«Іліада»: перезавантаження

«З Гомера кожен може взяти стільки, скільки здатен взяти», казали в давнину.

Історія європейського мистецтва десятки разів «переодягала» «Іліаду» –  легендарну поему про найповажнішу подію в історії Стародавньої Греції (на думку самих стародавніх греків). Тобто, про війну між троянцями та ахейцями, яка мала статус міфу до моменту, поки Генріх Шліман не відкопав докази – Трою. Герої «Іліади» вбирались і в античні тоги, і в середньовічні туніки, і в ренесансні камзоли, і в пишні барокові обладунки... У львівського художника Євгена Равського вони в джинсах. Мало того, у напівоголених войовничих чоловіках ми легко упізнаємо відомих особистостей львівської арт-тусовки. Збіг чи творча інтуїція, але оригінальний постмодерний театр, який автор вирішив три роки тому розіграти в декораціях старого міста, цього року, коли цикл було повністю завершено і виставлено у київській Я Галереї, набув у контексті подій Майдану і АТО пафосно-пророчого звучання. «Перший раз мені було ніяково на відкритті власної виставки», –  жаліється Ґєник. – Бо я все життя уникав кон’юнктури, а тут якраз так і виглядає».

На відкритті виставки "Лувр" (Львівський Палац мистецтв, 2013)

Варто констатувати, що для більшості сучасних глядачів, і львівських, (вперше більша частина проекту була показана на виставці «Лувр» у Львівському Палаці мистецтв 2013 р.), і київських відчитувати реалії античного сюжету було складно. Часи, коли кожна освічена людина (я про випускників класичних гімназій) знала, хто такі Ахіллес, Одіссей, Гектор, Агамемнон, Патрокл..., проминули. Сьогодні в Україні історію Стародавньої Греції формально вивчають в 6 класі шкільного курсу, і знають так само поганенько, як і власну вітчизняну. А варто було б хоча б з огляду, що її герої складають левову часту сюжетів європейської історії мистецтва. І якщо ти не знаєш про «яблуко розбрату» чи «троянського коня», то не відчитаєш ні контексту, ні підтексту.

Щоправда, Равському йшлося не про популяризацію класики. Йому розходилося про спробу створення універсального образу мужності. Про те, що кожен з нас – потенційний герой. І для цього потрібно ЛИШЕ – гідність, сміливість, рішучість до кінця відстоювати ідеали, у які віриш. Тобто, про те, що героїзм – це властивість характеру, яка в ситуації, коли виходу немає, спонукає нас бути принаймні хоробрими. Або ж, більш теоретично, згідно філософа Девіда Юма: «Все, що ми називаємо героїчними чеснотами, і чи захоплюємось як величчю духу, є ні чим іншим, як тільки спокійна і твердо обґрунтована гордість і самоповага». Що, власне і доводять дуже виразно, навіть занадто, з огляду на кількість жертв, події останнього українського року.

Українська історія і українська реальність гостро потребувала ГЕРОЯ. Власне, Євген Равський це намалював. Про це й розмова. Але з огляду на обмаль інформації про художника почати вирішили з початку.

– Питання перше, класичне: звідки взялось малювання і загалом ідея бути художником?

– Глибше в родині не знаю, треба досліджувати. Але мій тато був вразливий до мистецьких речей, з дитинства пам’ятаю, що завжди привозив цікаві книжки (ми ж завжди купуємо своїм дітям ті книжки та іграшки, яких в нас не було). А над ліжком у мене висів репринт Семирадського «Біля джерела», пам’ятаю, я завжди його із задоволенням розглядав. У нас взагалі кілька репродукцій Семирадського було. Тато мав багато талантів, трошки малював, різьбив з дерева ведмедів і орлів, тоді це було в моді, а він ще примудрявся туди годинники вмонтовувати. А я теж, як всі діти, малював. Ми з татом навіть на етюди ходили, він мені коробку на фарби зробив. А потім була дивізія «Галичина»...

– Тобто?

