(ОПОВІДАННЯ АРЕШТАНТА)
І
Говорять учені-природознавці, що ті верстви води, котрі лежать на самому дні найглибших морських глибинів,— се справдішня «мертва вода». Величезний стовп горішніх верстов, що тяжить на кождій частині того низу, позбавляє її всякого руху, всякого життя. Світло сонця сюди не доходить, ніякі живі істоти тут не водяться, ніякі водяні протоки, ані бурі, ані землетрясіння тут навіть легенькою луною не озиваються. Одинокий рух, який тут можна запримітити,— се вічне і ненастанне спадування мільйонів трупів і скелетів живих істот, котрі колись, не раз таки давненько, жили і гуляли там, вгорі, пишались на сонці, купались у теплоті, гойдались на могучих морських хвилях. Погибши, вони звільна-звільна спадують вниз — особливо ті манюсінькі форамініфери, діатомеї та другий дріб’язок, що становить головну масу морського життя,— звільна трупи їх продираються крізь щораз густіші і багатші в кислород та вуглевий квас верстви, розкладаються, неначе згоряють у них, і тільки з часом як мікроскопійні кульочки та дрібочки досягають дна і лягають на тім великім кладовищі, щоби колись, по тисячах літ, утворити крейдяну скалу.
Важко і сумно, мабуть, тим нижнім верствам води бовваніти і дубіти вічно на мертвому дні, в страшенній пітьмі, під нечуваним тиском, серед самих трупів. Важко і сумно їм, особливо коли в них скрито відізветься та вічна, непропаща сила, без котрої нема ані одного атома в природі. Жива, непропаща сила внутрі, а кругом пітьма, тиск страшенний і безконечне кладовище! І коли в тих нещасних, на вічну смерть засуджених атомах заворушиться часом, раз на тисячу літ, легенький відтінок думки — ви думаєте, що се неможливе? адже ж і наш думаючий мозок, що ж він інше, як не зв’язок тих же атомів кислороду, вуглероду і других елементів? — то гірка, важка мусить бути ся мрія-дума!
— Мамо природо! Відки ж така на нас несправедливість! Невже ми гірші від тих, що там, угорі, над нами гуляють, гойдаються та в чудовому світлі пишаються? І чому б тобі не встановити черги, чому б не пустити нас хоч на часок туди, вгору?
Але мама природа не знає сентиментальності і не слухає мрій.
— Буду я з вами, дурнями, панькатись! — воркоче вона. — Чуєте в собі силу, то трібуйте вирватися самі наверх! Ще би я не мала роботи та вас підсаджувати!
Ба, трібуйте самі вирватись!
Вам не лучалось бачити подібні події в житті людському? Ой, лучалось, любі мої, кому б не лучалось таке бачити! І від кождого такого случаю щеміло ваше серце і донині щемить, коли стрібуєте перенестися думкою в положення тих бідних живих атомів людської суспільності, засуджених зависливою долею на вічну пітьму, на тупу недвижність, на смерть безвісну. Адже ж і всі ми — чи ж не така сама нижня верства поміж народами? Чи ж кождий крепкий, здоровий рух тих вольних і щасливих народів не відчуваємо як біль, як натиск, як штовхання на наш організм народний?
А кождий з вас, хто не раз коштом страшенного зусилля і коштом не одного існування найближчих нам людей, видобувся з того темного низу хоч трохи на вищий щабель, чи ж не почує не раз мимовільного жаху і болю на саму думку про той низ і про те, що, не будь сеї або тої щасливої обставини, він був би, може, й донині пропадав у ньому, темний, безпомочний, незвісний нікому, не чоловік, а частина маси людської? І чи не заболить наше серце на згадку про тисячі а тисячі таких, що так само, як ми, силувались вирватися з тої пітьми, тужили до світла, рвались до волі і теплоти — і все надарма? І чи не пройме нас дрож перестраху, коли пригадаємо життя і кінець таких незвісних нікому, забутих, не раз затоптаних і опльованих одиниць, коли стане нам ясно перед очима, що не раз тільки найглупіша в світі обставина, сліпий случай, непорозуміння, жарт, нерозважне слово, пилинка одна зіпхнула їх з дороги і навіки вкинула назад у ту пітьму, з котрої вони вже от-от вибиралися на вольную волю?..
Оттакі думки вертіли мій мозок і прогонювали сон із моїх повік під час довгих-довгих ночей і днів, прожитих у тюрмі. Мої товариші недолі, у котрих і самих сверлувало та мулило внутрі, не могли найти для мене слова потіхи,— противно, я бачив, що самі вони не раз далеко більше потребували такого цілющого слова. Щоб не вдуріти серед тої сутолоки горя, ми розмовляли, оповідали одні одним — не про себе, а про других, далеких, і все-таки про горе. Одно з таких оповідань, котре глибше, ніж другі, вразило мене, подаю оце читателям. Той, що мені оповідав його, був — не говорю про його «фах» — парубок ще молодий, повний сили й відваги, не позбавлений доброго, щиролюдського чуття, вихований по-міщанськи, кінчив людову школу, вчився ремесла,— одним словом, також чимало потратив сили і кошту, щоби видряпатись наверх, вийти в люди — ну, а вийшов... Та не про се річ!
