До анексії Криму і переселення багатьох кримчан на материкову Україну кримськотатарська культура не була для Львова цілковито незнаною. Вже кілька років у Львові існує фестиваль «Дні кримськотатарської культури». Звичайно, у 2014-му ця подія набрала більшого розмаху і розголосу. А проте, відбуваються й інші заходи, які популяризують і навіть розвивають кримськотатарську культуру.
Львівщина, поряд із Києвом та Франківщиною, стала одним із найбільш привабливих регіонів для кримчан, зокрема для кримських татар. Співкоординатор проекту «Крим SOS» Алім Алієв, який мешкає у Львові вже не перший рік, стверджує, що до анексії Криму тут жили двадцять кримських татар (переважно студентів), а після анексії число кримських татар у Львові та в області сягає півтори тисячі осіб різних професій. Серед них є культурні діячі, які в умовах постійного тиску з боку теперішньої влади у Криму не змогли далі вести звичну діяльність на своїй малій батьківщині. Тепер вони знайшли ґрунт у Львові, аби популяризувати свою культуру. Наразі, після тих заходів, які відбулися (лекції, концерти, майстер-класи) у травні-вересні, можна стверджувати, що кримськотатарський елемент здатен доповнити культурну палітру нашого міста і зробити її яскравішою.
Одним із найважливіших музичних заходів у Львові був концерт «Музичні колаборації» за участі львівських та сімферопольських джазових виконавців Ігоря Гнидина (ударні), Андрія Кохана (бас-гітара), Усеїна Бекірова (клавіші). В основу програми було покладено композиції Усеїна Бекірова, у яких синтезовано народну кримськотатарську музику і джаз. Проект реалізувала продюсерська компанія «Music live» за підтримки громадської ініціативи «Крим SOS», ініціював же й організував співпрацю і саме дійство Халіл Халілов – у минулому мешканець Сімферополя, організатор тамтешніх музичних заходів, який від літа цього року працює у Львові.
У інтерв’ю для «Z» спілкуємося з Халілом про особливості кримськотатарського етноджазу, межі, які не варто переходити в обробці фольклору, про те, як виникла ідея «Музичних колаборацій» і про плани співпраці українських і кримськотатарських виконавців.
– Розкажи, будь ласка, про свою діяльність у Криму до того, як ти вирішив перебратися до Львова. Як ти почав займатися джазовими, етноджазовими концертами, чому тобі важливий саме цей напрям у музиці?
– Організацією концертів я займався протягом восьми років. Почалося це зі співпраці з джазменом Енвером Ізмайловим, якого можна назвати засновником саме кримськотатарського джазу – у 1986 році він із гуртом «Сато» записав вініл під назвою «Ефсане». Звідси можна вести відлік існування кримськотатарського джазу. Завдяки Енверу я познайомився з цим стилем, він навчив мене правильно слухати джаз і любити його. Між іншим, після цього мені вже важко слухати іншу, менш серйозну музику, оскільки джаз – це передусім інтелектуальна музика, і вона, на жаль, не може бути суперпопулярною. Про концерти, які я організовую, чув, що вони змушують думати, – це приємно. Але, з іншого боку, є люди, які мені говорили: після роботи ми хочемо розслабитись, тому ця музика нам не підходить. Я цього не розумію, адже мозок – не м’яз, він повинен працювати постійно. Я вважаю, дуже важливо популяризувати таку музику, боротися за те, щоб люди думали, щоб суспільство було культурно багатим.
Отже, в Криму я організовував джазові, а також етноджазові концерти (зараз для такого стилю музики, де є і фольклор, і джаз, існують різні терміни – етноджаз, ф’южн, є ще ширше поняття, доречне для поєднання різних стилів, – world music). Тож коли я більше почав займатися етноджазом, то заглибився у фольклор. Я розумію, що це те, на що можна опертися, це своєрідний капітал нації, дослівно «фольклор» означає «народна мудрість». Я вважаю, що фольклор потрібно не тільки зберігати, а ще й розвивати, тобто вводити його в інші стилі музики, з чимось його сплавляти. Він має існувати і окремо, і вплітатися в інші напрями. Хоч дехто мене критикував – ті, хто вважають, що фольклор чіпати не можна, що він має лишатися в чистому вигляді.