– Це якраз той класичний випадок, коли дрібниця визначає долю. Нашим сусідом був дільничний, який поїхав у відпустку до моря і зник. Потім в з’явилася чутка, що його там хтось упізнав як колишнього дивізійника – по татуюванню – і його пов’язали а про це написали в газетах. А тато з ним приятелював, і почав шукати по газетах інформацію про цей випадок, хотів дізнатись напевне, що сталось. Тоді ж газети виписували стосами, бо вимагали, а коштувало це копійки. Гортав тато, гортав ці стоси газет, про знайомого так нічого й не знайшов, але прочитав оголошення про набір в РХСШ (Республіканська художня середня школа імені Т. Г. Шевченка у Києві, тепер – Державна художня середня школа ім. Т. Г. Шевченка – ред.)

– Тобі скільки було?

– Дванадцять.

– Не страшно було десь раптом їхати від тата і мами?

– Та я якось, як всі діти в такому віці, не звертав на то особливої уваги. Я ж був звичайних хлопчисько, бігав з рогаткою, лазив по деревах, возився на ровері, грав у футбол, сказав тато – поїхали, то й поїхали. Перше – здавати документи. Поїхали потягом, це була моя перша така велика подорож Україною. Подивилися. РХСШ мене на вигляд розчарувала. Я думав – це «ХРАМ» мистецтва, а виявилося – якась така обшарпана нетинькована будівля. Щоправда всередині стояли якісь скульптури, висіли якісь картини. Подивились, які екзамени треба здавати: малювання і композицію. Викладач був зі Снятина і дуже втішився, коли почув рідну вимову, то навіть дав приклади, як то має бути. Я щось трошки готувався, але паралельно грав в футбол, ходив на рибу, помагав діду по господарці. Потім були екзамени.  За якийсь час приносить листоноша листа, я його татові віддав і побіг далі. А тато каже – слухай, ти поступив. Ну, поступив, то й поступив. Усвідомлення, що ти лишаєшся сам, прийшло пізніше, але хлопців в інтернаті було багато, щоправда моєї галицької української в класі ніхто там не розумів. Бо третина були киян, і вони говорили російською, решта – з центральної і східної України. Добре що були старшокласники: Василь Федорук, Микола Маценко, Петро Сахро, Борис Фірцак. Усвідомив, що не один.

– А як саме навчання, цікаво було?

– П’ятий клас – це була катастрофа: нас цілий рік муштрували тільки штрихувати і заливати фарбу. І я вже не хотів бути художником. Чекав, що ми почнемо малювати, а ми нічого не малювали. Аж тільки під кінець навчального року, в останній чверті, ми нарешті малювали кубик і яблуко. Але я це якось пережив. А в шостому і сьомому класі вже почались цікаві процеси. Хоча до дев’ятого класу ми малювали виключно розетки, натюрморти, капітелі, потім – череп, а тоді вже голова... Десятий – вже фігура, але тільки верх, а потім вже оголена натура. Вчителі були кайфові. Не знаю, чи зараз би знайшлись вчителі, готові жертвувати своїм часом, приходити в інтернат, займатися з нами додатково, влаштовувати вечірні заняття з рисунку (без додаткової оплати)... Просто щоби нас підтягнути чи зацікавити. Що ще важливо – не вбивали індивідуальність, принаймні, в нашій групі так було. На жаль, відомі художники намагаються, свідомо чи несвідомо, переробити всіх учнів під себе. В інших групах теж так було, а нам пощастило, що ми перейшли через кілька викладачів, і мали різний досвід. І чудовий був директор школи – Музика Олександр Федорович, десь з Полтавщини родом, фронтовик, герой, комуніст, принципово говорив українською, і принципово шукав для школи талановитих дітей з різних регіонів України, по селах, хотів дати їм шанс. Це було його політикою. На жаль, десь у ’80-му його нарешті бюрократи «з’їли». За його керівництва у нас постійно влаштовувалися конкурси між учнями. Переможцям давали премії: папір, фарби, пензлі, це ж тоді дуже було дорого. За першу премію давали «репінку» - ґрунтоване полотно. Це був дуже добрий стимул. Паралельно ти мав можливість себе оцінити поза межами своєї групи.