Шостий раз уже сидів він під ключем і знав усю арештантську практику, трохи що не всю історію кождої казні: хто в ній сидів, за що, на кілько був засуджений, як обходилися з арештантами давніше, а як тепер і т. д. Була се правдива арештантська літопись. Дозорці вважали його за непосидющого галабурдника і давали се йому почути частими дисциплінарними карами. Але він не уймався і вибухав, мов порох, скоро тільки побачив, що що-небудь діється не так, як повинно, що в чім-небудь кривдять арештантів. Особливо часті мав він передирки з шільдвахом, що ходить попід вікнами в’язниці і має вважати на те, щоб арештанти не визирали у вікно і не говорили один з одним. Кілька разів вояк грозив йому, що буде стріляти, коли не вступиться з вікна, але він сидів спокійно, не кажучи нічого, і аж коли вояк починав кланцати курком, зіскакував з вікна і кричав:
— Ну, ну, адже ж я знаю, що ти не смієш стріляти!
— А відки ви се знаєте? — запитав я раз.
— Як то, відки знаю! Сам був свідком, сам бачив!
— Що бачили?
— Е, та се ціла історія, по котрій шільдвахам заказали стріляти! От ліпше я вам розкажу, нехай там бідний рекрут не бентежиться. Адже ж і він, бідолаха, що йому скажуть, те й мусить робити.
II
— Два роки тому буде,— почав він,— якраз отсе два роки. Сидів я тоді в отсій ямі в слідстві. Два нас тільки в казні було, я і якийсь панисько, Журковський називався. Що за один був і за що сюди попав, сього вже й не тямлю.
Аж ось раз якось увечір, уже по вечірній візиті, вже ми пороздягались і спати лягли — несподівано чуємо кроки ключника і голосний скрегіт ключів від колодок. Нарешті відімкнув і, впустивши до казні сніп жовтого світла зі своєї ліхтарні, вказав нам у тім світлі якусь скорчену, напівголу, марну фігурку. Потрутив її наперед і ввіпхнув до казні, бо, видно, сама не могла досить скоро поспіти.
— Осьде маєш коц і простирадло,— крикнув, кидаючи ті речі фігурці на голову і майже до землі її пригнітаючи.— Лягай та спи! Миски дістанеш завтра.
Сказавши се, ключник двері замкнув і пішов. У казні стало темно, як у пивниці, і тихо, як у гробі. Тільки врядигоди чуємо, немовби хтось сікачами м’ясо на стільниці сік,— то наш товариш зубами дзвонить. Бачите, осінь уже була пізня, дві неділі по «всіх святих», холод такий, що не дай боже.
— Що ти за один? — питаю закостенілого товариша, не встаючи з ліжка. Вже чоловік був нагрівся і не хотілося мені вставати, а в казні було досить холодно, бо вікно мусило бути день і ніч отворене про задуху.
Товариш наш мовчить, тільки ще дужче зубами дзвонить, а крізь той лярум чути уриване хлипання. Жаль мені стало хлопця, бо я вже доміркувався, що то якийсь зовсім ще зелений «фраєр». Отже, встав я і постелив йому напомацки ліжко.
— Ну, ну,— кажу,— будь тихо, не плач! Роздягнись та йди спати!
— Не... не... мо... жу,— ледве пробубонів він.
— Чому?
— Бо... бо... я... дуже змерз.
Господи! Я до нього, а він увесь як кість змерзлий, ані рукою, ані ногою рушити не може. Яким дивом прийшов до казні — не розумію. Встав і панисько, познімали ми з нього лахміття і роздягли його цілком догола, натерли добре, обвили простирадлом і коцом і поклали на ліжко. За якої чверть години чую — зітхає, рушається.
— А що, ліпше тобі? — питаю.
— Ліпше.
— Відійшли руки, ноги?
— Ще не зовсім, але вже ліпше.
— А відки ти?
— Зо Смерекова.
— То тебе, певне, жандарм привів?
— Аякже. Гнав мене сьогодні від рана, майже голого й босого, морозом. Десять раз падав я на дорозі, бо не міг іти. Бив мене ременем — і я мусив. Тілько в коршмі, в Збоїськах, трохи ми припочили, жид горівки мені дав.
— А як же тебе звати?
— Йосько Штерн.
— А! То ти жид?
— Аякже, жид.
— Нехай тебе чорт возьме! Хоч мене убий, чи був би я з бесіди пізнав, що ти жид, так чисто по-нашому говориш.
— Що ж, пане, я зріс на селі, межи хлопами. Я пастухом був.
— А кілько тобі літ?
— Шіснадцять.
— А за що ж то тебе аж ту до криміналу притіщили?
— Ой, пане, я не знаю! Казав жандарм, що мій господар прискаржив мене за рабунок зо вломанням, але я, бігме, нічого не рабував. Тілько свої папери, біте, тілько свої папери!
І став хлипати та ревти, як дитина.
— Ну, ну, цить, дурний,— повідаю,— скажеш то все завтра судії, а мене то зовсім не обходить. Спи тепер.
— Ой, пане, а жандарм казав, що мене за те повісять! — заводив Йосько.
— Чи ти сказився, дурний! — крикнув я.— Смійся з того! Де ж ти чув, щоби за такі дурниці вішали?
— А мій господар казав, що мене запакують на десять літ до криміналу.
— Ну, ну, не журися,— кажу. — Бог милосердний, якось-то буде. Тілько засни тепер, а завтра поговоримо за дня.
Умовкли ми, і незабаром я захріп. Тілько й мого добра в криміналі, що сплю, як той заєць у капусті.
III
Тілько другого дня могли ми добре оглянути новака. Аж смішно мені стало, що я міг учора відразу не пізнати в нім жида. Рудий, з пейсами, ніс вигнутий, як у старого яструба, постава скорчена, хоть на свої літа зовсім не марна, і доброго росту. Поглянувши на нього, бачилося, що на десять кроків від нього чуєш запах жида. А вчора, коли ми його натирали напотемки і тілько слова його чули, зовсім того не було можна доміркуватися!
