Quid est enim tempus?

ЩО ТАКЕ ЧАС?

14 лютого 2013 року в Українському католицькому університеті відбулася чергова з серії відкритих лекцій українських фізиків на тему часу. Вчені надумали в доступній формі ознайомити слухачів з тим, як наука розглядає цю чи не найзагадковішу з усіх субстанцій. Певно, символічно, що лекція про час припала на День закоханих, бо ж відомо, що закохані сприймають час зовсім не так, як всі інші. Чи існує час незалежно від свідомості? В чому суть т. зв. «стріли часу» (асиметрії між минулим і майбутнім)? Чи існують об'єктивно інші моменти часу, крім теперішнього? Починаючи від Платона й Авґустина Блаженного, філософи та науковці намагаються відповісти на ці питання. Розглянемо, як розвивалися уявлення про час від Парменіда до Ейнштейна.

Як і за античних часів, сьогодні актуальними є два підходи до трактування часу, що тісно переплітаються з розумінням світобудови загалом. Перший підхід полягає у спробах сконструювати світ як вічний, постійний і незмінний. Час для нього — це не так однорідний континуум, крізь який «рухається» все суще, як форма мислення, за допомогою якої ми можемо що-небудь пізнати. Застосовуючи другий підхід, навпаки, світ розглядають як постійний рух, у якому, за Гераклітом, «все тече, все змінюється». Оскільки змінюючись щось стає вже не тим, чим було раніше, то час стає найфундаментальнішою категорією буття.

Мабуть, першим мислителем, який серйозно взявся до проблеми часу, був давньогрецький філософ Парменід (6–5 ст. перед н.е.), якого можна назвати батьком онтології (вчення про буття). Він стверджував, що існує лише вічне, незмінне буття. Буття нізвідки не виникає та ні у що не переходить. Небуття не існує, бо якби воно існувало, то вже було б не небуттям, а буттям. За Парменідом, думка про те, що космос має початок і кінець, є безглуздою. А мінливий світ, який ми спостерігаємо навколо себе, є оманою, у яку нас вводять органи відчуття.

Парменід був першим, хто спробував збагнути світ без часу. Його філософія вперше розділила світ на вічно суще буття, яке існує поза часом, та «псевдоіснування» довколишнього світу, який постійно змінюються. Тож Парменід заклав підвалини філософського розрізнення буття та становлення.

Подібну дуальність світобудови знаходимо й у вченні Платона (428–347 рр. перед н.е.). В основі його філософії лежить принцип розрізнення ідей та речей. Ідеї — прообрази речей (наприклад, дерево як таке, кінь як такий), які можна пізнати лише розумом. Емпіричні об’єкти, які ми сприймаємо відчуттями (наприклад, конкретне дерево чи конкретний кінь), — це лише недосконалі копії ідей. Пізнання, за Платоном, відбувається як «пригадування» ідей, які душа спостерігала у трансцендентному світі перед вселенням у тіло. Як і Парменід, Платон розглядав час як атрибут лише неістинного, мінливого буття. Вічний же світ ідей (пізнання якого, до речі, доступне лише філософам) перебуває у позачассі.

Одним з перших, хто взявся критикувати вчення про вічне і незмінне буття, був «найуніверсальнший розум Античності» Аристотель (384–322 рр. перед н.е.). На відміну від Парменіда і Платона, Аристотель намагався створити теорію про вічно рухоме та мінливе — про світ становлення. За задумом Аристотеля, це мала бути теорія природи як джерела руху та змін – «фізика». Роздуми мислителя про час досі не втратили своєї актуальності.

Час відіграє у філософії Аристотеля чи не ключову роль. Філософ опонував Платонові, який у діалозі «Тимей» ототожнював час з рівномірним обертанням небесних сфер. На думку Аристотеля, час взагалі не тотожний рухові, оскільки рух може відбуватися «швидко» або «повільно» чи «рівномірно» або «нерівномірно», що визнається за допомогою часу. Час же взагалі не можна визначити сам по собі. З іншого боку, час хоч і не дорівнює рухові, однак залежить від нього, оскільки, як пише філософ, «ми розпізнаємо час, коли розмежовуємо рух, і кажемо, що минув час, коли за допомогою наших органів відчуття сприймаємо попереднє і наступне в русі» («Фізика», ХІ, 219а).

