Вивчати рідний край можна по-різному. Дехто читає товсті і не дуже (якщо вони є) монографії, інший слухає розповіді місцевих інтелектуалів (і не лише їх), традиційно прикрашені романтичними історіями. А можна у зручному взутті та вигідному одязі в погожу днину мандрувати вздовж річок і потічків, глядати краєвиди, милуватися архітектурними спорудами, які залишили нам час і люди, та множити уяву, підкріплюючи її історичними та іншими відомостями.
Галина Пагутяк вирішила об’єднати всі ці варіанти і занотувати свої знання та емоційні важення про містечка й села, розташовані на Дрогобицько-Самбірському Підгір’ї. Так постала книжка «Сентиментальні мандрівки Галичиною». Автором проекту став Василь Ґабор, художнє оформлення зробив Андрій Кісь, а друкована версія вийшла завдяки видавцю Василю Гутковському з «Піраміди». Про що ж ідеться? Поданий на третій сторінці зміст інтригує від перших рядків: «Довкола Урожа», «Довкола Добромиля», «Самбір», «Судова Вишня», «Городок», «Мостиська», «Комарно», «Щирець», «Бібрка», «Кам’янка-Бузька», «Белз», «Рава-Руська», «Броди», «Журавно», «Миколаїв», «Прийма», «Стільско», «Ілів», «Гірське-Горуцьке», «Соколів», «Борислав», «Дрогобич».
Я сам історик, довший час займаюсь краєзнавством, про населені пункти сучасного Старосамбірського району написав дві монографії і кілька менших історичних розвідок у вигляді статей, тож текст переглянув дуже уважно. Можна було б полемізувати з авторкою з приводу деяких неправильно поданих фактів, перекручених прізвищ чи розкладу руху потягів. Але я виправдовував Галину Пагутяк тим, що вона не писала наукове дослідження, а викладала лише свої думки, деколи, може, й надто емоційно. Це властиво для людини, яка вперше буває в незнайомому місті. Інколи й пам’ять часом нас підводить через переповненість інформацією. Але це не настільки важливо. На мою думку, «Сентиментальні мандрівки» – дуже потрібна нині книжка, щоби скерувати туристичну індустрію до провінційного галицького містечка, яке колись було повітовим, а в радянські часи – районним центром.
Не буду коментувати матеріал про кожний населений пункт, згаданий у книжці Галини Пагутяк, залишу це для небайдужих Читачів. Зупинюся лише на другому розділі – «Довкола Добромиля», який має детальнішу розшифровку: «Добромиль. Добромильський монастир. Саліна. Годинник Добромиля. Боневичі. Нове Місто. Скелівка (Фельштин). Муроване – Ляшки Муровані. Стара Сіль. Хирів». Авторка дуже коротко, але навдивовижу влучно згадує збережені історичні пам’ятки та їх сучасний стан, природу, рослинність, навіть доглянуті чи занедбані фруктові сади тощо. Викладений нею матеріал спонукує до зацікавлень історичними подіями, фактами, діячами. За кожним рядком проглядається цілий сюжет: тут і магнати Гербурти, і гуманісти Лукаш та Гербест з Нового Міста, і Мнішки з Мурованого, і самозванець на московський трон Дмитрій та багато інших персоналій та фактів. Так і хочеться пройти сторінками книжки та укласти тематичні туристичні маршрути. Чого вартує одна лише мандрівка під умовною назвою «Слідами Гербуртів» від центральної частини Добромиля через Боневичі, Фельштин, тобто, сучасну Скелівку і до оборонного замку, що заховався в лісі на вершині пагорба між Добромилем і Тернавою. Чи не цікаво дізнатися, звідки починалась збірка Національного музею у Львові? Саме недалеко від Добромильського монастиря є невеличке село з гарною назвою – Поляна. Якраз ікони з полянської церкви, які врятував від спалення Митрополит Андрей, і започаткували музей. Уважне прочитання «сентиментальних мандрівок» авторки спонукає до ширшого ознайомлення з історією краю, яка оминула її увагу. Наприклад, тут зовсім немає відомостей про німецькі колонії в Добромилі (хоча серед місцевих мешканців досі побутують назви «Верхні німці» і «Нижні німці») та про село Розенбург по сусідству з містом, яке тепер називається Рожеве. Це теж матеріал до туристичного маршруту, на цей раз ностальгійного. Натомість в книжці згадано про Саліну – місце, де упродовж понад 400 років виварювали дрібнозернисту й дуже білу кухонну сіль (чи не найкращої якості в усій Галичині). І де в червні 1941 р. московські бузувіри замордували і кинули в шахту тисячі українців, причому вибрали лише національно свідомих.