І він також з переляком став озиратися по казні, як сполохана білиця. Схопився, коли ми ще оба з паном лежали, умився, постелив своє ліжко і сів на нім у куті та й уже ані щеберне, мов заклятий.
— А що, ти голодний? — питаю його.
Мовчить, тілько якось ще дужче скорчився.
— Їв-єсь що вчора? — питає пан.
— Та... вчора... як мене мав жандарм вести, війтиха дала мені трохи борщу і кавалок хліба.
— Ага, тепер уже знаємо! — всміхнувся пан.
Дав йому поснідати — добрий кавалок хліба і вчорашній котлет. Аж затрясся неборак. Хотів щось дякувати, але тільки сльози в очах йому стали.
І бачите, ще одна несподіванка в тім хлопчиськові! Постать наскрізь жидівська, аж відразлива, а в натурі його бачилось, що нічого, ані крихітки, нема жидівського. Тихий, послушний, без жодної дрібочки тої жидівської самохвальби, до говірки неохочий, але коли йому було казати що зробити, то звивався, як іскра. Було щось таке натуральне, хлопське в цілій його поведінці. Як не було що робити,— а що у нас у казні за робота! — любив сидіти в кутику мовчки, скорчений, обчепивши руками коліна та опершися бородою о коліна, тілько очі йому блищаться з темного кутика, як у цікавої мишки.
— Ну, скажи ж нам, що ти за рабунок такий страшний зробив, що жандарм за нього аж шибеницею тобі грозив? — спитав його раз пан, коли вже видно було, що хлопчисько трохи втихомирився та освоївся.
— Ой, пане, — сказав Йосько і затрясся всім тілом,— довго би то розказувати, а мало слухати. То дуже глупа історія.
— Ну, ну, розказуй, послухаємо. І так не маємо тут нічого мудрішого робити, то можна й глупої історії послухати.
— Ріс я у Мошка, арендаря в Смерекові,— почав Йосько.— Зразу грався я разом з його дітьми і кликав Мошка «тате», а Мошчиху «маме». Гадав я, що вони мої родичі. Але небавом завважав я, що Мошко своїм дітям справляє гарні бекешки, а Мошчиха дає їм щоп’ятниці білі сорочечки, коли тим часом я ходив брудний та обдертий. Коли мені було сім літ, казали мені пильнувати гусей, щоби не йшли в шкоду. Мошчиха не питала, чи холод, дощ або спека, але гнала мене з дому на толоку, даючи при тім чимраз менше їсти. Терпів я голод, плакав не раз на толоці, але все те нічого не помагало. Сільські хлопці були ліпші для мене. Давали мені хліба, сиру, допускали мене до своїх забав. Привик я до них, а пізніше став я їх виручати в пильнуванні гусей. Був я, як на свій вік, крепкий і зручний, то господині сільські стали самі повіряти мені гусей, а потім телят, коли їх діти мусили йти до школи. За те діставав я від них хліба, теплої страви, а не раз у свято й пару крейцарів. Мошчиха була дуже скупа, то й рада, що я дома їсти не просив. Але коли Мошкові діти дізналися, що я їм хлопські страви, то прозвали мене трефняком і стали зо мною дрочитися, а далі й бокувати від мене. Зразу мені те не вадило, але небавом почув я ту неприязнь дуже діймаво.
Мошко наняв для своїх хлопців бельфера, щоби їх учив читати й писати. Було то в зимі,то я й мав час вільний. Коли ж я наблизився до них, щоби й собі вчитися, хлопці стали кричати, тручати мене та щипати, а врешті з плачем заявили матері, що разом з трефняком учитися не будуть. Сама, бачу, Мошчиха намовила їх до того, бо дуже мене та відьма ненавиділа, хоть не знаю за що. Тож зараз, як тілько діти завели крик, прибігла і витрутила мене з покою, кажучи, що то не для мене наука, що вони бідні і не мають відки для жебрака бельферів тримати. Заплакав я, але що ж діяти? Піду, бувало, в село, бавлюся з сільськими дітьми або придивляюся, як старші майструють коло возів, саней чи інших знарядів. Не раз цілою гурмою бігали ми до коваля, котрого кузня стояла край села, і там цілими годинами придивлялися роботі. А що я був найсильніший з усіх хлопців, то не раз коваль велів мені або міхом димати, або молотом ударити, або точило крутити. Який же я тоді був щасливий! Як гаряче бажав я, коли вже наука не для мене, мати бодай яке ремесло в руках!
З весною знов вертав я на толоку, до гусей і телят, котрі Мошко скуповував у околичних селах, а перетримавши троха, возив до Львова на продаж. Толока смереківська обширна, де-не-де поросла корчами, то й не багато мав я біганини. Сяду собі, бувало, де на горбку, виострю ножик і зачинаю стругати, довбати, клемезити різні річі з дерева, зразу маленькі драбинки, плуги та борони, пізніше клітки, вітряки та млинки. По рокові був я вже таким майстром, що всі сільські хлопці в кут передо мною. Почав я фабрикувати траскала та скрипучі опуди для відгонення воробців із пшениці, проса та конопель і продавав пару таких опудів по десять крейцарів. Заробив я небавом тілько, що міг посправляти собі деякі столярські знаряди: долітця, сверлики і т. ін. Брався я до чимраз більших річей, бо мав до того охоту. Що тілько побачу, зараз хотів би-м то зробити. Взимі пересиджував я цілими днями то у столяра, то у коваля, помагаючи їм та привчаючися до їх роботи. Мав я вже шістнадцять літ, а у Мошка ані гадки зробити щось зо мною,— вивів мене на пастуха, а за більше байдуже. Не знав я навіть, хто був мій батько і якого я роду. В селі знали тілько, що Мошко привіз мене відкись маленьким; була навіть чутка, що я син якогось Мошкового свояка, котрий не оставив після своєї смерті нікого, тілько мене одного, а за мною порядний маєток, і що буцімто Мошко загорнув і присвоїв його собі.
