Чи є можливою демократична еволюція комуністичного режиму? Серед усіх можливостей, які чекають Китай у майбутньому, статус-кво є досяжним, але не є безпечним. Країна є мінним полем, де вибухи можуть пролунати в будь-який момент у найменш очікуваних місцях
Загалом європейці вважають, що китайці не знають, що таке демократія і не прагнуть до неї. Цей релятивізм бере початок в давнині: у ХVІІІ ст. перші записи про Китай, що їх залишили місіонери-єзуїти, давали зрозуміти, що йдеться про цілком відмінну цивілізацію, в якій ідеальним політичним режимом є освічений абсолютизм милостивого імператора, якому допомагає освічена бюрократія. Нинішні комуністичні керівники Китаю, розігравши карту світової революції у шістдесяті роки, перетворилися на спадкоємців стародавньої імперії. Заспокійливим для західників є те, що новий китайський дискурс збігається з упередженнями минулого.
Цей збіг стереотипів аж ніяк не описує справжню історію Китаю – ні імперську, ні комуністичну. Владу імператорів піддавали сумніву, династії скидали, постійно велася громадянська війна, а бюрократія залишалася корумпованою. Якщо існує якась спадкоємність між імперським Китаєм та комуністичним, то нею є корумпованість представників держави і їх відмова ділитися владою. Імператор приймав лише покірність своїх підданих та іноземних представників. Так само комуністичні керівники гадають, що володіють монополією на істину, хоча безупинно змінюють курс; проте вони ніколи не домовляються і не терплять ані найменшої критики. Нині, як і вчора, коли виникає конфлікт між народом і можновладцями, китайські керівники не вступають у діалог, а упокорюють. У 1989 р., коли студенти вийшли на демонстрацію проти корупції Комуністичної партії на площі Тяньаньмень, Ден Сяопін послав війська і подавив протест. Першого секретаря партії Чжао Цзияна було усунуто з посади за те, що він мав намір вступити в переговори зі студентами. Від того часу народ укоськали при допомозі економічного зростання, але не повністю; щороку стається кілька тисяч «незаконних» - згідно з партійною термінологією – виступів, які завжди насильно придушують при допомозі спеціальних сил поліції і навіть таємних злочинних організацій (тріад) при потуранні партії. Ці «інциденти» завжди виникають через локальні конфлікти з комуністичними керівниками, які – чи то в селі, районі чи на підприємстві – поводяться так само, як і центральна влада.
Єдиним дозволеним конституцією шляхом для розв’язання конфліктів є петиція до вищих органів влади, імперський спадок, та прохачів чекає нагінка і ув’язнення. Згадаймо, що Лю Сяобо, лауреата Нобелівської премії миру (2010 р.), було засуджено до 11 років в’язниці за те, що він через інтернет звернувся з проханням про початок переговорів між демократично налаштованими дисидентами, яких він очолював, і партією – задля довгострокової еволюції Китаю до демократії, як це передбачено в конституції.
З того часу письменник Лю Сяобо перебуває у тюрмі за підрив державної безпеки; його дружину Лю Ся, поетку і фотографа, також ув’язнено – за те, що вона жінка Лю Сяобо. Тому єдиний спосіб для гонконгських студентів домогтися демократичних виборів – на які пристав Пекін, коли Гонконг було повернуто Великою Британією – це виходити на демонстрації. В Китаї – і в повернутому Китаєві Гонконгу – немає іншого способу чинити опір владі, оскільки остання не слухає і не вступає в діалог, а лише удає, що це робить.
Чи є ці гонконгські студенти – як і студенти з площі Тяньаньмень – маргіналами китайського суспільства чи його виразниками? Таке саме питання постало, коли відбулося контроверсійне присудження Нобелівської премії Лю Сяобо: він є справжнім рупором суспільства чи західною креатурою? Через відсутність опитувань або вільних виборів відповісти на це питання неможливо, але більшість китайців не ставлять його перед собою в цих теоретичних термінах. Коли ми приїздимо в Китай і розмовляємо там з китайцями, які живуть в різних умовах, то бачимо, що їхні бажання – це мати змогу обирати собі місцевих керівників, отримати доступ до незалежного правосуддя, мати справу з чесними чиновниками і – найголовніше – бути «почутими». «Нас не чують!» - такою є загальна скарга. Студенти, які вийшли на демонстрацію, знаходяться в глухому куті, тому що їх не почують, але комуністичні керівники також зайшли у безвихідь, тому що прирікають себе на цензуру і насильство, які обмежують їх легітимність.
Чи є можливою демократична еволюція комуністичного режиму? Китайський президент Сі Цзіньпін відверто її відкинув. «Демократія не є китайською», – заявив він. Сам Лю Сяобо ніколи не виявляв оптимізму щодо демократичного майбутнього Китаю: «Ми витратимо століття на те, аби народ прийняв ідею правової держави», – зазначав він. Лю Сяобо також писав, що Гонконг мав привілей бути колонізованим британцями, решта ж китайського континенту не мала змоги скористатися з цієї школи демократії.
Насправді загрозою для Комуністичної партії є не стільки місцеві заколоти в глибинці чи студентські маніфестації, скільки економічна нестійкість, як от лускання спекулятивної бульбашки нерухомості. Середній клас в Китаї вкладає свої заощадження в новобудови, і тому – якщо ціни обваляться – ці нові китайці, які є опорою партії, розоряться. Китайці, як говорить про них економіст-дисидент Мао Юші, можуть зректися свободи, але вони не пробачать Комуністичній партії втрату своїх заощаджень.
Серед усіх можливостей, які чекають Китай у майбутньому, статус-кво є досяжним, але не є безпечним. Країна є мінним полем, де вибухи можуть пролунати в будь-який момент у найменш очікуваних місцях.
Guy Sorman
La democracia en China
ABC, 12.10.2014
Зреферувала Галина Грабовська