У пошуках місця розташування оборонного замку Гербуртів, точніше, руїн однієї фасадної стіни, яка дивом залишилася (у ХІХ-ХХ ст. з його каменю і цегли звели оборонний мур монастиря і десятки житлових будівель у Добромилі та Тернаві) Галина Пагутяк звертає увагу, що по дорозі до монастиря «по один бік був цивілізований яблуневий сад, хоч і з нескошеною травою, а по другий здичавілі хащі, звідки прозирали сливи і алича». Можливо, там за радянських часів було якесь зелене господарство чи щось таке…. Тут змушений розчарувати (а може й зацікавити ще одним інтригуючим сюжетом) авторку, яка, на жаль, відмовилася від будь яких консультантів на місці, бо «вони їй заважали», через що повз її увагу пройшла цікава інформація. Повернувши вправо в напрямку цих хащів, можна надибати на стежку, яку протоптали люди й кози, і вийти до добре збереженого, але зовні пошарпаного негодою дерев’яного, досить великого, проте просто збудованого будиночка. Він зведений у 1926 р. за кошти відомої у свій час оперної співачки, голос якої звучав на сценах Відня, Варшави, Києва, Москви, Петербурга та інших міст. Йдеться про Людвіну Курек, у заміжжі Войткову, одну з численних симпатій, якщо так можна сказати, російського письменника М.Горького. До речі, він двічі бував у Добромилі, куди приїздив просити руки і серця співачки. Пані Людвіна померла у повному забутті і великій бідності в 1964 р., а її могила на місцевому цвинтарі не збереглася. Єдине, що вціліло – це її короткі письмові спогади.
Підкину ще кілька відомостей. У Добромилі бували австрійський імператор Йосиф ІІ, президент Словацької держави Й.Тісо, голова уряду радянської України М.Хрущов, письменники Я.Головацький, О.Духнович, І.Франко, В.Стефаник, Л.Мартович. В сусідньому Хирові – імператори Франц Йосиф і Микола ІІ. Були й інші особистості, але цей перелік зайняв би не одну сторінку. Прямуючи з Добромиля до Боневичів, про які згадано в окремому розділі, Галина Пагутяк не могла побачити на протилежній стороні від величної будівлі школи розкішний дуб. Дерево було посаджено у 1923 р. з нагоди 5-ї річниці Листопадового зриву. Це також інформація до роздумів, бо дуб знаходиться біля дороги, позад нього стояла будівля Народного дому (1908–1941), національного осередку українців міста.
Такий перелік з коментарями можна продовжувати. Та чи не краще прочитати книжку, вибрати маршрут, сісти на потяг, маршрутку, велосипед, а то й просто пішки (все залежить від того, де ви на цей час перебуваєте), взяти з собою фотоапарат, якусь перекуску та й податися на цілий день вивчати край, знайомитися з людьми, пізнавати природу і просто відпочивати. Можна й удвох чи з компанією, так буде цікавіше.
Щоправда, у двох моментах не можу погодитися з авторкою. Перший – не відмовляйтеся від послуг місцевих краєзнавців або й просто мешканців: ніхто краще за них, яким би ерудованим не був, не знає місцевості. А другий стосується назви книжки. Змістом і наповненням вона набагато ширша за сентиментальні мандрівки. Книжка є, по суті, індикатором до вивчення краю, окремого села, містечка, міста чи конкретної особистості, що зробили вагомий внесок у розвиток загальноукраїнської і європейської культури, адже провінція завжди давала державі Великих людей.
І на завершення. На палітурці зображені архітектурні пам’ятки з Фельштина. Пам’ятаєте вислів літературного героя твору Я.Гашека, що «всі дороги мають вести до Фельштина»? Перефразовуючи його скажу, що всі дороги мають вести до Отчого порога.
03.10.2014