— Шкода тебе, Йоську,— говорили мені не раз хлопи,— такий ти моторний хлопець і до ремесла охочий, а що з тебе буде?
— Що ж має бути,— відповідав я.— Буде громадський пастух.
— Ой, не має сумління Мошко, що так за тебе не дбає!
— Каже, що бідний, що не має відки, — говорив я.
— Не вір ти старому циганові! Має він гроші, і порядні, але для своїх бахурів ховає. А тебе не навчив навіть богові молитися.
Бурилося в мені від таких слів. Став я сам про себе думати.
«Справді,— міркую,— чого я ту досиджуся? Робити на Мошка задурно завше маю час. Коби хоть ремесла доброго навчитися, то мав би-м бодай свій кавалок хліба в руках. Але як ту дійти до того? Як увільнитися від Мошка? Куди в світі обернутися, особливо коли не знаю, відки я родом, хто був мій батько і чи є де мій рід?»
Наша коршма стояла при дорозі. Часто до неї заходили шандари, не раз ведучи скованих арештантів до Львова або до Жовкви. Зразу я боявся страшенно тих здорових, грізних хлопів у темнім убранні, з карабінами на плечах і в капелюхах з косицею з блискучого когутячого пір’я. З тривогою й дрожжю, скорчений край печі, слухав я не раз, як вони розмовляли з Мошком або з сільськими господарями. Розмовляли звичайно про страшні для мене річі, про пожари, про злодіїв, волоцюг, і в розмовах тих дуже часто чув я слово «папери». «Як не має паперів, зараз його задержати». «Еге, дивлюся, а його папери не в порядку». «Якби був мав хоч один папір добрий, був би-м його пустив». Ба, що ж то за папери,— думав я не раз,— що таку мають міць, що один папір може проходячого чоловіка оборонити від шандаря з карабіном та з когутячим пір’ям? Але на те питання не міг я найти відповіді, а проте тим дужче лякала мене думка про ті папери. Як же ж я можу рушитися в світ, не маючи паперів? Адже мене зараз, на першім кроці, шандар зловить і поведе бог зна на які муки! Дрижав я всім тілом на таку думку. Чим частіше думав про визвіл від Мошка, тим частіше оті папери ставали мені перед очима. Навіть снилися мені папери, старі, пожовклі, з величезними печатками, дивилися на мене грізним поморщеним обличчям або сміялися з мене огидними беззубими устами. Був я тоді дуже нещасливий. Всі люди, котрих я о те питав, потверджували, що без паперів ані в дорогу рушити не можна, ані ніхто мене до терміну не прийме. Але відки ж мені взяти ті папери? Коваль радив мені запитатися про них Мошка, він же мусив дістати якісь папери по моїм батьку.
Ба, спитатися Мошка! Якби-то мені так легко було до Мошка приступити. Давніше, як був я малий, був він для мене ласкавіший; коли ж я став доростати, здав мене зовсім у руки своєї жінки-відьми і майже ніколи нічого до мене не говорив. Бачилось мені навіть, що бокував від мене. Відколи мені люди повіли, що мусив узяти гроші по моїм батьку, став я пильніше на нього вважати; я зміркував, що та моя увага його непокоїть. Крутився якось неспокійно, коли ми часом опинилися самі, немовби його щось гризло. «А що,— міркую собі,— якби так коли, як нема жінки дома, наперти на нього несподівано, може би можна від нього хоть що-то дізнатися?» От я й зважився при нагоді так ізробити.
Нагода така небавом лучилася. Мошчиха поїхала до Жовкви, в коршмі не було нікого, тілько сам Мошко, тож приступив я до нього та й кажу:
— Реб Мойше, люди кажуть, що маєш якісь папери по моїм батьку.
Кинувся Мошко, немовби його оса вкусила.
— А ти се відки знаєш?
— Та люди кажуть.
— Що за люди?
— Та всі, по цілім селі.
— Ни, а тобі нащо тих паперів? Адже ти навіть читати не вмієш!
— Так. А все-таки я хотів би знати. Значить, маєш їх?
— Маю, маю ті дідівські папери! — крикнув Мошко роздражений, немовби я йому не знати що неприємного вказав. — Дід був твій батько, потратив маєток, а тебе мені на біду лишив. Що мені з тебе за пожиток!
— Знаєш що, реб Мойше,— кажу,— віддай мені ті папери. Я собі піду, коли я тобі непотрібний.
— Що? — верескнув Мошко.— Ти би хотів іти? А куди ж ти, дурню, підеш?
— Я хотів би вступити де до терміну, ремесла вчитися.
Мошко засміявся на ціле горло.
— Іди, іди, капустяна голово, гадаєш, що тебе хто прийме! За термін треба платити, а до того треба вміти читати й писати, і то не по-жидівськи, а по-гоївськи.
Став я мов остовпілий. Врешті здобувся на слово.
— То бодай мені покажи ті папери, нехай їх побачу!