– А ви ходили на виставки, які тоді в Києві відбувались?

– А як же. Я тоді для себе Чаришнікова відкрив. І навіть до інших міст їздили. Якось до Москви втекли дивитись музеї і нікому про це не сказали. Ясна річ, був скандал. Замість сварити, директор нас підтримав. Завдяки йому, до речі, я не вилетів зі школи. Бо мене в сьомому класі мали вигнати – за російську мову. Розмовну я якось подужав, а от письмову – ні, я до 11-го класу писав російські слова українськими літерами.

– Це була опозиція?

– Напевне, це був мій персональний самозахист, це було якось підсвідомо. Але вчителька була переконана, що я знущаюсь. Бо всі інші предмети – добре, німецька на п’ять, а тут граматика просто розсипається, ще й українські літери постійно вживаю. Терпець їй урвався, поставила дві двійки за чверть, і мали мене виключати. Тоді директор буквально поставив вчительці ультиматум – що у нас не літературна школа, а художня, з профільними предметами у нього все добре, і це ваша провина, що ви свого предмету не навчили. І мене залишили.

– Отже, ти закінчив художню школу у вісімнадцять, з хорошим академічним вишколом, із загартованим спартанським інтернатівським життям характером і пішов вступати в Київський художній інститут?

– Ну ясно, куди ж ще? Я вчився на живописі, але старші мої друзі зібрались поступати на графіку. Бо тоді в інституті з’явився новий викладач – Андрій Чебикин, він вчився в Таллінні, і у нього була нова метода викладання: цікаві прийоми, цікаві завдання... Я до нього потай на лекції бігав. Вже тоді я для себе виробив розуміння, що мені заклад не потрібен, мені потрібен вчитель – людина, в якої я  міг би навчитися. Отже, спробував поступати, але на той час конкурси були шаленими, 38 людей на одне місце, ще з Одеси їхали туди, з Москви, з Пітера, по чотири-п’ять років поступали. Мене відразу попередили, що шансів немає. Але я й сам бачив, які сильні хлопці там поступали. Плюс, безумовно, блатні. Пішов до армії, повернувся, знову спробував поступати, знову не вступив, мене відверто завалили на композиції. Я тоді дуже сильно образився і постановив, що буду сам вчитися.

Автопортрет, 1999 р.

– А до Львова не хотів спробувати?

– Не хотів, бо не бачив того, в кого б хотів вчитися.

– Після Києва повернувся до Львова, і що далі?

–  Випадково попав в літографську майстерню, в молодіжну секцію графіки. Там якраз Чаришніков малював. Пройшов туди завдяки протекції Кецала, якому пообіцяв, що з «сюркою» (сюрреалізмом – ред.) зав’яжу і почну фольклор малювати. «Що ти, Равський, сюрку крутиш? Ти сюрку не крути, – це він мені. А я йому: – Зеновій Євстахович, от ви мені не дали тоді книжку по історії народного костюму, як тільки дасте, то я відразу почну фольклор малювати». Літографка дуже багато мені дала: розмови, з тим же таки Чаришніковим, знайомства, я тут з Михайлом Москалем познайомився, з Ігорем Подольчаком. Офорти почав робити. В 1990-му помагав робити перший Інтердрук, потім другий.

– Жив з чого?

– Спершу художником на Промарматурі працював, але коли почав ходити в літографку, зрозумів, що Промарматуру я не переживу, або вона мене не переживе. Треба терміново шукати компроміс. З легкої руки Москаля почав робити обкладинки для книжок, тоді за обкладинку сто рублів платили  – добрі гроші. А жив по майстернях, по пивницях, по стріхах. Бо хотілося бути незалежним, от і був. Обкладинки дали можливість легітимізувати свій статус вільного художника в очах батьків, бо для них це було дуже страшно – не мати постійної роботи, а трудова, а стаж, а пенсія?...  Це був їх досвід, але вони не бачили, що він вже не спрацьовує, бо часи змінилися. Потім у мене першу роботу купили.

– А потім почалась «Дзиґа»...