Елементи грецької філософії поступово проникали і в християнське богослов’я. В епоху Середньовіччя найдовершенішими були роздуми про час одного з «отців церкви», єпископа міста Гіппон Авґустина Блаженного (354–430). «Quid est enim tempus?» (Що таке час?), — питає себе Августин («Сповідь», ХІ, 17). І за часів Августина, і сьогодні час переважно усвідомлюють як сукупність теперішнього, минулого та майбутнього. При цьому узвичаїлась думка, що сенс має лише теперішнє, адже майбутнього ще немає, а минулого вже немає. Авґустин не погоджувався з таким поглядом, оскільки, на його переконання, «час, стаючи з майбутнього теперішнім, виходить з якогось сховку, і теперішнє, стаючи минулим, ховається у якийсь потайник» (ХІ, 22). На думку Авґустина, потік часу актуалізує абсолютне знання Бога. «Якщо і майбутнє, і минуле існують, — пише філософ, — я хочу знати, де вони. Якщо знати, де вони, — над мої сили, то принаймні я можу знати, що вони там існують не як минуле і майбутнє, а як теперішнє. Оскільки якби минуле там було минулим, то його би там вже не було. І якби майбутнє там було майбутнім, то його би там ще не було» (ХІ, 23). Авґустинове розуміння часу, отже, можна порівняти з платівкою або відеокасетою, на якій в кожний конкретний момент відтворюється щось одне, однак вся сукупність даних на ній вже записана. Потік часу (послідовність подій) має сенс лише для людей. У свідомості ж вічного, всеосяжного Бога немає ні минулого, ні майбутнього, а є лише теперішнє.

На думку Авґустина, час — це відношення наступності між подіями. Він утворюється «зміною речей», причому саме мінливість дозволяє «відчувати й обчислювати час» (ХІІ, 8). Оскільки час залежить від подій, питання про те, що було перед створенням світу, є безглуздим. За Авґустином, некоректно прийменник «перед» застосовувати до словосполучення «створення світу», адже «не було часу, коли б Ти не створив чого-небудь, оскільки творець самого часу — Ти» (ХІ, 17). Ці роздуми Авґустина, до речі, знову стали актуальними у ХХ ст. у світлі космологічної теорії Великого вибуху.

Античні та середньовічні уявлення зазнали перегляду в епоху Відродження, коли почав формуватися природничо-науковий світогляд. Ґалілео Ґалілей (1564–1642) хоч і не дав визначення часу, але сформулював аксіому про те, що відтинок часу, який за рівномірного руху відповідає більшій відстані, більший ніж той, що відповідає меншій відстані. Це — ключова для класичної механіки аксіома, яка постулює, що час для усіх подій триває рівномірно, не прискорюючись і не сповільнюючись. Звідси випливає основна теоретична модель механіки, яка складається з двох прямих, одна з яких символізує час, а інша – відстань, і дозволяє видимі переміщення зіставити з постійним невидимим часом.

В епоху Нового часу, з одного боку, формується сприйняття часу як однорідного континууму, в якому існують усі об’єкти (інший такий континуум — простір; час — відношення послідовності між речами, простір — відношення суміжності), а з іншого — дедалі впевненіше лунають голоси, що час є не об’єктивне, а суб’єктивне поняття, тобто характеристика не фізичного світу, а людської свідомості. Основу для таких роздумів заклала сенсуалістична гносеологія (філософське вчення про пізнання), яка провела чітку межу між фізичним світом і суб’єктом, який його пізнає. Якщо основу пізнання становлять відчуття, які розум згодом інтеґрує в досвід, то як ми можемо «відчути» час, який не має смаку, кольору чи запаху? Чи не є час лише формою пізнання, яка дає змогу впорядкувати досвід? Першим таку думку висловив Рене Декарт (1596—1650), який, на відміну від Ґалілея, розрізняв поняття тривалості (duratio) як реальної властивості світу і поняття часу (tempus), який заданий в нашій свідомості і є «лише способом, за допомогою якого ми пізнаємо цю тривалість» (Декарт Р. Избранные произведения. – М.: Политиздат, 1950. – С. 451).