— Тьфу! — крикнув Мошко.— Вчепився мене, як реп’ях кожуха! Ну, ходи, покажу тобі твої скарби! Ще щастя твоє, що-м їх досі не спалив!
Се остатнє слово, мов ніж, уразило моє серце. А що якби був Мошко справді спалив мої папери? Адже був би я самісінький на світі, як лист, відірваний від дерева. Ані би-м сам не знав свого роду, ані би мене ніхто не знав. Не міг би-м рушитися з місця, був би-м навіки прикований до Мошкової лави, був би-м до смерті невільником. Дрож мене проймила на сю думку, якесь мляве проміння замиготіло перед очима. З великою натугою переміг я сам себе і йшов супокійно за Мошком до комірки.
Комірка була дерев’яна, добудована до коршми ззаду, а вхід із сіней. Мала тілько одне тісне віконце, навхрест перебите залізними штабами. Там Мошко складав усякі речі, що брав від хлопів на застав, і все, що мав дорожчого. Повно там було кожухів, шапок баранкових, чобіт; у скрині лежали коралі, казали навіть, що мав там на дні старосвітські дукати й таляри. Пару раз добувалися до тої комірки злодії, але ніколи не могли її розбити, бо міцно була збудована, а Мошко собак держав чутких. Двері від комірки були низькі й тісні, Мошко мусив схилятися, щоби влізти досередини. За ним уліз і я.
— А ти ту чого? — озвірився він на мене.
— Як то чого, адже ж ти велів мені йти!
— Але не ту! Зачекай у сінях!
— Все одно,— кажу,— зачекаю й ту. Адже нічого тобі не з’їм.
Мошко витріщив очі і видивився на мене, немовби мене вперше в житті бачив. Не знаю, що йому в мені не подобалося, але плюнув і відвернувся. Потім виліз на скриню, сягнув на поличку, прибиту під самою стелею, і дістав відти скрутіль пожовклих паперів.
— Ось твої шпаргали! — буркнув, показуючи їх мені здалека.
— Дай, нехай їм придивлюся,— кажу і витягаю руку.
— Ну, що ж ти, дурний, в них побачиш,— відповів Мошко,— і пощо тобі того? Сиди у мене, коли тобі ту добре, і не шукай собі біди!
І поклав папери знов на полицю.
— Ходім відси,— каже,— тепер можеш бути спокійний. А то, що тобі люди про мене говорять,— бо знаю, що в людей язики довгі,— то ти не вір тому. То все брехня.
— Що брехня? — питаю.
— Ет, з тобою говорити, то однако горохом о стіну кидати,— буркнув Мошко і майже витрутив мене з комірки, а потім, замкнувши її на ключ і на колодку, пішов до коршми.
IV
Йосько замовк на хвилю. Пан Журковський, що уважно слухав його оповідання, всміхнувся та й каже;
— Ну, ти казав, що глупа історія буде, а ось ти розказуєш, як би-сь із книжки читав.
— Е, пане,— відповів Йосько,— те, що досі, то не була глупа історія. Але тепер прийде дурниця. А що оповідаю гладко, то не дивуйтеся. В селі навчився я казки розказувати. Пам’ять маю добру, а як тілько раз яку казку вчую, то потім оповім її ще ліпше і цікавіше, ніж той, від кого я її чув. Тамтої зими так мене в селі всі за ті казки полюбили, що ні одні вечорниці без мене не обійшлися.
— Ге, як я бачу, то ти майстер до всього,— сказав пан.
— Ой, пане,— відповів, зітхаючи, Йосько,— не знаю, що то значить, але мені бачиться, що се власне моє нещастя. Коли чую, що маю що зробити, що можу чогось навчитися, то так мене щось усередині пече, так мене мулить і мучить, що не маю хвилі спокою, поки тото не зроблю, не-пізнаю, не навчуся. Отже ж не що, тілько се мене до криміналу завело.
— Ну, ну, розказуй!
Та не міг сим разом Йосько скінчити свого оповідання, бо власне в тій хвилі отворилися двері нашої казні. Йоська закликали до протоколу.
— То незвичайний хлопець,— проворкотів пан і став, задумавшись, ходити по казні.
— А мені видиться, що він багато бреше,— кажу я.— Вивчився казки хлопам оповідати, то й нам казку каже.
— Думаєш, що так?
— Ну, а що ж, хіба то не може бути?
— Певне, що бути може, але лице його свідчить за ним. Зрештою, будемо ще мати час переконатися потрохи.
На протоколі сидів Йосько коротко, не довше як півгодини. Вернув далеко веселіший і спокійніший, ніж пішов.
— Ну, що ж,— питаю його,— не з’їв тебе судія?
— Е, що, судія добрий чоловік,— сказав Йосько. — Признатися, дуже я його зразу боявся. В селі казали мені, що ту б’ють до признання, що розпаленим залізом у підошви печуть.
— Ха, ха, ха! — засміявся я.— Тепер-то я знаю, чого ти по ночах так перевертався, та кричав, та йойкав! Тобі, певне, снилося, що тебе в підошви печуть!
— Ой, прошу не сміятися. Мені подумати страшно про ті сни, тілько я в них натерпівся. А все задурно. Судія такий добродушний, говорив зо мною по-людськи, не кричав, не фукався, не бив мене так, як шандар.
— А хіба ж тебе шандар бив? — спитав пан Журковський.
— Ой, пане, я гадав, що душу з мене вижене. Подивіться тілько на мої плечі!