– Ми вже тоді активно в місті тусували. Я випадково попав в «Шлях» (львівське мистецьке об’єднання «Шлях» 1989-1992 рр. – ред.), познайомився з Кауфманом. Але від самого початку у мене якось були активніші контакти з музикантами: з «Пам’ятками архітектури», з «Гадами», з Плачами, Мертвий Півень, («Братами Гадюкіними» – ред.). Бо в РХСШ 1970-х кожен поважаючий себе пацан мав вміти грати на гітарі (жартую). Ми там і групи свої організовували. Але потім вже треба було вибирати, або я буду малювати, або грати. Пензель переважив. Тоді були цікаві часи, ми багато сперечались, весь час в чомусь переконували один одного, але щось постійно робили. У мене в майстерні хто тільки не жив. Одного разу там з’явився Руслан, якого потім всі знали як першого легендарного бармена «Ляльки». Він був дуже цікавою особистістю, знався і з криміналітетом, займався карате, але слухав ту музику, що ми слухали, і читав книжки, які ми читали. Отже, він жив в мене, а я до нього в «Ляльку», яка тоді якраз формувалася як клубне кафе, каву на халяву ходив пити. І він мені якось каже – йди сюди на охорону, десять «баксів» в тиждень платять. Тоді це були круті гроші, а тільки чотири години вечором треба було постояти. І я пішов. Мене в районі всі знали, проблем, розборок на моїй зміні ніколи не було, я знаходив мову зі всіма. Але потім Марек Іващишин довідався, що у нього художник стоїть на охороні, покликав на розмову, запропонував щось організовувати, тобто, фактично посаду, яка тепер називається арт-директор. Я погодився.

– Це був який рік?

– ’95-й. Поставили телевізори, відео, зробили сцену, підсилювачі звуку поставили, якісь барабани...  Якось сиділи з Чубаєм, дивилися фільм, і його пробило, каже, давай я зараз таксівку візьму, привезу гітару. І Чубай почав грати, це так класно було. На другий день вже Джон з’явився. І я почав поступово підтягувати всіх, кого міг, почали концерти організовувати, виставки, літературні вечори... І так з’явилася «Лялька». В моєму баченні це мав бути такий собі «монмартр», де б все «варилося», де б знайомились музиканти, художники, письменники, щоби розуміти один одного і співпрацювати... До нас їздили з Франківська грати, і взагалі з цілої України. І «Океан Ельзи», і «Дивні», і «Очеретяний кварк» тут починали. Щодня щось відбувалося. Рік я в «Ляльці» просто жив. Не я її створив, ми всі створили. Але це настільки затягнуло, що я вже на себе часу не мав. І вирішив повертатись до малювання.  

"Ноктюрн", 1998 р.

– Я, власне, тебе з тих часів і пам’ятаю, з твоєї виставки в «Дзизі» «Парадний портрет». Але тоді твоїй манері був властивий такий вільний мазок а-ля гравюра, експресія, напів-стьоб. Натомість теперішній, «чорний» Равський такий серйозний, «застібнутий на всі ґудзики». На минулорічній виставці «Лувр» у Львівському Палаці Мистецтв було особливо помітно, що «пізній» Равський подібний до «раннього» Костирка і навпаки. Як так вийшло?