– Критикувало в основному старше покоління?
– Здебільшого, так. Але, наприклад, з народним артистом Рустемом Меметовим – він якраз належить до старшого покоління кримськотатарських музикантів – ми вели тривалу дискусію. Він дуже ревно ставиться до фольклору, та при цьому відкритий до інших думок, і на певному етапі ми дійшли спільного висновку, що в обробці народних пісень є межа. Якщо фольклор синтезувати, то необхідно зберігати й доносити образ фольклорних композицій – скажімо, якщо це мінорна, лірична музика, то її не можна робити веселою. Понад те, навіть я, прихильник синтезу фольклору з іншими стилями, вважаю, що пісні кримськотатарського народу, які стосуються депортації, інших трагічних подій, чіпати не можна.
– Чому?
– Ну... Це як поховальний марш. З ним не можна нічого робити – він є і є, все. Хоча, якщо чесно, я чув, як переробили одну трагічну пісню, яка з’явилася в час депортації і яка називається «Урал-дагъы» (в перекладі «Гора Урал»). Один чудовий кримськотатарський панк-колектив за назвою «Шатур-ґудур» виконав цю пісню в дуже цікавій манері, яка поєднує реґі, панк і рок, – і вони змогли зберегти й донести образ пісні. На початку я був проти, але зараз визнаю, що прозвучало це дуже добре. Хоча все одно мені здається, що це поодинокий випадок.
– Ще у Криму ти мав авторську програму на телебаченні…
– Так, на кримськотатарському телеканалі АТР. Вона називалась «Music live». Кілька років поспіль на джазових фестивалях у Коктебелі серед аудиторії я бачив немало кримських татар, хоча до того вважалося, що кримські татари не є любителями джазу. Я захотів активніше доносити цю музику до них і знаходити серед наших музикантів цікаві нестандартні колективи. Почав організовувати невеликі концерти в Сімферополі і запрошував на них кримськотатарські ЗМІ. Якось ми спілкувалися з працівниками телеканалу АТР, і дійшли думки, що добре було б організувати музичну телепрограму. Були скептики, які говорили мені, що з такою музикою, яку я намагаюсь популяризувати, телевізійний проект довго не протримається, – наприклад, у цьому мене застерігав відомий український джазмен Олексій Коган. Так чи інакше, але я зняв більше двадцяти програм, і вони мали досить велику аудиторію. Потім мені говорили, чому це могло було цікавим, – річ у тім, що я не маю музичної освіти, не вживаю складну термінологію, розмовляю простою мовою, зрозумілою звичайному глядачеві.
– Розкажи, будь ласка, про особливості кримськотатарського джазу.
– Річ у тім, що кримськотатарська музика всотала в себе дуже багато різних культур. Тобто вона є відразу таким собі ф’южном, сплавом, у ній вгадується вплив Сходу, Балкан, країн Середземномор’я – коли це все лягає на джаз, то стає ще цікавіше.
– Чи мають кримськотатарська й українська народна музики щось схоже?
– Рустем Меметов, якого я вже згадував, у одній розмові нагадав мені про деякі пісні – українські та кримськотатарські – на одну й ту саму мелодію. Причому це не тільки пісні, які співали в походах, а й любовні пісні.
– Чи співпрацювали колись кримськотатарські джазові виконавці й музиканти із материкової України?
– Ні, спільних проектів не було, але я запрошував групи окремо – в Криму був джазовий концерт тріо Олександра Муренка, працювали також із Польським інститутом в Києві й АртПолем, які привозили польських музикантів – колектив «Chłopcy Kontra Basia», а також у Сімферополі свого часу виступав одеський гурт «Зіра».
– Що змінилося в твоїй діяльності після анексії Криму?
– Стало дуже складно працювати, стало неможливо організовувати масові заходи – я так розумію, теперішня влада вважає, що коли на одному місці збираються багато кримських татар, це небезпечно для цієї самої влади. На певні концерти не можна отримати дозволів.