І Йосько зняв сорочку. Ми аж ахнули! Цілі плечі хлопця вкриті були синцями та пругами засохлої крові.
— Ну, а о що ж тебе судія питав? — промовив перший Журковський.
— Та о той нещасливий рабунок, як то було.
— Ну, і що ж?
— Та що ж би? Оповів я йому все, як було, та й годі. Списав протокол і казав мене відвести.
— Ну, то тепер оповіж і нам, як то було.
— Та як було! Знаєте вже, яке було моє життя у Мошка. Не хотів я довше у нього оставатися, а ще до того боявся, що скоро йому ще раз спімну о паперах, то він возьме та й спалить їх. Отож я надумав сам їх украсти. Легше мені було дібратися до комірки, ніж посторонньому злодієві, бо й пси мене знають і сам я знаю всі входи і всі звичаї в хаті. Зразу хотів я викрасти у Мошка ключі, але він занюхав щось і носив їх завше при собі або ховав десь так, що я не міг найти. А мене гарячка жерла, скоро в моїй голові раз на тім стало, щоб добути свої папери. Ту вже ні про що не було гадки, тілько про се. І що зрештою мав я довго думати? Одної ночі, коли всі спали, швидко зістругав я фугу в однім стовпі комірки — Бона була будована в стовпи,— виважив долотом дилину, вліз до комірки, взяв свої папери, а потім засунув дилину знов на місце. Та й тілько.
— Дрібниця! — буркнув пан.
— А скоро я дістав папери в свої руки, то, навіть не переглядаючи їх, не розв’язуючи шнурка, котрим були обв’язані, завив їх у шмату, сховав за пазуху і покинув Мошкову коршму. «Куди тепер іти?» — подумав я собі. Ще мене страх не зовсім покинув. Ану ж Мошко ошукав мене, показуючи які-будь глупі папери замість моїх! Ану ж напотемки взяв я який інший звиток? Треба було конечне з кимось порадитися, що в тім разі робити. Тож, переночувавши в першім-ліпшім стозі сіна, на другий день пішов я до знайомого коваля і оповів йому все. Він перший зілляв мене холодною водою.
— Зле, хлопче, зробив-єсь, — каже. — Іди зараз до війта, розповіж йому все і зложи у нього папери!
Замлоїло мене коло серця від тих слів. Але що ж робити? Бачу, що рада розумна, та й іду. Приходжу до війта і з подвір’я вже бачу крізь вікно, що коло стола на лаві сидить шандар. Відразу щось немовби шепнуло мені, що то смерть моя. Задеревів я і не міг кроку далі зробити. Блисла мені в голові думка: втікати! Але вже було запізно. Війт мене побачив і крикнув радісно:
— Ось і він сам! За вовка помовка, а він осьде! Ну, ходи ж, ходи ближче!
Бачу, що вже все вийшло наверх, що вже за мною питають. Тож, зібравши усю свою відвагу, йду до хати.
— Як ся називаєш? — питає мене шандар.
— Йосько Штерн.
— Відки родом!
— Не знаю.
— Ага, значить, волоцюга.
Закаменів я на місці. Не раз чув я се страшне слово, чув багато страшних історій про те, що то виробляють шандарі з волоцюгами, і завше того найгірше боявся. А ту маєш, від першої хвилі і сам у таке ж попався!
— Але ж я тутешній,— простогнав я.— Пан війт мене знають.
— Я? тебе? — каже мені війт. — Брешеш, любонько моя! Знаю тебе з видження, знаю, що називаєшся Йосько і що служиш у Мошка арендаря, але хто ти такий і відки взявся, того не знаю.
— Ага, значить, бреше в живі очі! — крикнув шандар і щось собі занотував у книжечці. — Ходи сюда,— сказав далі до мене. — Ближче! Дивися мені в очі!
І в тій хвилі, коли я підніс до нього очі, він тяжким своїм п’ястуком ударив мене в лице так, що я відразу впав на землю і кров’ю обіллявся.
— Встань зараз! — крикнув до мене шандар. — І не смій мені кричати, бо ще більше дістанеш! А тепер кажи правду, що тебе буду питати! Ти служиш у Мошка?
— Так.
— Ти обікрав його?
— Ні.
— Як то ні?
Знов я видивився на шандаря, стираючи рукавом кров з лиця, і знов здоровенний його удар повалив мене на землю.
— Пане шандар,— сказав на те війт, поки я коріцмався, щоби встати, — я яко начальник громади, не можу дивитися на таке трактування арештанта. Я тілько маю бути при списанні протоколу, а те, що діється перед протоколом, до мене не належить. Коли хочете вчити його, що має говорити, то виберіть собі інше місце. У мене того не можна.
Шандар прикусив губи, а далі, не кажучи й слова, встав з лави, добув зі своєї торби ланцюжки, закував мене і повів до коршми до Мошка. Що там зо мною робили, як мене вчили говорити, того не буду оповідати. Зімлів я пару разів під час тої науки. Та й не даремна ж була їх злість. Зробив я їм великі збитки. Мошко в першій хвилі сказав шандарові, що я вкрав йому великі гроші, завиті в папір. Гадав, що як мене шандар зловить і до коршми приведе, то він зараз папери від мене відбере і спалить, і я навіки стану його невільником. Скоро тілько я ввійшов до коршми, зараз перше питання було:
— Де гроші?
— Не знаю. Ніяких грошей я не брав.
— А де папери?
— Я сховав.
— Де сховав?
— Не скажу.
Стали мене наклонювати, насамперед биттям, потім добрим способом, а я все тілько одно повідаю: — Папери я взяв, бо то мої. Не заглядав я навіть, що в них є. Сховав я їх і не покажу нікому, тілько війтові.