– Бо я поп-арт перейшов тоді, а він – тепер (жартую). А якщо серйозно, то це знову ж таки – результат науки РХСШ. У мене там був чудовий вчитель Євген Олексійович Звєздов. Людина з великої букви. Був дуже людяний, і мав хист навчити. Він говорив: «Я вас навчу тільки користуватись матеріалами. А вчитись ви будете самі». І другий момент, який у мене засів від нього: пошук своєї мови. Щоби ти дивилась і бачила: оце Равський, а це Костирко, а це ще хтось. І у мене це тримається до сьогодні. Тоді я захоплювався «Новими дикими». Це результат доступу до польських журналів «Штука», «Проект», а ще вплив киян – Гнилицького, Панича, Голосія... Вже десь в 1995-му я зрозумів, що ця мова дуже обмежена, робиш десяток робіт, а потім змушений повторюватися, бо вже для себе нічого нового не відкриваєш. Далі можна їхати тільки на певних прийомах, а мені це стає вже нецікавим. Вже тоді у мене було певне тяжіння до бароко, і я відчував, що в кінцевому результаті прийду до класичного живопису. Бо класичний живопис – багатомовний. Вдосконаленню там немає меж, ти можеш вдосконалюватися до безмежності. А створення в такій мові образів мені цікавіше, ніж створення короткочасної мови, яке зводиться до пошуків якогось надзвичайного ефекту. У мене десять років пішли на експерименти. Були періоди, коли я взагалі нічого не малював, бо не бачив потреби малювати, коли ще не знайшов мови, котрою би хотів говорити. Десь рік не малював. Робив якісь фото, записи, і більше нічого. А потім один проект за другим пішли в напрямку реалістичного живопису. В 2000-му році я робив серію з музичними інструментами і дівчатами. І це вже був переломний момент.

– А історична тема коли з’явилася?

– Історія мене завжди вабила. В мені завжди жили міфи і легенди, я на цих прикладах виховувався. Дідусь мені завжди розказував, потім я сам читав. Взагалі вся історія мистецтва побудована на літературі, це або історична література, або біблійна, або міфи. Тому й «Іліада» з’явилася як підсумок пошуку сучасного героя і сучасної героїки, героїчних вчинків, подвигів, перемог. Бо це першопочаток світової літератури.

– І як демонструють події цього року, «Іліада» дотепер актуальна. Бо на те й художники, щоби відчувати ті енергетичні імпульси, що з’являються в повітрі. 

– Невдячна справа бути пророком, я б і не хотів ніколи ним бути, але так само якось наклалося. Перші роботи цієї серії з’явились у 2012 році. В же в 2011 якісь шкіци робив, фотосесії. Цей проект такий масштабний, що він затягнувся на три роки. Але перший раз на відкритті виставки, оце тепер в Києві, я відчував себе не в своїй тарілці.

– Боявся, що закинуть, що ти кон’юнктурник?

– Були спроби, але я тоді звертав увагу на дати. Ще були закиди в театральності. Але я свідомо створював театр, для мене «Іліада» відбулась у Львові. Це живі образи львів’ян, це львівські брами, це наша Вірменка...

–  Яка, зрештою, була театром історії в прямому сенсі цього слова, хоча ми вже дуже нині затерли цю метафору. Але, зрештою, суть від цього не змінюється.

–  Моя «Іліада» – не ілюстрація. Я спробував змоделювати «Іліаду» в ХХІ столітті тут у Львові. Як би це було, на мій погляд, якими б були ці персонажі?

–  Потрапив в десятку. Оце і називається творчим передчуттям. А зараз наступний «класичний» проект в процесі, цього разу Данте.

– «Божественну комедію». Минулого року в Італії купив собі «подразники» –  альбом, де вміщені ілюстрації  Данте від часів Ботічеллі до сьогодні. Щоправда, книжка з ілюстраціями Ботічеллі свого часу збанкрутувала, але натомість тепер це – раритет. Частково ті образи, які хочу зробити, я вже собі вибудував, зараз буде найскладніше – підібрати персонажів. Чесно кажучи, думав з Данте починати, але переважила героїка. Бо вона вже давно в мені сиділа, вже давно треба було її робити, той пошук героя відбувався давно як реакція на оту завелику кількість плачів в нашій державі і нашій історії. Я свого часу навіть починав комікс на цю тему робити.

– Так і мистецька концепція Володимира Костирка на тому полягає, що нам потрібна приваблива історія. Колись я дуже активно використовувала цитату угорського письменника Дюла Йєші про те, що кожне минуле треба створити, і поки не створене якісне минуле, не можна сподіватися на якісне майбутнє. Україні вже дуже давно пора, а нині як ніколи, поміняти акценти в своїй історії з жалібно-кріпацько-поневолено-стражденних на героїчні. Тим більше, що це – правда. За що і люблю та ціную творчість Костирка – за те, як він розумно і наполегливо «ілюстрував» свою ідею лицарської історії Галичини. І не тільки у виставковому залі, але й в суспільному просторі. Найвиразніше – те, що зараз ви спільно з ним і Василем Змієвцем зробили в інтер’єрі ресторану «Атляс» – я маю на увазі галерею портретів князів та єпископів Галицької династії.