Революційний переворот у філософському трактуванні часу зробив Іммануїл Кант (1724–1804), найчіткіше обґрунтувавши думку про те, що часу немає поза свідомістю. «Якщо перед Кантом ми були у часі, то тепер час — у нас», — писав Артур Шопенгауер. Для Канта зовнішній світ — це сукупність непізнаваних «речей-в-собі», які діють на наші органи відчуття. Подразнюючи органи відчуття, «речі-в-собі» зумовлюють досвід, який, однак, походить від нас самих. Отже, ми нічого не можемо знати про те, чим об’єктивно є «речі-в-собі». Поняття, якими ми оперуємо в процесі нашого мислення, виникають як здатність свідомості («трансцендентального Я») поєднувати й зіставляти одні з одними різноманітні дані відчуттів (Кант називав цю здатність «трансцендентальною єдністю аперцепції»). Час і простір — не що інше, як категорії мислення, які дають змогу зв’язати різні подразники у доступні для логіки поняття. Якщо ж спробувати перенести час і простір у фізичний світ (світ «речей-в-собі»), то неодмінно виникають нерозв'язні парадокси, які Кант називав «антиноміями чистого розуму». Прикладами таких антиномій є твердження «Всесвіт існує вічно» і «Всесвіт має початок і кінець» або «Всесвіт некінечнний» і «Всесвіт скінченний». Метафізичні прагнення відповісти на ці питання випливають з фундаментальної помилки, а саме з уявлення ніби час — це об’єктивна властивість фізичного світу.

Агностична філософія Іммануїла Канта ознаменувала кризу механістичного світогляду Нового часу. Якщо світ як сукупність «речей-в-собі» абсолютно непізнаваний, то, можливо, взагалі треба відмовитися від будь-яких спроб його зрозуміти і, натомість, зосередити свої сили на пізнанні людської душі? Після Канта маґістральними напрямами філософування стали, з одного боку, позитивізм, який абсолютизував науку і зводив філософію винятково до опису її даних, а з іншого — «філософія життя», яка своїм предметом зробила духовні переживання людини, наближаючись до психології. У напрямі «філософії життя» творив французький філософ Анрі Берґсон (1859—1941), який, як і Кант, стверджував, що час — суб’єктивний. Берґсон, однак, мав на думці не механічний час, що його фіксує годинник, а «час людського життя». Здатність переживати час в різні моменти життя цілком різна. Інколи нам здається, що він ледве тягнеться, а інколи — що стрімко мчить. Інколи ми його взагалі не зауважуємо, а інколи час стає чи не квінтесенцією нашого життя (як, наприклад, коли ми чекаємо на щось дуже важливе). Час, за Берґсоном, — це тканина, з якої зіткане життя, і він далеко не завжди один і той самий, як думав Ґалілей.

Зі стану заціпеніння, який філософія переживала навколо проблеми часу, на початку ХІХ ст. її вивела наука. Після того як англійський фізик Джеймс Максвелл у 1864 р. відкрив електромагнітні хвилі й довів, що вони мають ту саму природу, що й видиме світло, американський астроном Абрагам Мейкельсон (1852–1931), спостерігаючи за обертанням супутника Юпітера, побачив, що світло від нього шириться рівномірно, незалежно від місця спостереження. Це загнало вчених у глухий кут, адже досі думали, що швидкість чого-небудь можна обчислити лише щодо обраної системи відліку. Розв'язати цю проблему зумів молодий фізик Альберт Ейнштейн (1879–1955), який у 1905 р. опублікував свою «спеціальну теорію відносності» (СТВ). Ейнштейн виступив з дуже сміливою тезою: абсолютними є не час і простір, як припускала класична механіка, а швидкість світла, яка зберігає своє значення (299.792.458 м/с) у всіх інерційних системах відліку. З наближенням швидкості рухомого тіла до швидкості світла час сповільнюється, а простір стискається так, щоб значення «с» завжди було константою. У 1916 р. Ейнштейн розвинув свої погляди у «загальну теорію відносності», довівши, що час і простір залежать не лише від швидкості світла, а й від ґравітації. Масивні небесні тіла (такі як нейтронні зірки чи чорні діри) викривлюють час і простір так, що час сповільнюється, а простір набуває складних криволінійних обрисів.

Спеціальна та загальна теорії відносності досі є осною наукового світогляду, хоч дедалі частіше заповідають, що в майбутньому можуть переглянути і їх. Цікавою у цьому контексті є концепція «тахіонів» — гіпотетичних частинок, що рухаються швидше за світло та можуть "мандрувати" з майбутнього у минуле , — яка належить українцеві Олексі Біланюку (1926–2009) та індійцеві Джорджу Сударшану (р. н. 1931).

На своїй відомій картині «Постійність пам’яті» видатний художник-сюрреаліст Сальвадор Далі зобразив час у вигляді розплавлених годинників на тлі застиглого пейзажу. Картина Далі неначе втілює одвічну загадку питання: Quid est enim tempus?