Мошко мало не сказився. Зі злості велів з мене поздирати чоботи й рубаття, що я мав на собі, а вбрати мене в оце лахміття. Нарешті, збитого і майже голого, повели мене до війта. Знов мене там стали за папери питати. Але я не дурний. Аж коли побачив, що в хаті багато свідків, пішов я до сіней і витяг папери зі шпари. У війта сіни були темні, обширні. Йдучи до хати і бачачи там щандаря, упхав я свій звиток до шпари, щоби його у мене не відобрали. Коли Мошко побачив звиток у руках шандаря, кинувся до нього, як ворон, кричучи, що то його гроші, щоби йому віддати.
— Го, го, пане Мошку,— відповів війт,— то так не йде. Ми то все мусимо відставити до суду. Зробимо ту протокул, а скоро той хлопець признається, що у вас той звиток украв, то вже річ суду робити з тим що далі. Запечатаємо все, як є, громадською печаткою, і пан шандар відставлять то разом з арештантом до Львова. А ви вже в суді будете собі правди доходити.
Мій Мошко так на те скривився, немовби кварту своєї оковити випив. Але ніхто на те не зважав. Шандар засів писати протокол. А коли все списано, війтиха дала мені трохи попоїсти, шандар закував мене знов, і ми рушили в дорогу до Львова. Гадав я, що згину з болю й морозу в тій дорозі, і досі не знаю, як я видержав. Ой пане, як же ви тепер гадаєте, що зо мною буде?
— Нічого не буде,— відповів пан Журковський.— Посидиш трохи та й вийдеш на волю. А хто знає навіть, чи ціла оця історія не вийде тобі на добре.
— А то як?
— Ну, побачимо. Ніколи чоловік не знає наперед, що його чекає.
V
Щось так у два чи три дні кличуть Йоська, але не до суду, тільки до доктора. Що то значиться? — гадаю собі. Адже ж він не мельдувався «марудою».
— Сам не мельдувався,— повідає мені Журковський, — а навіть якби замельдувався, то би се йому нінащо не придалося. Але я його замельдував. Був я в неділю у президента і просив, щоби його велів звізитирувати. Адже ж то страшенна річ, що ту діється! Так далі йти не може.
І справді, доктор велів Йоськові розібратися і списав з ним протокол. Чи що з того вийшло — не знаю. В наших судах такі справи дуже помалу йдуть і не кождий такий щасливий, щоби міг дочекатися їх скутку.
Тим часом пан Журковський каже якось Йоськові:
— Чуєш, хлопче, хочеш, щоби я тебе навчив читати?
Витріщився Йосько на пана.
— Ну, що ж так дивишся? Скоро тілько маєш охоту, то за пару день будеш читати. А як побачу, що справді не брешеш і пам’ять маєш добру, то вже то зроблю для тебе, що тебе приймуть до ремісницької школи, то навчишся ремесла, якого схочеш.
— Йой, пане! — крикнув Йосько і кинувся панові до ніг, заливаючися сльозами. Більше нічого не міг сказати, тільки цілував пана по руках.
На другий день принесли панові буквар, і він став учити Йоська читати. За два дні жидисько вмів уже пізнавати і складати букви, а за тиждень читав короткі кусники майже плавно. Вчепився того, як то повідають, як жид коломийки. Читав би був, бачу, день і ніч, тільки що ми вночі світла не мали. Ледве до їди міг на хвилю від книжки відірватися.
А коли смерклося і читати вже годі було, Йосько сідав у кутику на своїм сіннику, підгортав ноги під себе і обхоплював їх руками і, так сидячи скорчений, зачинав оповідати казки. Снував їх без кінця, і хоч бачилося, що все однакі чуда й пригоди повторяє, все-таки вмів їх завше інакше укладати і на інший лад оповідати. А часом прямо було видно, що в казці снує перед нами свої власні мрії. Оповідав про бідного хлопця, що в найтяжчій недолі стрічає добродія чарівника, переймає від нього чарівні слова й закляття і йде в світ здобувати собі долю та помагати другим. Проймаючими, а заразом простими словами рисував його терпіння й пригоди, стрічі з шандарами, неволю в орендаря, забавно не раз мішаючи те, про що казки говорять, з тим, чого сам зазнав.
Ніколи ще не бачив я хлопця, котрий би так гаряче брався до книжки, як Йосько. Бачилося, що за тих пару неділь хотів надолужити те, що занедбав у кільканадцяти літах. Найбільше гризся тим, що осінні дні такі короткі, а в казні так скоро зовсім смеркалося. Одно наше віконце, звернене к заходові і положене майже під стелею, скупо тілько світла пропускало навіть уполудне; о четвертій годині вже читати годі було. А Йосько рад був би день удвоє продовжити. Нарешті, врадуваний, закликав:
— Маю! Буду читати при вікні. Там розвиднюється скорше і видно довше, ніж у казні.
— Невигідно тобі буде читати, стоячи на руштованні,— кажу йому. — Зрештою то для тебе зависоко.
— Сидіти буду так високо, як мені подобаєся! — каже.
— Як же то зробиш?
— Прив’яжу простирадло двома кінцями до крати, в зігнуття покладу звитий у трубу коц і сяду на нього, як на сідло.