– На тому ми з Костирком і зійшлися: на спільних дотичних моментах: історичних темах, їх баченні, способі образотворення.

Ресторан "Атляс", "Рицарський зал", площа Ринок, Львів

– Мене спершу дивувало, а тепер вже дуже дратує те, що львівські художники, які живуть буквально посеред історії (маю на увазі – у Львові, де все, від бруківки до клямки – історія), дружно малюють Карпати. Художників, у творчості яких домінує тема історії (поза козаччиною) чи тема міста – старого чи сучасного, байдуже (не плутати з сувенірним форматом) можна буквально порахувати на пальцях. А тих, хто потрафив створити свій міф міста, не конче історичний, взагалі кілька – Костирко-Равський-Кох-Богуславський-Квик-Зав’ялова...???

– Коли я повернувся вже до Львова на постійно (тоді, правда, не думав, що настало, збирався ще  подорожувати, дивитися світи), мене якраз страшенно вразило, що ми ходимо по місту, де і історія, і історія мистецтв просто під ногами, а у місцевих художників – суцільна закоханість горами-степами. А тут вітражі кайфові навколо, ліпнина, розписи, кахлі... Я тоді, наприкінці ’80-х, пам’ятаю, зазирав в кожну браму – стільки там було всього... Щодо історії, то я не стільки працював з історією, скільки з міфами і легендами. Я ніколи не брався за історію напряму, бо Костирко це робив, і йому це вдавалося, а я робив інше.

– Але ж саме ти намалював символічний портрет «Короля Данила», який тепер прикрашає сесійну залу в Ратуші.

– Я два роки носився з ідеєю цього портрету, нікому вона не була потрібна. Поки Тарас Стецьків в черговий раз не балотувався у ВР, якраз йому цю ідею підкинули, і він профінансував. Що тоді почалося, всі кинулися королів малювати. А перед тим я казав: хлопці, ратуша порожня, та всі поверхи треба завішати... У нас же історія така, що малювати не перемалювати. Бери і гаратай, і гаратай... І битви, і портрети, і що хочеш.

"Король Данило", 2002 р.

– У нас у Львові «історичний» камінь спотикання – що це тут у нас не українська історія. Що ж це оцих поляків (греків, італійців, вірмен, австрійців, євреїв...) малювати? А наша історія – в Карпатах, козаччина... Це результат «селянського» ракурсу нашої історії та поганого знання історії як такої. А також відсутність «героїчної» концепції держави.

– В нас зараз єдині герої – козаки, хоча це дуже неоднозначне явище в нашій історії. Мені тут трапилась дитяча книжка, де описується, як Богдан Хмельницький брав Львів, і як герої-мешканці, християни, відкрили йому браму. Хіба таке можна давати дітям читати? Чому воно їх навчить, зраджувати? Чергових Павліків Морозових будемо виховувати? Нам потрібна героїчна історія, але нам потрібна правда, а не чергова погана вигадка. Тоді, на початках '90-х, оці ідеї та концепції у нашому колі дуже активно проговорювались. Я тоді навіть сценарій коміксу писав «In via veritas, або лицарі доріг», про байкерів. Хоча ця субкультура не є аж такою дуже привабливою, там завжди був присмак криміналу. Але головне – ті західні цінності, які вони розділяють. Подольчак десь випорпав бруківку, на якій був викарбуваний Мальтійський хрест. Ми з Костирком цю ідею взяли за основу і створили перверзію, де наш хлопчик потрапляє в історію з князем Левом.... На жаль, дальше сценарію й шкіців не зрушилося.

– А ти не проти, щоби хтось інший використав ідею?

–  Як що вона не зреалізована, прошу дуже. Треба використовувати, бо он скільки тих ідей навколо літає, просто хтось бере і робить, а хтось думає, і не робить...

