИСТЕМИ полягає у виведенні політичних партій з-під впливу суб’єктів неформальної влади з метою переносу центру прийняття рішень до суб’єктів формальної влади, що можливо здійснити лише шляхом перерозподілу поміж усіх членів сконцентрованої у руках партійних лідерів абсолютної влади всередині їх організацій.

Очевидно, це можливо реалізувати лише заблокувавши дію «залізного закону олігархізації» Міхельса в політичних партіях шляхом їх реструктуризації – зміни ієрархічної структури на більш горизонтальну та запровадивши ефективні методології колективного вироблення та прийняття рішень у складі великих груп учасників загальних зборів партійних організацій для перетворення їх у реальний суб’єкт влади всередині політичних організацій. На думку автора, однією з найкращих альтернатив ієрархічній структурі суспільно-політичних організацій, яка відповідає заданим вище умовам, є динамічна мережа – змінна структура адхократичного типу, що забезпечує рівномірний розподіл влади серед усіх її членів, створюючи для кожного з них можливість впливати на процеси вироблення. прийняття та виконання усіх рішень в реальному часі та блокуючи міжособистісні та міжгрупові конфлікти всередині цих організацій.