І справді, винахід був дуже практичний, і відтоді всі в криміналі так роблять. Кілька день Йосько просто любувався вікном. Вставав о шостій, скоро тільки трохи розвиднілося, робив своє руштовання і, вип’ялившися на нього, сліпав над книжкою, притискаючи чоло до самої крати, аби тільки якнайбільше того божого світла захопити. Ми з паном оба по черзі пильнували коло дверей, як ішов ключник до казні, і загоді остерігали Йоська, щоби злазив і руштовання знімав, бо сидіти при вікні арештантам остро заборонено. Та й удавалося нам завше щасливо уникати штемпу, а може й ключник мав якусь увагу на пана Журковського і не так строго нашої казні доглядав.
Та на лихо штемп випав з іншого боку.
Окрім сторожі в коритарі, маємо ще одну: під вікнами в’язниці ходить шельвах — жовнір з карабіном. Має він острий наказ доглядати, щоби арештанти у вікна не дивились, а особливо, щоби з собою крізь вікна не розмовляли. Військове правило велить йому в разі опору навіть оружжя вживати. Щоправда, досі такого випадку не було. Треба вже було чогось дуже великого, щоби шельвах, зійшовши зі свого плацу, замельдував вахкомендантові, що з сього чи того вікна говорили або дивилися. Старші жовніри, так ті привикли розуміти, що що іншого припис, а що іншого виконання, і звичайно не дуже остро держалися припису. Не один супокійно позволяв на всяку говірку, як то кажуть, був блят на все; інший лагідно впоминав або просив арештантів, щоби дали спокій. Та гірше було, коли на варті лучився рекрут, що боїться капрала гірш огню. Такий брав усякий розказ до слова. Як сказали йому «остро пильнувати», то він розумів се так, що всякого арештанта, котрий укаже голову в вікні, треба споганити остатніми словами, замельдувати капралові або навіть ухопити за карабін. На таких «клапачах» арештанти мстилися тим, що за його варти, особливо вечором, виробляли найбільші крики у вікнах, так що бідний рекрут не раз було аж казиться і на всякий викрик з вікна вважає за свій святий обов’язок відповісти щонайменше таким же голосним та досадним викриком. Але що арештантів буває кількадесят, а він один, то по кількох мінутах пекельного галасу звичайно мусив замовкнути і, не можучи собі дати ради, хапав за карабін. Розуміється, що в тій хвилі вікна насупротив нього опорожнювалися зовсім, а крик знімався в другім кінці довгого арештантського будинку, і шельвах, як гонений звір, біг туди і знов грозив карабіном — очевидно, з тим самим скутком.
Такі галаси бували звичайно вечером, але не раз і вдень. Отже лихо хотіло, що одного дня від третьої до п’ятої стояв власне такий нещасливий рекрут на шельваху. З самого початку сказав грубіянство якомусь арештантові, що дивився у вікно. Дали такий знак, щоби зробити клапачеві «кац-музику». На різних кінцях арештантського будинку, з різних поверхів, з кільканадцяти вікон нараз посипалися крики, визивання, свист і проразливі м’явкання. Рекрут кричав також, бігав попід усі вікна, але ніде не міг заздріти нікого. Доведений до лютості, замовк нарешті і став на однім місці, щоби відітхнути. В пару хвиль пізніше замовкла й «кац-музика». Бачилось, що спокій настав повний. В казні вже смеркалося, тож Йосько зробив руштовання і з книжкою в руках так і припав до вікна. Та ледве прочитав собі під ніс пару слів, коли втім шельвах, зуздрівши його, прискочив і став против вікна.
— Марш, злодію, з вікна! — верескнув до Йоська.
Йоська за першим разом не чув навіть крику,— так живо був занятий історією про чаплю й рибу, що власне читав.
— Марш з вікна! — ще голосніше крикнув шельвах.
— Та чого хочеш від мене? — відповів Йоська.— Адже тобі на заважаю. Адже видиш, що читаю. В казні вже не виднося, то я виліз трохи до світла.
— Йди геть, бо стріляю! — ревнув шельвах, і заки Йосько вспів злізти зі свого руштовання, вже гукнув вистріл карабіновий.
— Йой! — крикнув Йосько і, як сніп, упав з руштовання на ліжко, що стояло під вікном. Ноги його задригали судорожно, а руки, в котрих держав книжку, притиснені були до грудей. З-під карток книжки бухала кров. Куля попала просто в груди.
— Що тобі? Де тебе трафило? — крикнули ми оба, кидаючися до Йоська. Але він нічого не відповідав, тільки чорні очі блищали, як два розжарені вуглі, страшенно якось відбиваючи від лиця, блідого, мов у трупа.
На подвір’ї під нашим вікном і на коритарі коло наших дверей знявся рівночасно галас. Там сторожа військова вибігла на вистріл, а тут ключник з дідами шукав казні, до котрої стрілено. Впали до нас.
— Ага, то ту! — крикнули, бачачи лежачого Йоська. — А що, злодію, жидику, дісталось тобі на горіхи?
Йоська кидався ще і стогнав тихо, все притискаючи книжку обома руками до грудей, немовби хотів нею заткати смертельну рану.
— Що він робив? — спитав мене ключник.
— Та... я... тілько... до світла...
Хотів ще щось говорити, але духу йому не стало. Остатнім відрухом відірвав руки від грудей і показав ключникові закровавлений буквар.
— Він читав при вікні,— пояснив я ключникові.
В тій хвилі прийшов із суду ординанс з карткою, шукаючи ключника.
— Пане ключник,— каже а коритаря,— де тут сидить Йосько Штерн? Є тут картка з суду, що має йти на волю.
А Йосько вже перед мінутою був вільний.
Львів, у вересні 1889.
30.09.1978