– Я теж колись пропонувала Костиркові, коли тільки з’явилась книжка «Історія королівства Галичини», в якій він приймав активну участь і до якої створив серію рисунків, щоби він зробив на її основі комікс чи просто дитячу книжечку. Але теж все залишилось на рівні ідеї.

– Бо ні я, ні Костирко не є коміксовими художниками, тому й не зреалізувалося.

– А коли, власне, відбувся стилістичний перехід від «бурхливого» варіанту «Нових диких» до теперішнього «чорного» караваджизму?

– Ще під час навчання в РХШ мене вразив Мікеланджело з його скульптурою і рисунками (бо те, що він малював, важко назвати живописом). Оця монументальність не тільки тіла, але й духу, його концепція бого-людей мені була дуже близька. Це так вражало. І Караваджо. Ближче до Караваджо я підступився у своїй дитячій серії «Warner sisters present», а вже серія «I don`t like fish» – це був вже «чистий» Караваджо, йдеться насамперед про трактовку драперій, тіні і світла. Я використав цей хід, щоби підкреслити контраверсійність субкультури байкерів. Бо і Караваджо був контраверсійним. Ми ж знаємо, що Караваджо не був першим, хто намагався передати драматизм та напругу за допомогою контрастів світла і темного тла, але його емоційний імпульс вийшов дуже сконцентрованим. І по композиції, і по плямах, і по техніці виконання його роботи дуже сучасні. Це могло бути і зараз намальовано. Я тоді якраз побачив, що це мій нурт, де я себе легко почуваю. Що там якраз є можливість розвивати мистецьку мову.

"Навернення Савла", 2010 р.

–  Тобто, в класиці ти поки що не відчуваєш меж? Є ідеї і ти рухаєшся... Бо от Костирко теж працює в класичній манері, але він вважає, що історичну тему він для себе вже вичерпав. І наразі й в манері почав рухатися у більш вільних рамках: незамальоване тло, «гравюрний» мазок... ???

– Я розумію це так, що він дійшов до тієї межі, коли вже його ідеї запустилися в обіг, з’явилися люди, які почали продовжувати цю тему, він свою місію виконав.

– Однозначно, від живопису до кнайп, тобто, до маркування публічного простору і створення привабливого повноцінного, естетично «смачного» міфу навіть не в межах нашого міста, а в межах Галичини та її історії. Але... повертаючись до «Іліади»...

– Я не ставив собі за мету проілюструвати «Іліаду», тому обличчя героїв у мене повторюються. На одному полотні – це один персонаж, на інакшому – вже інший. Щодо того питання, чому я в якості натурників використав своїх друзів-художників, то все було дуже прагматично. Тому що вони могли мене зрозуміти з пів слова, їм найлегше було пояснити, що мені потрібно. Я придумував сценографію, композицію, ставив світло, вішав драперію, потім фотографував, і вже з цим матеріалом працював, мікшував, складав-додавав-віднімав в фотошопі, вирішував всі деталі композиції, кольору, а потім вже переносив на полотно. Другий момент технологічний, в школі ми технологію ніби якось частково вивчали, але до кінця - ні. І тому буквально намацуєш ті всі нюанси, як це все можна вирішити. Багато зауважив для себе, коли дивився на оригінали Караваджо в Римі. Бо коли роздивляєшся полотно безпосередньо, то ти розумієш, як це зроблено. Там були такі місця, де видно, що він все робив однією фарбою. А там є теплі і холодні відтінки. Тільки коли вже пробував сам це зробити в майстерні, зрозумів, що неаполітанська жовто рожева фарба на умбрі, якщо вона ріденько розведена, буде як білила, а чим корпусніше її набираєш, вона тоді стає теплішою. Колір з’являється, і тепло з’являється. А він (Караваджо) то відразу знав, бо тоді на ремісничому рівні знали властивості фарби. І Караваджо не мусив експериментувати, він просто це робив.

– А що, в книжках цього немає?