– Тому ти вирішив переїхати і обрав для цього Львів. Чому саме Львів?
– Раніше я бував у Львові, й не раз, минулого року навіть організовував тут захід на Дні кримськотатарської культури – у форматі джем-сейшну виступали Ельвіра Сарихаліл, Усеїн Бекіров і львівський гурт «Шоколад». Під час моїх відвідин це місто здалося мені культурно розвиненим, і цього року я подумав, що саме тут зможу реалізувати свої задуми. Я навіть припустив, що той музичний процес, який у Криму не тільки зупинився, а ще й переживає зараз відкат назад, у Львові може тепер не лише продовжуватись, а навіть розвиватись.
– Що ти розумієш під поняттям «культурно розвинене місто»? Маєш на увазі попит чи пропозицію?
– У Львові є багато музикантів високого рівня – наприклад, той же гурт «Шоколад»; між іншим, кожен із його учасників має власні проекти; також ціную Марка Токара, Юрія Яремчука, Романа Бордуна, гурт «Бурдон». Важливо, що львівські музиканти відкриті до співпраці. Щодо львівської аудиторії, я бачу, що вона розуміє непросту музику, вона підготовлена, бо за останні роки, десятиліття було чимало подій, які підготували її до сприйняття такої музики.
– Як виникла ідея «Музичних колаборацій»?
– Ця ідея виникла, ще коли я був у Криму, але вже після анексії. На весіллі моїх знайомих виступала співачка – спочатку вона виконувала кримськотатарські народні пісні, а потім заспівала українську народну пісню – і я побачив, як деякі гості почали плакати. Тоді я зрозумів, що люди бояться втратити щось більше, ніж тільки політичний зв’язок, – бояться втратити зв’язок емоційний, який, можливо, досі не помічали, не застановлялися на ньому. Я подумав, що не хочу, аби цей зв’язок втрачався. Потрібно, щоб наші артисти – кримськотатарські та українські – робили щось разом. Я подзвонив друзям у Київ, але там підтримки не знайшов, тоді подзвонив до Львова Аліму Алієву, й Алім порадив звернутися до Маркіяна Іващишина. Той відразу відгукнувся, певний час ми листувалися, потім я приїхав до Львова. Музиканти, яких порадив мені Маркіян (Ігор Гнидин і Андрій Кохан), одразу погодилися на співпрацю, погодився й Усеїн Бекіров – він віднедавна живе у Києві. 11 вересня відбувся спільний концерт Гнидина, Кохана і Бекірова, і я дуже задоволений цим концертом; здається, слухачам він також сподобався. Євген Глібовицький сказав мені, що Львів мав певний кредит довіри до кримських татар, і цей концерт його виправдав. Маркіян Іващишин також дав добру оцінку, але зробив кілька зауважень, які до наступних виступів ми врахуємо.
– Де будуть наступні виступи?
– На цьогорічному фестивалі «JazzBezz» у Львові – до грудня ми розширимо програму, будуть уже кілька вокальних номерів, кримськотатарські пісні виконає Андрій Кохан. Також уже домовлено про концерти у Польщі: в Перемишлі та у Вроцлаві.
– Ти бачиш у Львові інтерес до кримськотатарської культури?
– Бачу дуже серйозний інтерес і дуже велику підтримку. І з боку аудиторії, і з боку організаторів.
– За останні півроку чимало кримськотатарських митців переїхали на материкову Україну – це дало поштовх для співпраці української та кримськотатарської культур. Як ти думаєш, як кримськотатарський елемент може змінити культурне обличчя Львова?
– Чесно кажучи, я більше хотів би, щоб кримські татари взяли щось від Львова для себе. Але, може, це якимось чином вплине і на львівську музичну культуру. Загалом, я як менеджер бажав би, щоб з’являлися нові проекти, які поєднували б українських і кримськотатарських музикантів, щоб вони грали й співали не тільки світовий стандарт, а і власний фольклор, щоб вони змішували свої фольклори – можливо, в майбутньому з цього вийде ще один новий напрям у музиці.
10.10.2014