– Практично все, що видавалось по техніці і технології, я прочитав, і що видавалось за часів «союзу», і що зараз видається чи перевидається на цю тему. Але це просто довільний опис про фарби, яку з якою можна змішувати, а яку – ні. А от про технічні прийоми взагалі ніхто не писав. По рецептурі ґрунтів теж докладно нічого не пишуть є складники а не пропорції. Це залишилось ремісничим секретом.

– Всі твої сюжети в «Іліаді» - маскулінні, жінки там відсутні як факт. Тоді як вся ця масштабна міжнародна військова «заваруха» почалась, власне, через жінку. А у тебе жодної жінки, була одна натяком на львівській виставці, але до Києва ти її не взяв.

– У мене була думка намалювати Брисеіду, бо по великому рахунку весь сюжет тримається на ній, а не на Єлені. Хоча у Гомера назагал образи жінок другорядні, бо він оспівував героїв. Там левова частина тексту – це описи боїв, вони так опукло описані, що ти просто все бачиш.

– Але ж там присутні богині, які весь час втручаються в процес...

– Я відразу постановив, що богів не малюватиму. У мене єдиний бог – це в сюжеті з Діомедом, де він (Діомед) переміг Арея. Цей образ і в Гомера не випадково з’явився: людина, яка перемогла бога, тобто, дорівнялась до нього. На мою думку, Гомер вставив його з метою виховання. Зрештою, вся Іліада з цією метою була написана – виховати наступні покоління героїв. Знову ж таки, тут варто знову провести паралелі з українською історією і повернутись до нагальної потреби героїчних сюжетів. Нехай ми не завжди перемагали, і держави у нас довший час не було, але й за цих умов у нас були і герої, і перемоги, ми просто про це або забули, або не хотіли говорити, щоби не образити чи то поляків, чи то росіян. У випадку «Іліади» я якраз намагався сконцентруватись саме на героїчному ракурсі, тому і богині з богами не ввійшли.

– Ти почав цю серію ще два роки тому, минулого року у Львові на виставці «Лувр» представив більшу частину серії, збирався закінчити. А тут Майдан. Тобто, з’явились занадто прямі аналогії.

– Я не встиг закінчити «Подвиг Діомеда», і мала бути остання велика робота «Поховання героїв».

– А тут з’явилась Небесна сотня...

– І я вирішив, що припиняю на тій стадії, на якій я перебував. Гудімов мене ще переконав доробити кілька малоформатних робіт, загалом вийшло десять. Але останні вже менш театралізовані, ніж попередні. Бо в перших роботах я якраз концентрувався на тому, що це має бути театр. Власне цією театральністю мені київські арт-критики дорікали. Але ж я свідомо робив саме театр. Бо «Іліада» – театр. Зрештою, вся історія Давньої Греції в історії мистецтв – це суцільний театр. І це недо-розуміння чи недо-прочитання того, що я зробив, трохи дивує.

– У нас у Львові все-таки історія ближча до народу, хоча ми назагал теж її погано знаємо, але принаймні ми серед неї живем. Тому й класичні метафори легше читаються.

– Через те, що у нас процес мистецької думки був перерваний, і ми почали надолужувати все похапцем лише в 1990-х, то вийшов дещо сумбур. Цю тенденцію дуже добре зауважив Ройтбурт, коли на питання, чому у нас так багато живопису, а так мало концептуального мистецтва, відповів, тому що технологій бракує. Як би ти не намагався зі смітника зробити мистецтво, воно все одно залишиться смітником. Якщо матеріал – сміття, то воно і буде сміттям. Ти можеш мати добру ідею, але ти її не виконаєш. Колись Подольчак казав, якщо не маєш десять тисяч (умовно, переважно більше треба), то не варто братися за сучасне мистецтво. За три коп., воно і буде за 3 коп. В класиці я принаймні чесний, бо є добре полотно, добрі фарби, перевірені технології, яких я намагаюсь дотримуватись, я знаю, що з того можна витягнути і наскільки якісно це можна зробити, і я це роблю. Тут вдосконаленню немає меж. От і вдосконалюйся. Що філософствувати, якщо я не філософ? Я створюю образи на основі літератури.